Дивна штука реабілітація

[don_katalan]

Diana Makarova
Дивна штука реабілітація.
Деякі психологи вважають, що знають про неї все - таких на свалку.
Історії.
З психологами теж дивна штука. Вважається, що за сім років війни психологи давно мали навчитись реабілітувати людей після перенесених якихось там страждань, адреналінових заскоків і протчая ПТСР-ів. Дехто навіть розповідав дивовижні речі, що психологи допомогли і ось все ок, і ми вже спимо собі спокійно, і жодної немотивованої чи навіть досить мотивованої агресії, і боже, дякуємо тим людям, які направили нас до психологів, ми б самі точно не справились.
На цьому місці на обличчя (моє принаймні) наповзає похмура скептична посмішка. Скептична від того що похмура. І навпаки.
Та ладно, я що, не вірю в допомогу психологів? - ні, вірю. Як не вірити, якщо ось дехто ще зовсім нещодавно розповідав, що таки да, допомогли.
Я в інше не вірю, спираючись на свій похмурий скептицизм. Я не вірю, що якийсь психолог може допомогти, наприклад, мені.
А мені що, хіба потрібна допомога? Хіба я не справлялась всі ці роки без допомоги психологів, і вуаля? Та я таблетку гідазепама випила за всю війну уперше перед третьою операцією, і то лише тому що втомилась боятись, сама чарівної таблетки попросила. Щоправда, потім почувалась винуватою у своїй слабині.
- Айлеле... - казала я сама собі, спокійно напівсонно посміхаючись, назавтра операція, а я спокійна, де таке видано.
"Айлеле..." - так ми казали одне одному в селі, коли дитина зробила щось стидне, так діти одне одного дражнили.
- Айлеле... - я шепотіла собі, злегка всміхаючись. - А ще Залізна Леді. А ще тіпа сильна. Ай, як тобі не соромно, не змогла пройти дистанцію без костиля, підмоги запросила. Айлеле...
Сором.
Сором у власній слабині - ось що завжди спиняло. Ось чому за весь час війни і за весь час життя я не приймала жодних заспокійливих, жодних оцих милиць, що напридумували і розробили для наших свідомостей і підсвідомостей, для наших втомлених і змучених мізків.
То нехай інші приймають, а ти сильна, ти не мусиш, ти сама, сама, сама...
Так я себе соромила і не приймала, гордо-скептично мружачись на крапельниці:
- Що? Сібазон? Негайно приберіть! Мені від сібазону погано.
І вірили, і прибирали, коли одного разу не прибрали - я скоро цей обман відчула і попросила більше так не робити. У мене дійсно починаються сильні головні болі від всих цих сібазонів, адаптолів, гліциседів та гідазепамів. Так що брешу, принаймні по одному разу я всю оцю гидоту намагалась приймати. І одразу відмовлялась.
Ну, і сором. Як же без сорому - айлеле, а ще казали, що ти сильна, а ти слабачка...
Можливо, все із-за того, що була одна розмова з лікарем. Лікар махнув рукою на мене і сказав:
- Психолога? Вам? Смішно. Таким як ви, психологи навіть протипоказані. Такі як ви їх підминають під себе. Ні, вам психолог не допоможе, сама, сама, шукайте самі вихід...
Ну, я тоді плечі так розправила, запишалась і навіть спробувала задерти ніс - а ніс задерти мені непросто, він в мене від природи єврейський, гачкуватий, хижацький ніс. Завжди мріяла мати кирпатий тоненький носик. Не склалось, і тоді я почала пишатись тим що маю. Найелегантніший вихід з положення, француженки колись придумали - коли ти маєш якусь ваду, відкрий її і гордо показуй людям. Перетвори баг зовнішності в перевагу.
Наприклад.
Ти маєш криві ноги? - тоді обов'язково носи коротку спідницю й шорти.
От сама б не повірила, але колись я бачила у місті дівчину з такими кривулястими ногами, що, як в нас селі казали, собака проміж ніг проскочить. То та дівуля виписувала своїми тоненькими кривими ніжками в ажурних панчохах, порушуючи усіх закони, та ще й була у міні-шортиках. І що ви думаєте? На вулиці не знайшлось чоловіка, який би не скрутив шию, озираючись на неї. Я точно знаю, я її зустріла, поглянула на ті ноженята, чітко окреслені дугами ажурних чорних панчох - сама розвернулась і пішла за нею. Мені було цікаво. Я рахувала чоловіків, що озирались їй услід.
Порахувала. Стопроцентове озирання. Рівень - Моніка Белучі. Так що праві француженки, в усьому праві, хіба крім цибулячого супа і Шанель № 5, рідкісна гидота.
Так я про що, ага...
Я про реабілітацію, а не про ноги і носи. Не відволікайтесь. І мені не давайте.
Отже, в моєму активі проб було по одній таблетці:
- адаптолу
- гідазепаму
- гліциседу
- і одна ампула сибазону
І гордою рукою я їх відвела від себе, так що навіть не хотіла зізнаватись в постидному проханні до лікарів про чарівну таблетку перед операцією, бо я втомилась боятись.
Також у мене було дві проби спілкування з психологами.
Одна психологиня тут же, одразу з місця і в кар'єр, сунула мені до рук пластилін і веліла м'яти.
- Для чого? - гидливо скривилась я.
- Для заспокоєння. - впевнено сказала вона.
Я була спокійною. Я лікувалась тоді у госпіталі, а центральний військовий госпіталь у плані заспокоєння - це якесь диво, я вам скажу, а ви повірте. Ці столітні дерева, ці двометрові стіни будівель Київської фортеці, ці нахабні голуби і горобці, а білочки! А лілейники, заростями яких славиться госпіталь. Та ну вас, там досить щоб тебе вивезли возиком на алею, і спокій теплою хвилею починає вповзати до тебе в душу.
Я була спокійною. Навіщо до мене прислали психолога, я не розуміла. Мені пояснили, що до всіх зараз засилають, обов'язкові дії. Ну ок, ми ж не звірі, ми дисципліну знаємо.
Але коли мені сунули до рук шматок пластиліну - спокій почав тікати з моєї душі.
Я ненавиджу ці відчуття, розумієте. Я ненавиджу пластилін. Мені так гидомерно завжди за нього братись, що в школі, на уроках праці, я пам'ятаю, мене ледь не рвало від нього.
Цей пластилін був сучасним, не таким липким, як у школі, фарба від нього не лишалась на руках, і не було у ньому отих волосин пластиліну мого дитинства, і був він не таким твердим, як той, совдепівський пластилін - але усе ж мені було противно тримати його в руках так, що я ледь стрималась, аби не кинути його на землю.
- Мніть, мніть... - турботливо радила психологиня.
- Заберіть. - скривившись, простягнула я їй той паршивий шматок липкої маси.
Що далі зі мною робити, психолог не знала. Вона спробувала зі мною поговорити, відіграючи увагу за системою Станіславського - але у мене десь була книжка, яку я видала в 16-му році, я тицьнула їй книжку, сказавши, що там написано все, що я можу розказати, раз її так вже цікавлять мої переживання, і, доки вона не встигла отямитись, я веліла їй накидати список знарядь та засобів, які їй потрібні для роботи з паціентами.
- І пластилін, чого вже там. - сказала я, махнувши рукою.
Знаряддя та засоби доставили до госпіталю вже після моєї виписки, бо я, як завжди, недолікувалась і поперла на фронт.
Друга зустріч з психологом була осяяна яскравою психологічною посмішкою. Ця посмішка була як плакат "Добро пожаловать!" у виконанні майстра пантоміми Ільяса Хасанова.
- Малюйте! - заволала психолог.
- Що малювати? - здивувалась я.
- Що завгодно! - радісно сказала вона.
- Я не вмію. - розгубилась я.
Я дійсно не вмію малювати. Я не вмію малювати так, що максимум, на що я здатна - це домік, чортик палочної системи малювання, ручки-ніжки-огірочок, і сонечко. Все це виконується на рівні бачення дитини трирічного віку, оце і все моє вміння.
З роками я навчилась малювати черв'яка.
Колись давно моя онука підійшла до мене з олівцем та аркушем паперу і почала вимагати малюнок. Ну, це була моя перша онука, тут без варіантів, чого хочуть онуки, того хоче навіть не бог, а всі боги всієї земної культури, від славного Ууууугх-Хач-Пач, намальованого колись глиною на стінках печери у часи до-наскальних малюнків полювання на мамонта - до Великого Макаронного Монстра благословенного сучасного пастафаріанства. І я прислухалась до веління богів, взяла тремтячими руками олівець і шмат паперу, напружилась як перед стрибком, мобілізувала всі внутрішні резерви - і намалювала качечку.
Онука подивилась на мій малюнок і радісно сказала:
- Ав-ав!
Я образилась. А потім подивилась - точно ав-ав. Ну, що змогла. Зараз не повторю.
- Малюйте ж! - радісно сказала психологиня.
- Я не вмію. - розгублено сказала я.
- В цієї вмітимеш! - хтось скрикнув над вухом так оптимістично, як сяє арка над входом до ВДНХ. - У неї безногі чують, сліпі ходять, і всі як один починають малювати.
Тут мені стало якось зовсім незатишно. Я подивилась на холст, я знала, скільки він коштує, потім перевела погляд на палітру, я теж знала її приблизну вартість, бо все подібне закуповувала для психологині номер один - і мені стало зовсім соромно. Ну, хто я така, щоб замарати і безнадійно зіпсувати усю цю розкіш?
І я відмовилась. Холст мені подобався таким, як він є.
До речі, був він сіруватим.
Я задивилась на той ніжний сірий відтінок, а чи то просто світло впало так - і відчула, як спокій, порушений безглуздою вимогою малювати що завгодно (черв'яка?) людині, яка не вміє малювати геть нічого - цей зрушений спокій знову вповзає до моєї душі і стає мені тихо і спокійно на душі та серці.
Я ще трохи помилувалась тим сіруватим холстом і пішла собі від тієї психології далі.
... я вміла все сама.
Коли ми повертались з фронтових рейсів - всі знали, що один день я мушу присвятити домашнім квітам і моїм дрібничкам, отим порцеляновим фігуркам, отим маленьким пляшечкам, які я наповнювала сама висушеними квітами, кольоровим піском і розставляла на нескінчених поличках нашого чергового орендованого дому. Я занурювала руки в землю, я пересаджувала квіти, потім, переставивши горщики саме так, як мені хотілось у той день і чисто вимивши руки (мити руки - це насолода, руки треба мити часто, хтось каже, що це ознака депресивно-компульсивного розладу, але не вірте, просто знайте - мити руки це насолода), я йшла до поличок і переставляла свої порцелянові дрібнички так, як мені хотілось саме в той день.
Провівши день у цій лінивій і непотрібній роботі, я засинала і прокидалась знову готовою до тривог та звершень.
Коли на мене навалилась шалена осінь чотирнадцятого і я вже зрозуміла, що не витримаю тієї навали смертей - я записалась до спортзалу.
У спортзалі я працювала як навіжена, кажуть, мій тренер досі ставить мене у приклад молоденьким курочкам, які приходять до спортзалів вигуляти нові штани і зробити селфі. І цей же спортзал допоміг мені пережити Дебальцево.
Я йшла навшпиньки, слухаючи себе і відчуваючи те, що зараз, саме зараз, конче мені потрібно, щоб змусіти вгамуватись оті шалені хвилі відчаю, страху і болю - і я знаходила, вгамовувала ті хвилі і далі йшла.
Коли зі мною сталось Дебальцево і я зовсім перестала спати - я попросила вас подарувати мені великого ведмедя. І ви прислали мені рівно дев'ять ведмедів. І вони врятували ситуацію, я стала з ними спати, мій чоловік змирився з цією груповухою, я й досі сплю з ведмедями, з того часу їх стало ще більше, вони витріпуються і зношуються, бо я тягаю їх з собою на фронт, і в тих місцях, де ми ночуємо, нас впізнають вже по ведмедях, яких ми тягаємо за собою, але у мене ще багато ведмедів, мені вистачить - щоправда, зараз я сплю з лосем, це трохи напружує мого чоловіка, він стверджує, що ведмедя в ліжку він ще може витерпіти, але лось...
Але лося звати Бенжамін-Візьму-Твій-Біль, і на час цих п'яти місяців, коли мені зробили три операції, лося у ліжку мені тримати дозволили. Він дійсно прибирає мій біль, я точно знаю, клянусь я чоловіку, і той вірить, а що робити.
За ці п'ять місяців, коли я перенесла операції, реанімації, біль, страх і купу крапельниць - я раптом зрозуміла, що моя задублена кора потроху стає тоншою. Вона ставала тоншою аж доки зовсім не витончилась - і тут вже я злякалась. Я злякалась так, що навіть попросила перед третьою операцією таблетку гідазепаму, за що мені і досі соромно.
Тоді я замислилась і почала згадувати.
Я пересаджувала квіти і тягала залізо у спортзалі, я переставляла милі дрібнички, я обживала черговий будинок, це теж допомагало. Коли це все переставало допомагати - я десь знаходила товстенні нитки і плела з них щось зовсім непотрібне, робити щось непотрібне - ось ключове, ось суть і сенс - подушки на диван, наприклад. У нас цих подушок десятки, вони валяються скрізь, вони такі чарівно-непотрібні.
Коли стало зовсім погано, я сіла до ткацького станка, і він мені допоміг.
Іграшкові ведмеді та іграшковий лось.
Квіти і сад. У мене зараз є сад, і карантин допоміг мені занурити руки у землю по самі лікті.
Але кора стає все тоншою. Мої доморощені методи вже не допомагають.
- Пора до психолога. - сказав черговий лікар і додав тихіше: - Чи навіть до психіатра.
Подумаєш, я й сама знаю, що не є зовсім нормальною, а хто з нас зрештою нормальний? Нормальність нудна - так сказав мені колись мій друг, теж психіатр, ну що такого, друзів не обирають, у мене от був ще друг паталогоанатом, і що?
І я замислилась.
І я почала серфити інтернет.
І чомусь я наткнулась на палітру. Це була палітра сірого кольору. Отих їх п'ятидесяти відтінків, насправді набагато менше.
І я залипла.
Я перебирала сірі відтінки, я тонула в них, я навіть згадала, що років два-три тому я так залипла на кілька кадрів одного фільму. Фільм був про хлопця з чарівною паличкою, він дуже ловко управлявся з тією паличкою, незрозумілим було лише одне - якщо він такий ловкий чарівник, то чому він не вичаклує собі нормальний зір? Бо увесь фільм він ходив у окулярах, вони у нього час від часу падали і розбивались.
За хлопцем ганявся злий чарівник, і бігати від цього злого чарівника, а іноді навіть відбивати його атаки хлопцю допомагали його друзі - дуже розумна дівчинка, типова відмінниця, і рудий друг, типовий шкільний хуліган і двієчник.
Ну, там вони всіх, мабуть, перемогли, навіть не знаю, просто сподіваюсь - так і не взнала, бо я залипла на кілька кадрів з цього фільму, зупинила фільм і далі вже не дивилась, лише ці кілька кадрів, лише їх...
Там брат цього рудого двієчника одружувався, було весілля, і для того щоб дощ не намочив купу гостей, ці чарівники поставили шатер.
Шатер був неймовірного сірого кольору. Такого прозорого сірого з лавандовим відтінком. Легка напівпрозора тканина струменіла, сукня у нареченої, здавалось, теж була такого відтінку, і я не могла відвести очей, все дивилась на той колір, пила його і їла, і спокій заповзав у моє серце, і тіло, й душу.
Так досі і не знаю, чим закінчилось в тих чарівником, просто вірю, що вони всіх подолали і перемогли, і сталась перемога всіх хороших над поганими - бо скільки б разів я не починала передивлятись той фільм, ну, треба ж взнати фінал, нарешті! - я зупиняла перебіг фільму на кадрах того весілля і знову вбирала в себе той колір.
... і я от думаю, дивлячись на сіру цю палітру, проганяючи у пам'яті кадри з того фільму - це непоганий гідазепам, врешті-решт, авжеж?
Якщо я дивлюсь на цей колір, і ті відтінки прозорого і найніжнішого сірого, і спокій знов вповзає в мою душу, і якщо просто на очах і відчуттях зміцнюється захисна кора, що стала за роки вже теж напівпрозорою - то, мабуть, до психолога мені вже йти запізно.
Мабуть, пора до психіатра, га?
... цей текст жарт.
Жарт, я повторюю.
Я дуже сумно це повторюю.
Це. Просто. Жарт.

Comments

[paserbyp]

А що далі? А далі буде...