Vassyl Trylis · ПРО КІНО
Jan. 20th, 2022 04:33 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanVassyl Trylis
Коли я ще парубкував, усе село саме переживало бурхливий розквіт кіна. Від одного сеансу на тиждень, з болїсними зупинками для заміни касети з кінострічкою, а то й через обрив тої тертої-перетертої стрічки, а то й з перебоями електромережі, кіно впевнено переходило до відлагодженого щоденного видовища без перерв. Хтось добре дбав про одну з фундаментальних потреб соцїалїстичного суспільства – регулярні видовища.
Улюбленою темою жіночих теревень були кіноартисти. Їх обожнювали, їхнїми фотопортретами були залїплені всї стїни й альбоми, а культурні посиденьки були немислимі без розбору останнього фільму й вигуків «Боже, як він грає!»
То був золотий вік нашої містечкової культури. Кожен хлопець мріяв про свою кіноакторку (але мовчки), а дївчата носилися з своїми глянцевими кумирами відкрито, зате нїколи через них не сварились.
І наче ж нїчого не змінилось. Артистів давно й безповоротно витїснили полїтичні дїячі, так само харизматичні, романтичні й недоступні, вони так само, як і кіноартисти, не мають нїякого стосунку до реального життя, але так само створюють ілюзїю, що вони саме й є справжнє, реальне життя.
Чому ж від вибору того чи того полїтичного опудала так тепер залежать стосунки між людьми? І навіть жінки, голубки наші тендїтні й нїжні, готові видряпати очі одна одній за свого єдиноправильного? Невже й ви, істоти значно практичнїші, нїж чоловіки, не бачите, що це все ті самі екранні примари, виготовлені в якихось закритих студїях, куди заглянути так само неможливо, як і в гримерну Смоктуновського чи Вячеслава Тїхонова?
І не треба так уже й довго жити, щоб переконатися, що полїтики справдї вивчають реальне життя, але впливають на нього не більше, нїж синоптики на погоду...
=====
Вячеслав Ільченко
Вчергове зустрівши в стрічці пост про те, що римські дороги будували без всяких дипломів - який кагбе натякає, що нашій країні конче необхідна чергова генерація "нових несистемних" - вирішив трохи розповісти про ці самі римські дороги.
Перш за все, будівництво римської дороги починалась із закона. В римських lex publica (публічному законодавстві) був окремий розділ, присвячений саме будівництву доріг. За нашими категоріями, це був своєрідний держстандарт - закон чітко вказував, яка має бути ширина дороги (не менш як 8 pes naturalis, тобто 2,45 метри завширшки), як мають бути спроектовані повороти (не менш 16 pes naturalis, тобто, 4,9 метри) і яка мала бути огорожа. Останнє було надзвичайно важливо, бо якщо нерадивий будівничий чи власник дороги не ставив огорожу, то мандрівники отримували повне право хоч повноцінний римський табір ставити поряд із дорогою.
Дороги ділились на три категорії. Via privatae будувались приватними власниками і як правило, зʼєднували маєтки із різними господарськими структурами та публічними дорогами. Їх можна було будувати лише в межах господарства. Via vicinales - це провінційні дороги, які зʼєднували між собою маленькі поселення. Як правило, їх будували громади своїм власним коштом, іноді фінансування забезпечував місцевий "малий бізнес". І нарешті, via publicae - публічні дороги, які і є еталонними "римськими дорогами", будувались коштом Римського Сенату.
Як правило, публічні дороги були довжелезні, а тому задля їх будівництва приймали окремий закон - обовʼязково за пропозицією сенатора або іншого державного діяча - і часто в пакеті із запровадженням додаткового податку, який йшов на ці самі дороги. Податок був локальний, запроваджувався лише в тих містах та поселеннях, через які мала пройти дорога.
Наприклад, Аппієва дорога (Via Appia) була побудована за відповідним законом, поданим цензором Аппієм Клавдієм Цеком (який також збудував перший римський водогін). Доміцієва дорога (Via Domitia) - за законом Гнея Доміція Агенобарбуса.
Після цього Сенат призначав спеціального чиновника, який займався усіма питаннями стосовно цієї дороги і який ніс персональну відповідальність за її будівництво і подальший стан. Називалась така посада "дорожній наглядач" (curator viarum).
Побудова дороги починалась із плану, який складали мензори-землеміри, яких сьогодні б назвали інженерами-проектантами. Вони складали карту рельєфа і не лише креслили карту майбутньої дороги, а й складали план вирівнювання грунту. Пагорби максимально зрізали, а в улоговинах навпаки, грунт піднімали. Обовʼязково перевіряли осадку грунту - на таких проміжках проектували додаткові підпірки для дороги.
Далі власне починали класти дорогу. Починали із котлована, в який укладали величезні камʼяні брили - вони правили за підгрунтя дороги, так званий "статумен". Далі насипали пісок та щебінку, який правив за серцевину дороги і так і називався, "нуклеус". Саме за допомогою висоти цього шару регулювали висоту дороги, а також формували її особливий переріз, вищий посередині і трохи заглиблений на боках - так, щоб дощова вода стікала в спеціальні дренажні канавки. І тільки після того клали "дорсум" - верхній шар гравія та землі, який уже можна було замостити бруківкою. І звичайно, ставили бортики або повноцінну огорожу.
О, звичайно, красти на дорогах римляни теж уміли. Але переважна більшість римських доріг дожила до нашого часу - а отже, в будівництві вони дійсно розбирались.
А нам необхідно розібратись перш за все в тому, що таке дійсний професіоналізм, і зрозуміти, що диплом повинен мати цінність і бути ознакою кваліфікації, а не пустим папірчиком, який можна купити в переході метро. І тим паче не слід плутати справжній університетський диплом із дипломом якихось чергових місячних курсів для новачків.
Коли я ще парубкував, усе село саме переживало бурхливий розквіт кіна. Від одного сеансу на тиждень, з болїсними зупинками для заміни касети з кінострічкою, а то й через обрив тої тертої-перетертої стрічки, а то й з перебоями електромережі, кіно впевнено переходило до відлагодженого щоденного видовища без перерв. Хтось добре дбав про одну з фундаментальних потреб соцїалїстичного суспільства – регулярні видовища.
Улюбленою темою жіночих теревень були кіноартисти. Їх обожнювали, їхнїми фотопортретами були залїплені всї стїни й альбоми, а культурні посиденьки були немислимі без розбору останнього фільму й вигуків «Боже, як він грає!»
То був золотий вік нашої містечкової культури. Кожен хлопець мріяв про свою кіноакторку (але мовчки), а дївчата носилися з своїми глянцевими кумирами відкрито, зате нїколи через них не сварились.
І наче ж нїчого не змінилось. Артистів давно й безповоротно витїснили полїтичні дїячі, так само харизматичні, романтичні й недоступні, вони так само, як і кіноартисти, не мають нїякого стосунку до реального життя, але так само створюють ілюзїю, що вони саме й є справжнє, реальне життя.
Чому ж від вибору того чи того полїтичного опудала так тепер залежать стосунки між людьми? І навіть жінки, голубки наші тендїтні й нїжні, готові видряпати очі одна одній за свого єдиноправильного? Невже й ви, істоти значно практичнїші, нїж чоловіки, не бачите, що це все ті самі екранні примари, виготовлені в якихось закритих студїях, куди заглянути так само неможливо, як і в гримерну Смоктуновського чи Вячеслава Тїхонова?
І не треба так уже й довго жити, щоб переконатися, що полїтики справдї вивчають реальне життя, але впливають на нього не більше, нїж синоптики на погоду...
=====
Вячеслав Ільченко
Вчергове зустрівши в стрічці пост про те, що римські дороги будували без всяких дипломів - який кагбе натякає, що нашій країні конче необхідна чергова генерація "нових несистемних" - вирішив трохи розповісти про ці самі римські дороги.
Перш за все, будівництво римської дороги починалась із закона. В римських lex publica (публічному законодавстві) був окремий розділ, присвячений саме будівництву доріг. За нашими категоріями, це був своєрідний держстандарт - закон чітко вказував, яка має бути ширина дороги (не менш як 8 pes naturalis, тобто 2,45 метри завширшки), як мають бути спроектовані повороти (не менш 16 pes naturalis, тобто, 4,9 метри) і яка мала бути огорожа. Останнє було надзвичайно важливо, бо якщо нерадивий будівничий чи власник дороги не ставив огорожу, то мандрівники отримували повне право хоч повноцінний римський табір ставити поряд із дорогою.
Дороги ділились на три категорії. Via privatae будувались приватними власниками і як правило, зʼєднували маєтки із різними господарськими структурами та публічними дорогами. Їх можна було будувати лише в межах господарства. Via vicinales - це провінційні дороги, які зʼєднували між собою маленькі поселення. Як правило, їх будували громади своїм власним коштом, іноді фінансування забезпечував місцевий "малий бізнес". І нарешті, via publicae - публічні дороги, які і є еталонними "римськими дорогами", будувались коштом Римського Сенату.
Як правило, публічні дороги були довжелезні, а тому задля їх будівництва приймали окремий закон - обовʼязково за пропозицією сенатора або іншого державного діяча - і часто в пакеті із запровадженням додаткового податку, який йшов на ці самі дороги. Податок був локальний, запроваджувався лише в тих містах та поселеннях, через які мала пройти дорога.
Наприклад, Аппієва дорога (Via Appia) була побудована за відповідним законом, поданим цензором Аппієм Клавдієм Цеком (який також збудував перший римський водогін). Доміцієва дорога (Via Domitia) - за законом Гнея Доміція Агенобарбуса.
Після цього Сенат призначав спеціального чиновника, який займався усіма питаннями стосовно цієї дороги і який ніс персональну відповідальність за її будівництво і подальший стан. Називалась така посада "дорожній наглядач" (curator viarum).
Побудова дороги починалась із плану, який складали мензори-землеміри, яких сьогодні б назвали інженерами-проектантами. Вони складали карту рельєфа і не лише креслили карту майбутньої дороги, а й складали план вирівнювання грунту. Пагорби максимально зрізали, а в улоговинах навпаки, грунт піднімали. Обовʼязково перевіряли осадку грунту - на таких проміжках проектували додаткові підпірки для дороги.
Далі власне починали класти дорогу. Починали із котлована, в який укладали величезні камʼяні брили - вони правили за підгрунтя дороги, так званий "статумен". Далі насипали пісок та щебінку, який правив за серцевину дороги і так і називався, "нуклеус". Саме за допомогою висоти цього шару регулювали висоту дороги, а також формували її особливий переріз, вищий посередині і трохи заглиблений на боках - так, щоб дощова вода стікала в спеціальні дренажні канавки. І тільки після того клали "дорсум" - верхній шар гравія та землі, який уже можна було замостити бруківкою. І звичайно, ставили бортики або повноцінну огорожу.
О, звичайно, красти на дорогах римляни теж уміли. Але переважна більшість римських доріг дожила до нашого часу - а отже, в будівництві вони дійсно розбирались.
А нам необхідно розібратись перш за все в тому, що таке дійсний професіоналізм, і зрозуміти, що диплом повинен мати цінність і бути ознакою кваліфікації, а не пустим папірчиком, який можна купити в переході метро. І тим паче не слід плутати справжній університетський диплом із дипломом якихось чергових місячних курсів для новачків.