![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanDiana Makarova
... ми заходимо до них - втомлені, змучені. Чомусь до них ми заходимо завжди ближче до вечора.
Вони висмикують нас з кабіни нашого пошарпаного автобусика. Ми вішаємось їм на плечі - тут жодного флірту, жодних нестатутних стосунків, нам просто перепочити на цих плечах, просто повиснути. А ще ми раді. Боже, які ми завжди раді їх бачити. З того надвечір'я, колись, господи, коли ж це було, вони тоді уперше вийшли на фронт, ми вперше приїхали до них, ще нікого не знали.
Я тоді попросила їх про послугу. Нам треба було у сильні гребеня, і вечір насувався, а я ж тоді вже знала, що ця дорога неприємна. Так, нам конче був потрібен супровід. Вони одразу згодились.
Тут таке - одразу вбити всіх зайців. Нам супровід, їм - познайомитись з суміжниками і пробити нову для них дорогу. А по дорозі познайомимось, скільки нам треба для того знайомства, господи, не перший рік, тут іноді п'яти хвилин достатньо, щоб зрозуміти, як бути далі - працюємо разом? Так? Ні?
І ми поїхали. Я прокляла усе і всих, хіба ж я знала, що усередині броні так закачує? Та й хіба вперше я їхала в такій машині, зовсім ні, але дорога була досить далекою, ти ж не маленька, мусіш розуміти, навіщо стрибала до того ревучого звіра, могла б плестись позаду у своєму, пошарпаному вже й на той час, автобусику.
Так, не маленька, тому і знала, що часу на знайомство мало, тому хоч де, але треба швиденько перекинутись словом чи довгими промовами, це вже як вийде.
Я бушувала. Я обурювалась ставленням командирства до них, і я обурювалась так, що, здається, перекрикувала навіть ревучого того звірюку.
- Вони вважають вас гарматним м'ясом! - воювала я, розмахуючи руками і хапаючись хоч за щось, щоб втримати свою задницю на жорсткому сидінні. - Але для нас ви не гарматне м'ясо. Тому ми тут, тому ми підемо з цієї війни останніми.
- Дякуємо. - сказали вони, коли ми повернулись і вже прощались біля того броньованого звіра.
Ми вбили всіх зайців - вони пробили дорогу, познайомились з суміжниками, ми проскочили до найдальших позицій без нервів, ну, майже без нервів, вже ж не самі, як торік, і не з одним провожатим, якому навіть автомата взяти з собою не дозволили, як позатой рік - а разом з цілою групою озброєних, мовчазних, як годиться, професіоналів.
- За що? - я здивувалась.
На це перше знайомство ми їм майже нічого не лишили з волонтерського збіжжя, так, дрібниці.
- За що? - перепитала я, всміхаючись, їм не всміхнутись було неможливо, такі вони були суворі, ух!
- За те, що ми для вас не гарматне м'ясо. - сказав один з них.
Я не знайшлась, що відповісти.
... ми входимо до них, пройшло вже кілька років з першого того знайомства, і знову вечір валиться на нас, і нам, як завжди, ще мчати на найдальшу позицію, а ми, як назло, не знаємо дороги як годиться, та і яка там дорога, швидше грязева колія. І що ж, як завжди, я прошу допомоги.
Нам знову вбити всіх зайців. Їм - познайомитись з артилерією, до якої ми мусімо сьогодні встигнути, хоч край. Нам - мати певний захист, як раптом що.
І вони, як завжди, легко згоджуються, їм новий шлях завжди цікавий. Я знову залишаю свій екіпаж і стрибаю до них в машину, наш роздовбаний автобусик поїде слідом.
Дорогою ми говоримо, я знову бушую. Змінилась влада у країні, змінилось вище командирство, але до них однаково все ж ставляться як до гарматного м'яса, а вони не м'ясо, я знаю це точно, я ціную їх групу, неначе я сама її створила, я ладна небо прихилити до них, і не тому що вони такі симпатичні і рідні, а просто тому що мало таких, що вперто хочуть воювати, воюють, добиваються свого - а що своє? А своє - то земля, отам, за ленточкою, то дозвіл вбивати ворога. А як немає дозволу, вони вивернуться, але все ж зроблять ситуацію такою, аби той дозвіл отримати. Ну, а ні - то й по тихому. Бо вони знають точно - ворога треба нищити. Крапка.
Наша маленька колона підходить майже до самої лінії фронту. Ось пам'ятник. Його поставили на честь загиблих тут, саме у той рік війни, коли ми з ними познайомились.
У мене світиться екран телефона, прийшла смс від Санді: "Можна спинитись? Хочемо сфотографувати"
- Чи можна спинитись тут? - питаюсь я.
- Звичайно. - якось здивовано відповідає водій.
Ми спиняємось. Наш роздовбаний автобусик спиняється за нами, фари виключено. Відчиняються дверцята, з автобуса вискакує Санді, біжить до головної машини. В руках у Санді фотоапарат. Ігноруючи мене, вона звертається до них:
- Чи можу я сфотографувати цей пам'ятник? - питається вона.
- Так, звичайно. - ще більше дивується водій.
- Але вже темно, то чи можу я фотографувати зі спалахом? - допитується допитлива Санді.
Водій замислюється, зиркає на старшого. Той швидко думає.
- Гадаю, можна. - відповідає він. - Тут зараз тихо.
Фото зроблено, Санді стрибає в автобусик.
- Їдемо. - кажу я.
Водій думає. Мені здається, я чую його думки, так нависли вони в кабіні авто. Я чекаю, тамуючи посмішку.
- Як у вас суворо з дисципліною. - розриває нарешті він моє чекання.
- Ну, а як же інакше? - всміхаюсь я. - Я командир екіпажу, але коли ми поступаємо у ваше розпорядження, командири тут ви. Наш екіпаж давно і добре знає цей закон.
Старший ховає посмішку. Водій хмикає. Ну, так, у нас дійсно з цим суворо, і ми дійсно цією дисципліною іноді дивуємо навіть військових.
- Зверніть увагу. - наполягаю далі я. - Санді питалась не у мене, а у вас. Я знаю цю дорогу, я знаю це перехрестя, але я тут уперше за два останніх місяці, а ви живете тут, ви тут працюєте, тому краще за нас знаєте обстановку.
- Ну, правильно. - каже водій і крутить все ж головою.
Я ховаю посмішку.
... вони заходять у двір і у нас перехоплює подих. Вони скромно посміхаються. Вони чудово знають, який здіймають ефект, коли всі по формі. Але ж при тому і чудово вміють робити вигляд, що вони про це не знають - ах, звідки ж нам знати, мовляв.
Вони повернулись з роботи.
Ми приблизно знаємо, яку вони зробили роботу за ці місяці, і ми ніколи не взнаємо достеменно про всю їхню роботу.
Я хвора, вони це знають, і звідкись одразу береться стілець. Я сідаю, вони всі стоять, пурхають навколо імпровізованого столу наші дівчата. Торт розрізано на величезні шматки, кола розлита в бокали.
- Ну... - каже хтось з них.
В руках з'являється коробочка. Маленька синя коробочка, і мені знову перехоплює подих.
- За що? - знову хочу сказати я.
Але натомість важко встаю, приймаю нагороду і кажу:
- Служимо народу України.
... ми заходимо на цвинтар.
Тут вже всі, навіть ті, кого ми не бачили по кілька років. Хтось пізнає нас, когось пізнаємо ми - будь прокляті ці маски, ти можеш пройти повз товариша і не впізнати його.
Проходять години. Йде важка робота. Прислухаючись до промов, слухаючи, що говорять у натовпі, я все ж не стою - я шукаю товаришів. Тих, з ким ще не привіталась, кого не обняла - тут треба обіймати швидко, щоб заховати сльози на їх обличчях. Це дуже зручно - ховати сльози, доки ти обіймаєш друзів. От тільки сліз при цьому стає все більше.
А ось і вони, я підходжу. Ми стиха перекидуємось словами, хтось знає щось, хтось ще щось. Це як завжди на цвинтарі. Тихе перекидування короткими фразами і знову тиша. Коли тиша разом, це трохи легше.
Мені вже зовсім важко стояти, я киваю найближчому з них, я навіть не пізнала, хто це, кляті маски на обличчі.
Він підходить і безпомилково підставляє плечі. Звідки вони знають? До кого у підрозділ не заїдь - там завжди знають, що мені важко стояти і завжди вчасно підставлять плечі й руки.
Я з полегшенням спираюсь.
Ми чекаємо.
Нам треба підійти потім, після всієї тієї важкої роботи - і поглянути в обличчя товариша. Того самого, хто тоді зачудовано покрутив головою, хмикнув у вуса і сказав:
- Ух ти, як у вас суворо з дисципліною!
Це буде останній погляд.
... і я не знаю, що сказати далі. Хіба, можливо, крім оцього - служимо народу України.
Служимо фронту.
Служимо товаришам - тим, ближче за кого в нас немає за останні роки.
І пам'ятаємо - як би не було важко, щоб не гадали там політики різних, але таких однакових на повірку напрямків, і командири різного ступеню тилової масті - ви не гарматне м'ясо.
Кожен з вас брат нам.
фото взято зі сторінки https://www.facebook.com/groups/KulchickiyBat/permalink/3168770409846148/
Инна Вульчин (Inna Vulchin)
https://web.telegram.org/#/im?p=ledi_di_fond
... ми заходимо до них - втомлені, змучені. Чомусь до них ми заходимо завжди ближче до вечора.
Вони висмикують нас з кабіни нашого пошарпаного автобусика. Ми вішаємось їм на плечі - тут жодного флірту, жодних нестатутних стосунків, нам просто перепочити на цих плечах, просто повиснути. А ще ми раді. Боже, які ми завжди раді їх бачити. З того надвечір'я, колись, господи, коли ж це було, вони тоді уперше вийшли на фронт, ми вперше приїхали до них, ще нікого не знали.
Я тоді попросила їх про послугу. Нам треба було у сильні гребеня, і вечір насувався, а я ж тоді вже знала, що ця дорога неприємна. Так, нам конче був потрібен супровід. Вони одразу згодились.
Тут таке - одразу вбити всіх зайців. Нам супровід, їм - познайомитись з суміжниками і пробити нову для них дорогу. А по дорозі познайомимось, скільки нам треба для того знайомства, господи, не перший рік, тут іноді п'яти хвилин достатньо, щоб зрозуміти, як бути далі - працюємо разом? Так? Ні?
І ми поїхали. Я прокляла усе і всих, хіба ж я знала, що усередині броні так закачує? Та й хіба вперше я їхала в такій машині, зовсім ні, але дорога була досить далекою, ти ж не маленька, мусіш розуміти, навіщо стрибала до того ревучого звіра, могла б плестись позаду у своєму, пошарпаному вже й на той час, автобусику.
Так, не маленька, тому і знала, що часу на знайомство мало, тому хоч де, але треба швиденько перекинутись словом чи довгими промовами, це вже як вийде.
Я бушувала. Я обурювалась ставленням командирства до них, і я обурювалась так, що, здається, перекрикувала навіть ревучого того звірюку.
- Вони вважають вас гарматним м'ясом! - воювала я, розмахуючи руками і хапаючись хоч за щось, щоб втримати свою задницю на жорсткому сидінні. - Але для нас ви не гарматне м'ясо. Тому ми тут, тому ми підемо з цієї війни останніми.
- Дякуємо. - сказали вони, коли ми повернулись і вже прощались біля того броньованого звіра.
Ми вбили всіх зайців - вони пробили дорогу, познайомились з суміжниками, ми проскочили до найдальших позицій без нервів, ну, майже без нервів, вже ж не самі, як торік, і не з одним провожатим, якому навіть автомата взяти з собою не дозволили, як позатой рік - а разом з цілою групою озброєних, мовчазних, як годиться, професіоналів.
- За що? - я здивувалась.
На це перше знайомство ми їм майже нічого не лишили з волонтерського збіжжя, так, дрібниці.
- За що? - перепитала я, всміхаючись, їм не всміхнутись було неможливо, такі вони були суворі, ух!
- За те, що ми для вас не гарматне м'ясо. - сказав один з них.
Я не знайшлась, що відповісти.
... ми входимо до них, пройшло вже кілька років з першого того знайомства, і знову вечір валиться на нас, і нам, як завжди, ще мчати на найдальшу позицію, а ми, як назло, не знаємо дороги як годиться, та і яка там дорога, швидше грязева колія. І що ж, як завжди, я прошу допомоги.
Нам знову вбити всіх зайців. Їм - познайомитись з артилерією, до якої ми мусімо сьогодні встигнути, хоч край. Нам - мати певний захист, як раптом що.
І вони, як завжди, легко згоджуються, їм новий шлях завжди цікавий. Я знову залишаю свій екіпаж і стрибаю до них в машину, наш роздовбаний автобусик поїде слідом.
Дорогою ми говоримо, я знову бушую. Змінилась влада у країні, змінилось вище командирство, але до них однаково все ж ставляться як до гарматного м'яса, а вони не м'ясо, я знаю це точно, я ціную їх групу, неначе я сама її створила, я ладна небо прихилити до них, і не тому що вони такі симпатичні і рідні, а просто тому що мало таких, що вперто хочуть воювати, воюють, добиваються свого - а що своє? А своє - то земля, отам, за ленточкою, то дозвіл вбивати ворога. А як немає дозволу, вони вивернуться, але все ж зроблять ситуацію такою, аби той дозвіл отримати. Ну, а ні - то й по тихому. Бо вони знають точно - ворога треба нищити. Крапка.
Наша маленька колона підходить майже до самої лінії фронту. Ось пам'ятник. Його поставили на честь загиблих тут, саме у той рік війни, коли ми з ними познайомились.
У мене світиться екран телефона, прийшла смс від Санді: "Можна спинитись? Хочемо сфотографувати"
- Чи можна спинитись тут? - питаюсь я.
- Звичайно. - якось здивовано відповідає водій.
Ми спиняємось. Наш роздовбаний автобусик спиняється за нами, фари виключено. Відчиняються дверцята, з автобуса вискакує Санді, біжить до головної машини. В руках у Санді фотоапарат. Ігноруючи мене, вона звертається до них:
- Чи можу я сфотографувати цей пам'ятник? - питається вона.
- Так, звичайно. - ще більше дивується водій.
- Але вже темно, то чи можу я фотографувати зі спалахом? - допитується допитлива Санді.
Водій замислюється, зиркає на старшого. Той швидко думає.
- Гадаю, можна. - відповідає він. - Тут зараз тихо.
Фото зроблено, Санді стрибає в автобусик.
- Їдемо. - кажу я.
Водій думає. Мені здається, я чую його думки, так нависли вони в кабіні авто. Я чекаю, тамуючи посмішку.
- Як у вас суворо з дисципліною. - розриває нарешті він моє чекання.
- Ну, а як же інакше? - всміхаюсь я. - Я командир екіпажу, але коли ми поступаємо у ваше розпорядження, командири тут ви. Наш екіпаж давно і добре знає цей закон.
Старший ховає посмішку. Водій хмикає. Ну, так, у нас дійсно з цим суворо, і ми дійсно цією дисципліною іноді дивуємо навіть військових.
- Зверніть увагу. - наполягаю далі я. - Санді питалась не у мене, а у вас. Я знаю цю дорогу, я знаю це перехрестя, але я тут уперше за два останніх місяці, а ви живете тут, ви тут працюєте, тому краще за нас знаєте обстановку.
- Ну, правильно. - каже водій і крутить все ж головою.
Я ховаю посмішку.
... вони заходять у двір і у нас перехоплює подих. Вони скромно посміхаються. Вони чудово знають, який здіймають ефект, коли всі по формі. Але ж при тому і чудово вміють робити вигляд, що вони про це не знають - ах, звідки ж нам знати, мовляв.
Вони повернулись з роботи.
Ми приблизно знаємо, яку вони зробили роботу за ці місяці, і ми ніколи не взнаємо достеменно про всю їхню роботу.
Я хвора, вони це знають, і звідкись одразу береться стілець. Я сідаю, вони всі стоять, пурхають навколо імпровізованого столу наші дівчата. Торт розрізано на величезні шматки, кола розлита в бокали.
- Ну... - каже хтось з них.
В руках з'являється коробочка. Маленька синя коробочка, і мені знову перехоплює подих.
- За що? - знову хочу сказати я.
Але натомість важко встаю, приймаю нагороду і кажу:
- Служимо народу України.
... ми заходимо на цвинтар.
Тут вже всі, навіть ті, кого ми не бачили по кілька років. Хтось пізнає нас, когось пізнаємо ми - будь прокляті ці маски, ти можеш пройти повз товариша і не впізнати його.
Проходять години. Йде важка робота. Прислухаючись до промов, слухаючи, що говорять у натовпі, я все ж не стою - я шукаю товаришів. Тих, з ким ще не привіталась, кого не обняла - тут треба обіймати швидко, щоб заховати сльози на їх обличчях. Це дуже зручно - ховати сльози, доки ти обіймаєш друзів. От тільки сліз при цьому стає все більше.
А ось і вони, я підходжу. Ми стиха перекидуємось словами, хтось знає щось, хтось ще щось. Це як завжди на цвинтарі. Тихе перекидування короткими фразами і знову тиша. Коли тиша разом, це трохи легше.
Мені вже зовсім важко стояти, я киваю найближчому з них, я навіть не пізнала, хто це, кляті маски на обличчі.
Він підходить і безпомилково підставляє плечі. Звідки вони знають? До кого у підрозділ не заїдь - там завжди знають, що мені важко стояти і завжди вчасно підставлять плечі й руки.
Я з полегшенням спираюсь.
Ми чекаємо.
Нам треба підійти потім, після всієї тієї важкої роботи - і поглянути в обличчя товариша. Того самого, хто тоді зачудовано покрутив головою, хмикнув у вуса і сказав:
- Ух ти, як у вас суворо з дисципліною!
Це буде останній погляд.
... і я не знаю, що сказати далі. Хіба, можливо, крім оцього - служимо народу України.
Служимо фронту.
Служимо товаришам - тим, ближче за кого в нас немає за останні роки.
І пам'ятаємо - як би не було важко, щоб не гадали там політики різних, але таких однакових на повірку напрямків, і командири різного ступеню тилової масті - ви не гарматне м'ясо.
Кожен з вас брат нам.
фото взято зі сторінки https://www.facebook.com/groups/KulchickiyBat/permalink/3168770409846148/
Инна Вульчин (Inna Vulchin)
https://web.telegram.org/#/im?p=
ledi_di_fond
no subject
Date: 2020-06-28 02:10 pm (UTC)