don_katalan

Diana Makarova
Була одна дорога, якою часто ми літали у чотирнадцятому, а потім фронт просунувся далеко, стали чистими від обстрілів інші шляхи, і ми про неї забули - та згадували іноді, і ностальгія брала суворою рукою за серце, бо та дорога - там друзі поруч, кого немає вже, там перші жахи осені чотирнадцятого, там по узбіччях камені і стели, під ними імена, портрети тих, кого ми намагались взнати, згадати вже в двадцятому, кому тицяли в перші місяці війни у чорні руки коробки з передачами, кому кидали в обійми блоки цигарок, а через сім чи вісім років згадати б, зрозуміти, чи живі, чи поклала їх війна на тій дорозі, всіх не згадаєш - а ще просто була та дорога навдивовижу красивою, лісовою, сосновою, озерною, там ми нарешті зрозуміли, що Луганщина не є лишень степ з териконами, як колись вважалось, а це густий парадний ліс, і, засумувавши за тією дорогою, ганяючи давно вже іншими дорогами, бо фронт пішов далеко, закінчуючи рейс десь у Сєвєрі, підморгували ми одне одному і завертали кермо на давню ту дорогу, намагаючись не вискочити до зірваного вибухами мосту над залізницею, бо чорна туга завжди стискала серця, коли вискакували ми до цього мосту, що навіть найпрагматичніші з нас якось втискались в плечі і все хотілось зрозуміти, хто ж там неупокоєнний лишився, що так стереже остови того мосту, а містика на кожному кроці супроводжувала нас на ній - пам'ятній, відьмацькій, лісовій, гайовій дорозі повз Сіверськ, через Лиман на Слов'янськ.
тепер немає...
... будинок був ошатним і багатим, але покинутим так спішно, що георгієвські стрічки висіли ще на барній стійці, яку господарі поставили посеред кухні, що переходить у столову, щоб по-багатому, щоб як у Пшонки, але з дешевших матеріалів.
В будинок нас привезли на нічліг. Ми мали величезний екіпаж. Рейс був музичним, співочим, і два автобуси, заповнені худющими музиками, гітарами, соло і бас, ударними інструментами, а також мелодійним реготом солістів та бек вокалу - ці два автобуси люду не міг вмістити жоден прифронтовий мотель. Тому просились на нічліг до військових, нам виділяли актові зали, клуб - а ці після концерту, захопивши відро вареників, повезли нас до таємної локації, що на околиці Попасної.
Узрівши георгієвські стрічки, ми захотіли їх зірвати - нам пояснили, що тут вирішено нічого не чіпати. Що це вещдоки, і сам будинок був вещдок, і навіть чашки ставились після миття в заведеному господарями порядку. Можливо, тут чекали на господарів. Чомусь наші вояки були впевнені, що ті живі. Мабуть, знали точно.
Але будинок все ж був красивим. Буйний багаторічний кампсис заплітав ганок, якраз до нашого приїзду випустивши помаранчеву завісу своїх дзвонів. Сходи вели на другий поверх, там величезний спортзал - і романтична Леся одразу заявила, що буде спати саме тут, на пружному батуті, заавленому дитячими іграшками. Так і зробила, впавши й заснувши геть одразу - щоб серед ночі, повернувшись уві сні, натиснувши на балакучу іграшку, почути раптом голосне, що проспівало луною по тихому домі:
- А как тебя зовут?
Прокинулись усі і, покрившись спочатку мокрими патьоками морозного поту, згадавши Стівена Кінга і всі страшилки, що дивились у житті , потім розреготались так, що вояки, які, як виявилось, не збирались спати, а охороняли нас, сидячи на кухні - прибігли, з автоматами напоготові, зашикали, на цьому моменті всі раптом зрозуміли, що не такий вже безпечний цей будинок, як нам здалось одразу.
Вранці вклонились будинку, а не георгієвським стрічкам - будинок бо ні в чому не винуватий - і поїхали далі, взявши на пам'ять:
- Леся маленький корінець кампсису
- я чорного ведмедика, який один здався мені живим серед всих цих іграшок, мені здалось, що він зі мною попросився, що йому було страшно і самотньо тут, серед бездушних інших іграшок, хоча бездушних іграшок не буває, але цей просто наче промовив до мене: "Забери мене", і я забрала, тим самим звершивши єдиний світ акт мародерства у цій війні
Ми завжди згадували той покинутий сепарський дім і те нічне зненацька "А как тебя зовут?", хотілось іноді навідатись, провідати ті іграшки. Можливо, їм теж самотньо.
Тепер немає...
... а Віла-ріба пахла степом, Бердянське морем, а Широкіне димом і трояндами. Покинуті троянди Широкіного уперто продовжували жити, плелись по розвалених стінах будівель, і букет, зібраний хлопцями і вкинутий нам на коліна ще довго пахнув нам в салоні розжареної машини, коли ми їхали далі, південним фронтом.
Ми море рідко бачили, у нас не було на нього часу - але коли ми заходили на фронт з півдня, доходили до моря вже вночі, то телефонували на одну маленьку сімейну базу в Мелекіно, звертали туди, шурхотіли дорогою, де узбіччя різнотрав'я, запашного, сухуватого, як і годиться рослинам біля моря, змінювалось заростями очерету - паркували машини на тихій площадці і, пройшовши кілька десятків метрів, опинялись на першій лінії, де білі будиночки сяяли під південними зорями. Кинувши речі, влізали в купальники та плавки і мчали до сірих азовських хвиль. Море під Маріуполем завжди сіре, в будь-яку погоду. Але було прозоре і сяяв підводними світляками планктон, здавалось, єдине, що може жити в цьому морі, бо навіть медузи боялись запливати в акваторію Азовсталі, а бичків справжні маріупольці давно вже купували у Бердянську.
Кидали тоді ми змучені дорогою тіла у сіре прозоре море, плавали скільки змоги - сиділи потім з півгодини на вологому прохолодному піску чистого пляжу, і плентались до номерів, щоб поспати хоч годин з п'ять. Вранці знову бігли до моря. Ненадовго, на хвильку - в хвилі. Здавалось, якщо вологими скочимо до автобусів, легше буде знести безжальну спеку, прекрасно розуміючи, що це самообман. До Маріуполя в'їжджали мокрими, солоними і вкотре клялись собі, що наступного разу лише нічне купання, ранкове не можна, але наступного разу знову пливли в самообман.
Маріуполь зустрічав сонцем, завжди сонцем - і хмарами над Азовсталлю, ми звично лаяли Метінвест.
Маріуполь був ясним, струнким містом.
Тепер немає...
Ми любили його безмежно - фронт, який у нас забрали. Ми любили ці степи, ліси, море і навіть гори - і досі не всі знають, що у Донбаса та Луганщини є свої гори. Ми їх любили з двох причин. І перша - бо то наше. А друга - бо полите рясно кров'ю, тілами всіяне, і рідні геть усі ті загиблі, хоча й не знав їх всих.
Тепер же...
Тепер ми мусимо любити все це ще більше. Ми просто не можемо не любити те, що забрали в нас, бо там, де кров текла струмками, зараз вона тече ріками. А де тіла лежали де-інде - зараз лежать вони сотнями. І випалено степи, спалено ліси, а море...
А море наше - кров захисників Азовсталі.
Любимо.
Люто. Безжально до ворогів - так любимо.
А троянди виростуть знов.