Алі Татар-заде · Потойбічні

[don_katalan]

В кожного з нас тепер вони є. Потойбічні. Ті, що по той бік. Для когось це запоребрик, для когось - лінія фронту, а в когось вони живуть поруч, ходять на вашу роботу, їздять з вами у транспорті, але все одне - по той бік.
А в когось - як в мене - вони не лише мешкають поруч, але скоріше то я живу серед них, потойбічних.
Одни прийшли в мій край та зробили його весь потойбічним. Інші впускали, допомогали потойбіччю ввійти. Треті змовчали, але схвалили.
Історія 1.
Щаслива.
Ці люди ввічливо відійшли в затінок.
Я свого роду вдячний їм за таке.
На тлі багатьох скандалів, зрад і болісних розривів - вони виглядають найкраще.
Дружили-дружили, аж до самого Чотирнадцятого.
В Чортинадцятому вони щезли з мого життя.
Самі.
Це дуже важливо, що самі.
Не написали прощального листа, а головне - і доноса.
Зникли, наче їх не було.
Ось хто справді "вєжлівиє люді", - іноді сумно жартую я про таких.
Ввічливо вшитись - це знак якості.
Адже так змогли небагато. Це дуже малий відсоток.
Їх так мало, що кожного й кожну пам'ятаю.
Мабуть, вони не могли собі дозволити псувати стосунки.
А це неминуче, бо поміж нами тепер прірва.
Іноді доля зводить, або скоріше випадок: на вулиці, може бути іншого міста, в неочікуваних місцях, навіть в одному транспорті.
Здороваємось.
Обережно згадуємо ... старі часи.
Ні слова про спільних знайомих - бо всі знайомі розфасовані по цей і тей бік, як і ми.
Можемо поговорити про родичів, переважно - болячки старих чи витребеньки малих. І все.
Не обмінюємось телефонами.
Не кажемо "до побачення" або "зустрінемось".
Робимо вигляд, що поспішаємо. Обидва.
Пока. Або "прощай".
Історія 2.
Банальна.
Більше тих, хто псував нерви.
Їх так багато, що всі вони в моєму тиглі злилися в одну колективну особу.
Облу, озорну, стозевну -- і лаяй.
Гучніше за все "спільні горщики" бились все в тому ж Чортинадцятому.
Мені і вам пророчили скору смерть, бажали хвороб, знегод, страшних бід.
Винуватили у злочинстві. У вродженій ненависті, вовк все в ліса смотрить.
Викривали нас у їх власних гріхах. Що це ми напали, що це ми спровокували, ми хотіли, але нам не дали. Нема сенсу все те переказувати, бо в кожного міг би бути товстий примірник своїх цитат.
І це вороги, відкриті та чесні.
Якщо чесністю можна вважати, звісно, з того моменту, як тебе вдарили в спину, а далі вже все по-честному.
Писали доноси. Написали їх стільки, що навіть чокнута прокурорша взвила і наказала спалити. Хоча спочатку сама ж заохочувала.
І тепер вони щиро здивовані, коли бачать тебе на вулицях "своєго" Крима.
- Як? ти іщо здесь? А мні казали, що ти давно там.
Історія 3.
Нервова.
Ціх менше, і ці намагалися жити, наче нічого не сталося.
Ходіти до тебе в гості.
Дзвонити по святах а те й просто так.
Дивуватись, обурюватись, що ти уникаєш.
Звати до розмови по душах. А якщо це вдалося - то знову обурюватись, адже кожне твоє слово їм слухать обидно.
Ставили собі в заслугу, що "не здали".
А й справді ж, не здали. Помити їм ноги тепер? розцілувати долоні?
А потім все одне ставався розрив.
Чи ти, чи вони, у когось не витримують нерви.
І тоді ви обидва висловлюєтесь напряму, і то вже буде остання розмова.
Історія 4.
Драматична.
Пройде рік або два, і оператор напише тобі, що твоя скриня забита вщент, треба чистити.
Ти дивуєшся, потім заглядаєш у спам.
Аж там двісті листів від одної особи.
- "Дорогой днєвнік", - мав би починатися кожний з них, бо ти, кому писано, все те не читав ітим більше не відповідав.
Після розмолвки ти викинув адресу в спам, а той не знав - і продовжував писати.
І ти сидиш, читаєш, і з кожним листом гадаєш: чи далі читати, чи одразу все виділити та прибрати?
Але людина же пише. І ви колись були близькі, розумілися.
І читаєш.
А там повно упрьоків, хоча є й каяття. Каяття агресивне: я сказала, що була неправа, скажи тепер й ти, що був неправий. Мовчиш? Це показ неправоти. Нема чого відповісти? Тобі мабуть стидно. Слухай, ми обидва зглупили. Слухай, якщо я визнаю свою неправоту, то визнай же, визнай і ти свою! Будь ти проклят! Прості. Я не маю так говорити. Будь щастлів і це останній мій лист. Мовчиш? А я тебе простіла. З новим роком. З ще одним новим роком. А ми були в твоєму місті, питалися про тебе. Донька он як підрасла, вона тебе помнить. А сусіди якісь твої дивні - нічого про тебе не скзаали. Мовчиш? Тому що ми обидва неправі. Але я визнаю це, а ти не визнаєш! Значить я вище за тебе, я рухаюсь далі, а ти застряг у минулому. А от є такий духовний діяч, він каже те-то і те-то. І знов з новим роком. А в мене померла мама. А вона тебе помнила, все питала, де ти і що. А що їй було відповісти? Слухай, ну хіба можна весь час мовчати? Час стирає все, а от в одному журналі є цікава стаття, я знаю що ти таке любиш. Чорт забирай, це останній лист. Якщо не відповіси - останній. Прощьоное воскресенье! Знаю, що ти не празднуєш, але главне, що я прощаю. Мовчиш? А ти чув, що вже на заході всі признали, що ви були неправі? А чув про убивство дітей? Це небось твої кореша. Ось куди тебе призвела крива дороженька. А в нас таке було! А ось фото з п'ятнадцятого, бачиш ми тут разом? Посміхаємось! Ми ж спілкувалися, ми же люди, нас не можуть разсорить якісь власті. Що тепер не так? Мабуть ми просто змінилися. ітд