Vassyl Trylis · ШЛЯХИ НАШІ ЖИТТЄВІ
May. 29th, 2022 02:08 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanШляхи наші життєві такі багаті, змістовні й різноманїтні, що нї однакових, нї навіть схожих не буває. Коли часом чиїсь біографії видаються схожими, то це або ілюзїя, або дуже обмежена частка тих біографій. Недарма сказано: кожна людина – це окремий Всесвіт. Чим глибше це усвідомлюєш, тим страшнїшою постає дедалї популярнїша картина масового нехтування окремими життями.
З тим усїм, диву даєшся, як багато спільного в окремих епізодах, мотивах, причинах і наслїдках поведїнки зовсїм різних людей.
Ще за моєї пам’яти виховання дитини будувалось (як на фундаментї) на необхідностї працювати. Якісь дїти сприймали це як наявність Сонця, дощу або бліх. І спокійно, з певною гідністю, крутили хвости бичкам від перших пошитих мамою штанів до останнього подиху. Інші легко запалювались ідеєю здихатися осоружної працї, але до серйозного фахового дармоїдства доходили дуже рідко, бо це сприймалося в сїльському суспільстві як ганьба та й просто не допускалось. А розумні батьки надавали таким пасїонаріям бодай видимість вибору. (Взагалї, ілюзїя вибору, попри всю її творчу й руйнівну силу, ще й досї мало ким усвідомлена й зовсїм мало вивчена.)
От, приміром, мій батько, поки я вчився в школї, мало турбувався про те, як привчити мене до працї. Теж, старого гарту чоловік, він ще не міг знати, яка то підступна ідея «вивчити дитину», і навчання в школї розглядав як один із найблагороднїших, найважчих, але й найперспективнїших видів працї. І коли я впадав у дитячу істерику від ненавистї до шкільної каторги, батько хоч і тривожився, але спокійно, в рамках давньої козацької педагогіки, вирікав:
– Що, не хочеш учитись? Так і не треба. Нащо ж ото так мучитись. Кидай ту школу, он Маруся наша покинула – й нїчого, весела, здорова, нїякого лиха з нею не трапилось. А завтра зранку поженеш корову пасти.
Пасти корову... Це був ще тільки вересень, але я всмак напасся тої корови за лїто і добре уявляв, як її буду пасти в осїнню сльоту аж до листопада. Та ще ж і не одну, бо восени доводилося пасти цїлу череду.
– А взимку? – промимрив я трохи пригаслим голосом.
– А взимку теж є вибір. Тут потрібна твоя допомога. Я весь день на роботї, а мамї вдвох із Марусею важко. Води з криницї наносити, з-під корови вичистити й винести гній, дров нарубати й до хати занести. Та ще на тебе ляже прогрібання стежок, коли снїгу нападає...
Наступного ранку я вирушив до школи ще ранїше, нїж батько на роботу.
Збігло багато води, і ось моя доня вже гарно вчиться, і ми з мамою мріємо, як вона стане професоркою або артисткою. Музичну школу теж весело долає... але недовго. Бо з’ясувалося, що музика гарна в концертному залї або в навушниках, а от добувати її своїми пальцями...
– Василю, вона не хоче музикою займатись. Сьогоднї не працювала з інструментом і каже, що більше в музичну школу не піде!
Я пригадую основи батьківської козацької педагогіки й застосовую їх, як менї здавалося, творчо:
– Жаль. Доню, ти дуже непогано почала грати, це вже рівень. Але, коли воно не до душі... то нащо ж ото так мучитись. Кидай ту школу, якраз до речі буде твоя допомога мамі, бо мама, ти ж бачиш, втомлюється на роботї й домашню роботу тягне через силу. Тепер твоїм обов’язком буде постійне прибирання хати, миття посуду, та й куховарити вчитимешся не по кулїнарних рецептах, а на практицї.
Наступного дня після уроків у своїй звичайній школї донька пообідала, зібрала папку з нотами й подалася до музичної школи. Коли ввечері ми запитали її, чи вона справдї передумала кидати музику, відповіла сердито:
– Передумала. Я не хочу, щоб у мене були отакі руки, як у мами.
І благополучно закінчила музичну семирічку.
Чи можна порівнювати оцї дві історії? Та можна порівнювати все на світї, але далеко не завжди наші порівняння щось означають. От начебто дуже схожі два педагогічні епізоди, але я й сам довго не розумів, що схожість ця переважно протокольна, а насправдї це зовсїм різні історії, різні мотивацїї, різні відрізки різних життєвих шляхів у різних обставинах часу й простору.
З тим усїм, диву даєшся, як багато спільного в окремих епізодах, мотивах, причинах і наслїдках поведїнки зовсїм різних людей.
Ще за моєї пам’яти виховання дитини будувалось (як на фундаментї) на необхідностї працювати. Якісь дїти сприймали це як наявність Сонця, дощу або бліх. І спокійно, з певною гідністю, крутили хвости бичкам від перших пошитих мамою штанів до останнього подиху. Інші легко запалювались ідеєю здихатися осоружної працї, але до серйозного фахового дармоїдства доходили дуже рідко, бо це сприймалося в сїльському суспільстві як ганьба та й просто не допускалось. А розумні батьки надавали таким пасїонаріям бодай видимість вибору. (Взагалї, ілюзїя вибору, попри всю її творчу й руйнівну силу, ще й досї мало ким усвідомлена й зовсїм мало вивчена.)
От, приміром, мій батько, поки я вчився в школї, мало турбувався про те, як привчити мене до працї. Теж, старого гарту чоловік, він ще не міг знати, яка то підступна ідея «вивчити дитину», і навчання в школї розглядав як один із найблагороднїших, найважчих, але й найперспективнїших видів працї. І коли я впадав у дитячу істерику від ненавистї до шкільної каторги, батько хоч і тривожився, але спокійно, в рамках давньої козацької педагогіки, вирікав:
– Що, не хочеш учитись? Так і не треба. Нащо ж ото так мучитись. Кидай ту школу, он Маруся наша покинула – й нїчого, весела, здорова, нїякого лиха з нею не трапилось. А завтра зранку поженеш корову пасти.
Пасти корову... Це був ще тільки вересень, але я всмак напасся тої корови за лїто і добре уявляв, як її буду пасти в осїнню сльоту аж до листопада. Та ще ж і не одну, бо восени доводилося пасти цїлу череду.
– А взимку? – промимрив я трохи пригаслим голосом.
– А взимку теж є вибір. Тут потрібна твоя допомога. Я весь день на роботї, а мамї вдвох із Марусею важко. Води з криницї наносити, з-під корови вичистити й винести гній, дров нарубати й до хати занести. Та ще на тебе ляже прогрібання стежок, коли снїгу нападає...
Наступного ранку я вирушив до школи ще ранїше, нїж батько на роботу.
Збігло багато води, і ось моя доня вже гарно вчиться, і ми з мамою мріємо, як вона стане професоркою або артисткою. Музичну школу теж весело долає... але недовго. Бо з’ясувалося, що музика гарна в концертному залї або в навушниках, а от добувати її своїми пальцями...
– Василю, вона не хоче музикою займатись. Сьогоднї не працювала з інструментом і каже, що більше в музичну школу не піде!
Я пригадую основи батьківської козацької педагогіки й застосовую їх, як менї здавалося, творчо:
– Жаль. Доню, ти дуже непогано почала грати, це вже рівень. Але, коли воно не до душі... то нащо ж ото так мучитись. Кидай ту школу, якраз до речі буде твоя допомога мамі, бо мама, ти ж бачиш, втомлюється на роботї й домашню роботу тягне через силу. Тепер твоїм обов’язком буде постійне прибирання хати, миття посуду, та й куховарити вчитимешся не по кулїнарних рецептах, а на практицї.
Наступного дня після уроків у своїй звичайній школї донька пообідала, зібрала папку з нотами й подалася до музичної школи. Коли ввечері ми запитали її, чи вона справдї передумала кидати музику, відповіла сердито:
– Передумала. Я не хочу, щоб у мене були отакі руки, як у мами.
І благополучно закінчила музичну семирічку.
Чи можна порівнювати оцї дві історії? Та можна порівнювати все на світї, але далеко не завжди наші порівняння щось означають. От начебто дуже схожі два педагогічні епізоди, але я й сам довго не розумів, що схожість ця переважно протокольна, а насправдї це зовсїм різні історії, різні мотивацїї, різні відрізки різних життєвих шляхів у різних обставинах часу й простору.