![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanDiana Makarova
Що відчувають вони - ті, хто начебто яскраво запалав спочатку, а потім дихалки не вистачило, комусь не вистачило здоров'я, ще в когось не стало бажання. Що?
Що вони відчувають, спрінтери, які не змогли стати стаєрами і зійшли з дистанції, лишаючи там меншість, спиною відчуваючи пустоти в рядах, що рідшають з роками?
Полегшення.
Полегшення відчувають ці колишні волонтери.
Їм вже не треба клянчити грошей на допомогу фронту. Не треба дивитись з жахом на розкалений телефон. Вони можуть вже не чути прохання (часом волання) про допомогу фронту і не переживати їх, приміряючи до себе. Вони заткнули вуха від цих волань.
Полегшення відчувають вони - бо ці колишні волонтери змогли дистанціюватись від фронту і від допомоги йому.
Що відчуваємо ми - ті, хто лишається?
Що відчуваємо ми, з жахом дивлячись на наші ряди, що стають все меншими, все вужчими, рідшими...
Нічого ми не відчуваємо, скажу вам чесно. Бо кожен такий вихід волонтерів з обойми не робить погоди ані на мить. Бо робота не припиняється і йде собі як раніше. І, озирнувшись здивовано на ряди, що порідшали, ми знову дивимось вперед і розуміємо, що робота-то йде. Виявляється, ті, що пішли, були цілком замінними? Виявляється, що їх вихід на умовну "пенсію" аж ніяк не вплинув на продуктивність справи?
І те, що робилось начебто юрмою - можна робити набагато меншими силами тих марафонців, що лишились?
... а от коли і у марафонців скінчаться сили - тоді погано, друзі. Це кажу вам я, спрінтер за природою, що мусів стати бігуном на довгі дистанції.
А бігти цю дистанцію, коли міни падають все ближче, стає дедалі складніше.
Другий тиждень я проходжу обстеження.
Несподівано повен жовчний міхур каміння. Звідки й чому, раніше не було!
- Були там камені. То їх просто не бачили. - сумно кажуть мені, вдивляючись в екран, лікарі.
Лікарі суворо стискають губи. Лікарська етика не дозволяє їм вголос проказувати те, що вони думають про своїх колег, які ось же нещодавно дивились мій нещасний міхур і завіряли мене, що там все буде чисто, що каменів нема.
Лікарі надиктовують розміри каменів. Брови мої лізуть на лоба. Ці сантиметри я можу уявити, уява мене не радує.
Датчик ковзає по щедро змазаному гелем животу. Іноді зачіпає свіжий шрам. Лише кілька місяців тому було дві операції - то впала міна, різко почала ріст пухлина, її прийшлось терміново видаляти.
Я смикаюсь, коли датчик пливе вздовж шраму. Ще якось свіжо відчувається той шов, а ось вже на горизонті світить новий.
- Ну, у вас же після операцій було запалення внутрішніх органів? - ствердно питаються лікарі.
Ну, було. Звідки воно взялось, ніхто не зрозумів. Але третю операцію робити тоді не ризикнули. Я перші дві ледве пережила.
- Зараз вона потрібна. І, схоже, терміново. Ці камені як перекриють протоки... - багатообіцяюче кажуть мені.
Та що я, дурочка, чи я не розумію, що станеться, коли ці камені перекриють протоки? Це падає друга міна.
Це буде четвертий видалений орган за чотири місяці. Якось тенденція не радує. Я що, кіборг? Де я візьму стільки зайвих органів на виброс?
А чи ще буде та операція, питання. Двоє хірургів вже відмовились:
- ̶Н̶е̶х̶а̶й̶ ̶в̶а̶с̶ ̶з̶а̶д̶н̶і̶ ̶в̶і̶з̶ь̶м̶у̶т̶ь̶ Нехай вас оперують там, де є хороша кардіологія і хороша неврологія. - сказали вони.
Ну, я ці слова розумію правильно. "Нафіг, нафіг, к тєрапєвту!" - звучить пошлий анекдот.
"Свят-свят-свят з такою хворою, ще показники відділення псувати!" - так звучить ця відмова.
Я проходжу обстеження і тут падає третя міна.
- Я так і думала. - кажу наступний лікар. - Отже, я пишу заключення, і щоб ви розуміли, це вже діагноз, і це вже назавжди.
Вона запитливо зиркає на мене - чи ж я розумію загрозу?
Та я розумію. Мені просто треба трішки оговтатись від шоку.
Діабет другого ступеню, форма середньої важкості. Ну, міна, ну, звідси я удару не чекала. Ну, як же так? І чому перед самою операцією? І хто ж тепер візьметься мене оперувати з такими показниками? А там же ще кардіологія так собі...
Ну, кардіологія не дає зайвих органів. Тут вже або - або.
- Скільки в мене часу, якщо раптом що? - питаюсь я у лікаря.
Лікар ховає погляд, він вже відмовився від мене - але ж він чудово розуміє, про що я запитую. Цей лікар знає, де я працюю і де буваю, він добре знає, куди я рвусь.
- Двадцять чотири години. - каже він.
Подумавши, додає:
- Можливо, сорок вісім.
- Ну, то до Києва доберусь. - киваю я.
- Якщо витримаєте дорогу. - тихо каже лікар.
- Ну, якщо не витримаю, будуть оперувати у Бахмуті. - всміхаюсь я.
Падають, падають міни.
Сиплються марафонці.
Але, повернувшись до Ф.О.Н.Д.у, ми рахуємо:
- Отже, сьогодні ми зробили кілька обстежень, отримали заключення, а потім ще зробили кілька десятків кілометрів, щоб забрати чергове замовлення для фронту.
- Чому ж мені так погано? Що я, зовсім втратила сили? - ледве ворушу я губами, добравшись до подушки.
Мені підносять ліки, мені слабо сміються у відповідь:
- Ну, може, тобі так погано, бо ти одинадцять годин на ногах і в розжареній машині? Може, тобі так погано, що ти зробила сьогодні кілька кілометрів пішки і на додачу отримала тепловий удар в салоні машини, коли ми товклись у заторах, ганяючись за тими запчастинами для фронтових машин?
- А може, тобі так погано, бо ти робила все це, і ще відповідала на дзвінки, і мала по дорозі зустрічі, і все це під час жовчнокам'яного загострення, ускладненого діабетом другого ступеню? Середньої, сцуко, тяжкості? Не рахуючи неврології та кардіології. - кажу я вже сама собі.
Що відчувають спрінтери, які вимушено стали бігунами на марафонські дистанції?
Нічого вони вже не відчувають. Вони просто біжать і лише чують вибухи мін на цій дорозі.
А міни - міни падають все ближче...
... дякую, друзі, завдяки вашій допомозі ми купили запчастини для фронтових авто і жаданий інверторний генератор. Тепер нам би вкластись в коптер. Летять ці коптери за милу душу, і кількість їх постійно потрібна на фронті.
Тепер би нам вкластись в кілька планшетів для коригування вогню. Це теж розхідники, як плівка й банери - хіба планшети служать дещо довше. Але теж закінчуються. Шість планшетів нам потрібно наразі, а це чимала сума.
Тепер би нам вкластись ще...
... багато в що нам треба вкластись, і треба поспішати, друзі - бо міни ж. Міни падають все ближче.
Бо цей клятий марафон може перерватись будь-якої миті - ні-ні, я не збираюсь помирати, досвід показує, що нас так просто не доб'єш, але ж довгий стаціонар після операційної завадить нашим фронтовим планам.
Ось тут розміщено наші реквізити. Хто ще лишився з марафонців нашої війни - ми вдячні вам, як були вдячні всі ці роки.
https://www.facebook.com/fondDM/posts/1615417812050324?__tn__=-R
Біжімо й далі разом.
В нас виходу нема, лиш бігти цей клятий марафон.
Якби ж не ці трикляті міни...Diana Makarova
10 год · Поширено серед: _Публічно
Що відчувають волонтери, які закінчили з волонтерством?
Що відчувають вони - ті, хто начебто яскраво запалав спочатку, а потім дихалки не вистачило, комусь не вистачило здоров'я, ще в когось не стало бажання. Що?
Що вони відчувають, спрінтери, які не змогли стати стаєрами і зійшли з дистанції, лишаючи там меншість, спиною відчуваючи пустоти в рядах, що рідшають з роками?
Полегшення.
Полегшення відчувають ці колишні волонтери.
Їм вже не треба клянчити грошей на допомогу фронту. Не треба дивитись з жахом на розкалений телефон. Вони можуть вже не чути прохання (часом волання) про допомогу фронту і не переживати їх, приміряючи до себе. Вони заткнули вуха від цих волань.
Полегшення відчувають вони - бо ці колишні волонтери змогли дистанціюватись від фронту і від допомоги йому.
Що відчуваємо ми - ті, хто лишається?
Що відчуваємо ми, з жахом дивлячись на наші ряди, що стають все меншими, все вужчими, рідшими...
Нічого ми не відчуваємо, скажу вам чесно. Бо кожен такий вихід волонтерів з обойми не робить погоди ані на мить. Бо робота не припиняється і йде собі як раніше. І, озирнувшись здивовано на ряди, що порідшали, ми знову дивимось вперед і розуміємо, що робота-то йде. Виявляється, ті, що пішли, були цілком замінними? Виявляється, що їх вихід на умовну "пенсію" аж ніяк не вплинув на продуктивність справи?
І те, що робилось начебто юрмою - можна робити набагато меншими силами тих марафонців, що лишились?
... а от коли і у марафонців скінчаться сили - тоді погано, друзі. Це кажу вам я, спрінтер за природою, що мусів стати бігуном на довгі дистанції.
А бігти цю дистанцію, коли міни падають все ближче, стає дедалі складніше.
Другий тиждень я проходжу обстеження.
Несподівано повен жовчний міхур каміння. Звідки й чому, раніше не було!
- Були там камені. То їх просто не бачили. - сумно кажуть мені, вдивляючись в екран, лікарі.
Лікарі суворо стискають губи. Лікарська етика не дозволяє їм вголос проказувати те, що вони думають про своїх колег, які ось же нещодавно дивились мій нещасний міхур і завіряли мене, що там все буде чисто, що каменів нема.
Лікарі надиктовують розміри каменів. Брови мої лізуть на лоба. Ці сантиметри я можу уявити, уява мене не радує.
Датчик ковзає по щедро змазаному гелем животу. Іноді зачіпає свіжий шрам. Лише кілька місяців тому було дві операції - то впала міна, різко почала ріст пухлина, її прийшлось терміново видаляти.
Я смикаюсь, коли датчик пливе вздовж шраму. Ще якось свіжо відчувається той шов, а ось вже на горизонті світить новий.
- Ну, у вас же після операцій було запалення внутрішніх органів? - ствердно питаються лікарі.
Ну, було. Звідки воно взялось, ніхто не зрозумів. Але третю операцію робити тоді не ризикнули. Я перші дві ледве пережила.
- Зараз вона потрібна. І, схоже, терміново. Ці камені як перекриють протоки... - багатообіцяюче кажуть мені.
Та що я, дурочка, чи я не розумію, що станеться, коли ці камені перекриють протоки? Це падає друга міна.
Це буде четвертий видалений орган за чотири місяці. Якось тенденція не радує. Я що, кіборг? Де я візьму стільки зайвих органів на виброс?
А чи ще буде та операція, питання. Двоє хірургів вже відмовились:
- ̶Н̶е̶х̶а̶й̶ ̶в̶а̶с̶ ̶з̶а̶д̶н̶і̶ ̶в̶і̶з̶ь̶м̶у̶т̶ь̶ Нехай вас оперують там, де є хороша кардіологія і хороша неврологія. - сказали вони.
Ну, я ці слова розумію правильно. "Нафіг, нафіг, к тєрапєвту!" - звучить пошлий анекдот.
"Свят-свят-свят з такою хворою, ще показники відділення псувати!" - так звучить ця відмова.
Я проходжу обстеження і тут падає третя міна.
- Я так і думала. - кажу наступний лікар. - Отже, я пишу заключення, і щоб ви розуміли, це вже діагноз, і це вже назавжди.
Вона запитливо зиркає на мене - чи ж я розумію загрозу?
Та я розумію. Мені просто треба трішки оговтатись від шоку.
Діабет другого ступеню, форма середньої важкості. Ну, міна, ну, звідси я удару не чекала. Ну, як же так? І чому перед самою операцією? І хто ж тепер візьметься мене оперувати з такими показниками? А там же ще кардіологія так собі...
Ну, кардіологія не дає зайвих органів. Тут вже або - або.
- Скільки в мене часу, якщо раптом що? - питаюсь я у лікаря.
Лікар ховає погляд, він вже відмовився від мене - але ж він чудово розуміє, про що я запитую. Цей лікар знає, де я працюю і де буваю, він добре знає, куди я рвусь.
- Двадцять чотири години. - каже він.
Подумавши, додає:
- Можливо, сорок вісім.
- Ну, то до Києва доберусь. - киваю я.
- Якщо витримаєте дорогу. - тихо каже лікар.
- Ну, якщо не витримаю, будуть оперувати у Бахмуті. - всміхаюсь я.
Падають, падають міни.
Сиплються марафонці.
Але, повернувшись до Ф.О.Н.Д.у, ми рахуємо:
- Отже, сьогодні ми зробили кілька обстежень, отримали заключення, а потім ще зробили кілька десятків кілометрів, щоб забрати чергове замовлення для фронту.
- Чому ж мені так погано? Що я, зовсім втратила сили? - ледве ворушу я губами, добравшись до подушки.
Мені підносять ліки, мені слабо сміються у відповідь:
- Ну, може, тобі так погано, бо ти одинадцять годин на ногах і в розжареній машині? Може, тобі так погано, що ти зробила сьогодні кілька кілометрів пішки і на додачу отримала тепловий удар в салоні машини, коли ми товклись у заторах, ганяючись за тими запчастинами для фронтових машин?
- А може, тобі так погано, бо ти робила все це, і ще відповідала на дзвінки, і мала по дорозі зустрічі, і все це під час жовчнокам'яного загострення, ускладненого діабетом другого ступеню? Середньої, сцуко, тяжкості? Не рахуючи неврології та кардіології. - кажу я вже сама собі.
Що відчувають спрінтери, які вимушено стали бігунами на марафонські дистанції?
Нічого вони вже не відчувають. Вони просто біжать і лише чують вибухи мін на цій дорозі.
А міни - міни падають все ближче...
... дякую, друзі, завдяки вашій допомозі ми купили запчастини для фронтових авто і жаданий інверторний генератор. Тепер нам би вкластись в коптер. Летять ці коптери за милу душу, і кількість їх постійно потрібна на фронті.
Тепер би нам вкластись в кілька планшетів для коригування вогню. Це теж розхідники, як плівка й банери - хіба планшети служать дещо довше. Але теж закінчуються. Шість планшетів нам потрібно наразі, а це чимала сума.
Тепер би нам вкластись ще...
... багато в що нам треба вкластись, і треба поспішати, друзі - бо міни ж. Міни падають все ближче.
Бо цей клятий марафон може перерватись будь-якої миті - ні-ні, я не збираюсь помирати, досвід показує, що нас так просто не доб'єш, але ж довгий стаціонар після операційної завадить нашим фронтовим планам.
Ось тут розміщено наші реквізити. Хто ще лишився з марафонців нашої війни - ми вдячні вам, як були вдячні всі ці роки.
https://www.facebook.com/fondDM/posts/1615417812050324?__tn__=-R
Біжімо й далі разом.
В нас виходу нема, лиш бігти цей клятий марафон.Diana Makarova
10 год · Поширено серед: _Публічно
Що відчувають волонтери, які закінчили з волонтерством?
Що відчувають вони - ті, хто начебто яскраво запалав спочатку, а потім дихалки не вистачило, комусь не вистачило здоров'я, ще в когось не стало бажання. Що?
Що вони відчувають, спрінтери, які не змогли стати стаєрами і зійшли з дистанції, лишаючи там меншість, спиною відчуваючи пустоти в рядах, що рідшають з роками?
Полегшення.
Полегшення відчувають ці колишні волонтери.
Їм вже не треба клянчити грошей на допомогу фронту. Не треба дивитись з жахом на розкалений телефон. Вони можуть вже не чути прохання (часом волання) про допомогу фронту і не переживати їх, приміряючи до себе. Вони заткнули вуха від цих волань.
Полегшення відчувають вони - бо ці колишні волонтери змогли дистанціюватись від фронту і від допомоги йому.
Що відчуваємо ми - ті, хто лишається?
Що відчуваємо ми, з жахом дивлячись на наші ряди, що стають все меншими, все вужчими, рідшими...
Нічого ми не відчуваємо, скажу вам чесно. Бо кожен такий вихід волонтерів з обойми не робить погоди ані на мить. Бо робота не припиняється і йде собі як раніше. І, озирнувшись здивовано на ряди, що порідшали, ми знову дивимось вперед і розуміємо, що робота-то йде. Виявляється, ті, що пішли, були цілком замінними? Виявляється, що їх вихід на умовну "пенсію" аж ніяк не вплинув на продуктивність справи?
І те, що робилось начебто юрмою - можна робити набагато меншими силами тих марафонців, що лишились?
... а от коли і у марафонців скінчаться сили - тоді погано, друзі. Це кажу вам я, спрінтер за природою, що мусів стати бігуном на довгі дистанції.
А бігти цю дистанцію, коли міни падають все ближче, стає дедалі складніше.
Другий тиждень я проходжу обстеження.
Несподівано повен жовчний міхур каміння. Звідки й чому, раніше не було!
- Були там камені. То їх просто не бачили. - сумно кажуть мені, вдивляючись в екран, лікарі.
Лікарі суворо стискають губи. Лікарська етика не дозволяє їм вголос проказувати те, що вони думають про своїх колег, які ось же нещодавно дивились мій нещасний міхур і завіряли мене, що там все буде чисто, що каменів нема.
Лікарі надиктовують розміри каменів. Брови мої лізуть на лоба. Ці сантиметри я можу уявити, уява мене не радує.
Датчик ковзає по щедро змазаному гелем животу. Іноді зачіпає свіжий шрам. Лише кілька місяців тому було дві операції - то впала міна, різко почала ріст пухлина, її прийшлось терміново видаляти.
Я смикаюсь, коли датчик пливе вздовж шраму. Ще якось свіжо відчувається той шов, а ось вже на горизонті світить новий.
- Ну, у вас же після операцій було запалення внутрішніх органів? - ствердно питаються лікарі.
Ну, було. Звідки воно взялось, ніхто не зрозумів. Але третю операцію робити тоді не ризикнули. Я перші дві ледве пережила.
- Зараз вона потрібна. І, схоже, терміново. Ці камені як перекриють протоки... - багатообіцяюче кажуть мені.
Та що я, дурочка, чи я не розумію, що станеться, коли ці камені перекриють протоки? Це падає друга міна.
Це буде четвертий видалений орган за чотири місяці. Якось тенденція не радує. Я що, кіборг? Де я візьму стільки зайвих органів на виброс?
А чи ще буде та операція, питання. Двоє хірургів вже відмовились:
- ̶Н̶е̶х̶а̶й̶ ̶в̶а̶с̶ ̶з̶а̶д̶н̶і̶ ̶в̶і̶з̶ь̶м̶у̶т̶ь̶ Нехай вас оперують там, де є хороша кардіологія і хороша неврологія. - сказали вони.
Ну, я ці слова розумію правильно. "Нафіг, нафіг, к тєрапєвту!" - звучить пошлий анекдот.
"Свят-свят-свят з такою хворою, ще показники відділення псувати!" - так звучить ця відмова.
Я проходжу обстеження і тут падає третя міна.
- Я так і думала. - кажу наступний лікар. - Отже, я пишу заключення, і щоб ви розуміли, це вже діагноз, і це вже назавжди.
Вона запитливо зиркає на мене - чи ж я розумію загрозу?
Та я розумію. Мені просто треба трішки оговтатись від шоку.
Діабет другого ступеню, форма середньої важкості. Ну, міна, ну, звідси я удару не чекала. Ну, як же так? І чому перед самою операцією? І хто ж тепер візьметься мене оперувати з такими показниками? А там же ще кардіологія так собі...
Ну, кардіологія не дає зайвих органів. Тут вже або - або.
- Скільки в мене часу, якщо раптом що? - питаюсь я у лікаря.
Лікар ховає погляд, він вже відмовився від мене - але ж він чудово розуміє, про що я запитую. Цей лікар знає, де я працюю і де буваю, він добре знає, куди я рвусь.
- Двадцять чотири години. - каже він.
Подумавши, додає:
- Можливо, сорок вісім.
- Ну, то до Києва доберусь. - киваю я.
- Якщо витримаєте дорогу. - тихо каже лікар.
- Ну, якщо не витримаю, будуть оперувати у Бахмуті. - всміхаюсь я.
Падають, падають міни.
Сиплються марафонці.
Але, повернувшись до Ф.О.Н.Д.у, ми рахуємо:
- Отже, сьогодні ми зробили кілька обстежень, отримали заключення, а потім ще зробили кілька десятків кілометрів, щоб забрати чергове замовлення для фронту.
- Чому ж мені так погано? Що я, зовсім втратила сили? - ледве ворушу я губами, добравшись до подушки.
Мені підносять ліки, мені слабо сміються у відповідь:
- Ну, може, тобі так погано, бо ти одинадцять годин на ногах і в розжареній машині? Може, тобі так погано, що ти зробила сьогодні кілька кілометрів пішки і на додачу отримала тепловий удар в салоні машини, коли ми товклись у заторах, ганяючись за тими запчастинами для фронтових машин?
- А може, тобі так погано, бо ти робила все це, і ще відповідала на дзвінки, і мала по дорозі зустрічі, і все це під час жовчнокам'яного загострення, ускладненого діабетом другого ступеню? Середньої, сцуко, тяжкості? Не рахуючи неврології та кардіології. - кажу я вже сама собі.
Що відчувають спрінтери, які вимушено стали бігунами на марафонські дистанції?
Нічого вони вже не відчувають. Вони просто біжать і лише чують вибухи мін на цій дорозі.
А міни - міни падають все ближче...
... дякую, друзі, завдяки вашій допомозі ми купили запчастини для фронтових авто і жаданий інверторний генератор. Тепер нам би вкластись в коптер. Летять ці коптери за милу душу, і кількість їх постійно потрібна на фронті.
Тепер би нам вкластись в кілька планшетів для коригування вогню. Це теж розхідники, як плівка й банери - хіба планшети служать дещо довше. Але теж закінчуються. Шість планшетів нам потрібно наразі, а це чимала сума.
Тепер би нам вкластись ще...
... багато в що нам треба вкластись, і треба поспішати, друзі - бо міни ж. Міни падають все ближче.
Бо цей клятий марафон може перерватись будь-якої миті - ні-ні, я не збираюсь помирати, досвід показує, що нас так просто не доб'єш, але ж довгий стаціонар після операційної завадить нашим фронтовим планам.
Ось тут розміщено наші реквізити. Хто ще лишився з марафонців нашої війни - ми вдячні вам, як були вдячні всі ці роки.
https://www.facebook.com/fondDM/posts/1615417812050324?__tn__=-R
Біжімо й далі разом.
В нас виходу нема, лиш бігти цей клятий марафон.
Якби ж не ці трикляті міни...
Якби ж не ці трикляті міни...
Що відчувають вони - ті, хто начебто яскраво запалав спочатку, а потім дихалки не вистачило, комусь не вистачило здоров'я, ще в когось не стало бажання. Що?
Що вони відчувають, спрінтери, які не змогли стати стаєрами і зійшли з дистанції, лишаючи там меншість, спиною відчуваючи пустоти в рядах, що рідшають з роками?
Полегшення.
Полегшення відчувають ці колишні волонтери.
Їм вже не треба клянчити грошей на допомогу фронту. Не треба дивитись з жахом на розкалений телефон. Вони можуть вже не чути прохання (часом волання) про допомогу фронту і не переживати їх, приміряючи до себе. Вони заткнули вуха від цих волань.
Полегшення відчувають вони - бо ці колишні волонтери змогли дистанціюватись від фронту і від допомоги йому.
Що відчуваємо ми - ті, хто лишається?
Що відчуваємо ми, з жахом дивлячись на наші ряди, що стають все меншими, все вужчими, рідшими...
Нічого ми не відчуваємо, скажу вам чесно. Бо кожен такий вихід волонтерів з обойми не робить погоди ані на мить. Бо робота не припиняється і йде собі як раніше. І, озирнувшись здивовано на ряди, що порідшали, ми знову дивимось вперед і розуміємо, що робота-то йде. Виявляється, ті, що пішли, були цілком замінними? Виявляється, що їх вихід на умовну "пенсію" аж ніяк не вплинув на продуктивність справи?
І те, що робилось начебто юрмою - можна робити набагато меншими силами тих марафонців, що лишились?
... а от коли і у марафонців скінчаться сили - тоді погано, друзі. Це кажу вам я, спрінтер за природою, що мусів стати бігуном на довгі дистанції.
А бігти цю дистанцію, коли міни падають все ближче, стає дедалі складніше.
Другий тиждень я проходжу обстеження.
Несподівано повен жовчний міхур каміння. Звідки й чому, раніше не було!
- Були там камені. То їх просто не бачили. - сумно кажуть мені, вдивляючись в екран, лікарі.
Лікарі суворо стискають губи. Лікарська етика не дозволяє їм вголос проказувати те, що вони думають про своїх колег, які ось же нещодавно дивились мій нещасний міхур і завіряли мене, що там все буде чисто, що каменів нема.
Лікарі надиктовують розміри каменів. Брови мої лізуть на лоба. Ці сантиметри я можу уявити, уява мене не радує.
Датчик ковзає по щедро змазаному гелем животу. Іноді зачіпає свіжий шрам. Лише кілька місяців тому було дві операції - то впала міна, різко почала ріст пухлина, її прийшлось терміново видаляти.
Я смикаюсь, коли датчик пливе вздовж шраму. Ще якось свіжо відчувається той шов, а ось вже на горизонті світить новий.
- Ну, у вас же після операцій було запалення внутрішніх органів? - ствердно питаються лікарі.
Ну, було. Звідки воно взялось, ніхто не зрозумів. Але третю операцію робити тоді не ризикнули. Я перші дві ледве пережила.
- Зараз вона потрібна. І, схоже, терміново. Ці камені як перекриють протоки... - багатообіцяюче кажуть мені.
Та що я, дурочка, чи я не розумію, що станеться, коли ці камені перекриють протоки? Це падає друга міна.
Це буде четвертий видалений орган за чотири місяці. Якось тенденція не радує. Я що, кіборг? Де я візьму стільки зайвих органів на виброс?
А чи ще буде та операція, питання. Двоє хірургів вже відмовились:
- ̶Н̶е̶х̶а̶й̶ ̶в̶а̶с̶ ̶з̶а̶д̶н̶і̶ ̶в̶і̶з̶ь̶м̶у̶т̶ь̶ Нехай вас оперують там, де є хороша кардіологія і хороша неврологія. - сказали вони.
Ну, я ці слова розумію правильно. "Нафіг, нафіг, к тєрапєвту!" - звучить пошлий анекдот.
"Свят-свят-свят з такою хворою, ще показники відділення псувати!" - так звучить ця відмова.
Я проходжу обстеження і тут падає третя міна.
- Я так і думала. - кажу наступний лікар. - Отже, я пишу заключення, і щоб ви розуміли, це вже діагноз, і це вже назавжди.
Вона запитливо зиркає на мене - чи ж я розумію загрозу?
Та я розумію. Мені просто треба трішки оговтатись від шоку.
Діабет другого ступеню, форма середньої важкості. Ну, міна, ну, звідси я удару не чекала. Ну, як же так? І чому перед самою операцією? І хто ж тепер візьметься мене оперувати з такими показниками? А там же ще кардіологія так собі...
Ну, кардіологія не дає зайвих органів. Тут вже або - або.
- Скільки в мене часу, якщо раптом що? - питаюсь я у лікаря.
Лікар ховає погляд, він вже відмовився від мене - але ж він чудово розуміє, про що я запитую. Цей лікар знає, де я працюю і де буваю, він добре знає, куди я рвусь.
- Двадцять чотири години. - каже він.
Подумавши, додає:
- Можливо, сорок вісім.
- Ну, то до Києва доберусь. - киваю я.
- Якщо витримаєте дорогу. - тихо каже лікар.
- Ну, якщо не витримаю, будуть оперувати у Бахмуті. - всміхаюсь я.
Падають, падають міни.
Сиплються марафонці.
Але, повернувшись до Ф.О.Н.Д.у, ми рахуємо:
- Отже, сьогодні ми зробили кілька обстежень, отримали заключення, а потім ще зробили кілька десятків кілометрів, щоб забрати чергове замовлення для фронту.
- Чому ж мені так погано? Що я, зовсім втратила сили? - ледве ворушу я губами, добравшись до подушки.
Мені підносять ліки, мені слабо сміються у відповідь:
- Ну, може, тобі так погано, бо ти одинадцять годин на ногах і в розжареній машині? Може, тобі так погано, що ти зробила сьогодні кілька кілометрів пішки і на додачу отримала тепловий удар в салоні машини, коли ми товклись у заторах, ганяючись за тими запчастинами для фронтових машин?
- А може, тобі так погано, бо ти робила все це, і ще відповідала на дзвінки, і мала по дорозі зустрічі, і все це під час жовчнокам'яного загострення, ускладненого діабетом другого ступеню? Середньої, сцуко, тяжкості? Не рахуючи неврології та кардіології. - кажу я вже сама собі.
Що відчувають спрінтери, які вимушено стали бігунами на марафонські дистанції?
Нічого вони вже не відчувають. Вони просто біжать і лише чують вибухи мін на цій дорозі.
А міни - міни падають все ближче...
... дякую, друзі, завдяки вашій допомозі ми купили запчастини для фронтових авто і жаданий інверторний генератор. Тепер нам би вкластись в коптер. Летять ці коптери за милу душу, і кількість їх постійно потрібна на фронті.
Тепер би нам вкластись в кілька планшетів для коригування вогню. Це теж розхідники, як плівка й банери - хіба планшети служать дещо довше. Але теж закінчуються. Шість планшетів нам потрібно наразі, а це чимала сума.
Тепер би нам вкластись ще...
... багато в що нам треба вкластись, і треба поспішати, друзі - бо міни ж. Міни падають все ближче.
Бо цей клятий марафон може перерватись будь-якої миті - ні-ні, я не збираюсь помирати, досвід показує, що нас так просто не доб'єш, але ж довгий стаціонар після операційної завадить нашим фронтовим планам.
Ось тут розміщено наші реквізити. Хто ще лишився з марафонців нашої війни - ми вдячні вам, як були вдячні всі ці роки.
https://www.facebook.com/fondDM/posts/1615417812050324?__tn__=-R
Біжімо й далі разом.
В нас виходу нема, лиш бігти цей клятий марафон.
Якби ж не ці трикляті міни...Diana Makarova
10 год · Поширено серед: _Публічно
Що відчувають волонтери, які закінчили з волонтерством?
Що відчувають вони - ті, хто начебто яскраво запалав спочатку, а потім дихалки не вистачило, комусь не вистачило здоров'я, ще в когось не стало бажання. Що?
Що вони відчувають, спрінтери, які не змогли стати стаєрами і зійшли з дистанції, лишаючи там меншість, спиною відчуваючи пустоти в рядах, що рідшають з роками?
Полегшення.
Полегшення відчувають ці колишні волонтери.
Їм вже не треба клянчити грошей на допомогу фронту. Не треба дивитись з жахом на розкалений телефон. Вони можуть вже не чути прохання (часом волання) про допомогу фронту і не переживати їх, приміряючи до себе. Вони заткнули вуха від цих волань.
Полегшення відчувають вони - бо ці колишні волонтери змогли дистанціюватись від фронту і від допомоги йому.
Що відчуваємо ми - ті, хто лишається?
Що відчуваємо ми, з жахом дивлячись на наші ряди, що стають все меншими, все вужчими, рідшими...
Нічого ми не відчуваємо, скажу вам чесно. Бо кожен такий вихід волонтерів з обойми не робить погоди ані на мить. Бо робота не припиняється і йде собі як раніше. І, озирнувшись здивовано на ряди, що порідшали, ми знову дивимось вперед і розуміємо, що робота-то йде. Виявляється, ті, що пішли, були цілком замінними? Виявляється, що їх вихід на умовну "пенсію" аж ніяк не вплинув на продуктивність справи?
І те, що робилось начебто юрмою - можна робити набагато меншими силами тих марафонців, що лишились?
... а от коли і у марафонців скінчаться сили - тоді погано, друзі. Це кажу вам я, спрінтер за природою, що мусів стати бігуном на довгі дистанції.
А бігти цю дистанцію, коли міни падають все ближче, стає дедалі складніше.
Другий тиждень я проходжу обстеження.
Несподівано повен жовчний міхур каміння. Звідки й чому, раніше не було!
- Були там камені. То їх просто не бачили. - сумно кажуть мені, вдивляючись в екран, лікарі.
Лікарі суворо стискають губи. Лікарська етика не дозволяє їм вголос проказувати те, що вони думають про своїх колег, які ось же нещодавно дивились мій нещасний міхур і завіряли мене, що там все буде чисто, що каменів нема.
Лікарі надиктовують розміри каменів. Брови мої лізуть на лоба. Ці сантиметри я можу уявити, уява мене не радує.
Датчик ковзає по щедро змазаному гелем животу. Іноді зачіпає свіжий шрам. Лише кілька місяців тому було дві операції - то впала міна, різко почала ріст пухлина, її прийшлось терміново видаляти.
Я смикаюсь, коли датчик пливе вздовж шраму. Ще якось свіжо відчувається той шов, а ось вже на горизонті світить новий.
- Ну, у вас же після операцій було запалення внутрішніх органів? - ствердно питаються лікарі.
Ну, було. Звідки воно взялось, ніхто не зрозумів. Але третю операцію робити тоді не ризикнули. Я перші дві ледве пережила.
- Зараз вона потрібна. І, схоже, терміново. Ці камені як перекриють протоки... - багатообіцяюче кажуть мені.
Та що я, дурочка, чи я не розумію, що станеться, коли ці камені перекриють протоки? Це падає друга міна.
Це буде четвертий видалений орган за чотири місяці. Якось тенденція не радує. Я що, кіборг? Де я візьму стільки зайвих органів на виброс?
А чи ще буде та операція, питання. Двоє хірургів вже відмовились:
- ̶Н̶е̶х̶а̶й̶ ̶в̶а̶с̶ ̶з̶а̶д̶н̶і̶ ̶в̶і̶з̶ь̶м̶у̶т̶ь̶ Нехай вас оперують там, де є хороша кардіологія і хороша неврологія. - сказали вони.
Ну, я ці слова розумію правильно. "Нафіг, нафіг, к тєрапєвту!" - звучить пошлий анекдот.
"Свят-свят-свят з такою хворою, ще показники відділення псувати!" - так звучить ця відмова.
Я проходжу обстеження і тут падає третя міна.
- Я так і думала. - кажу наступний лікар. - Отже, я пишу заключення, і щоб ви розуміли, це вже діагноз, і це вже назавжди.
Вона запитливо зиркає на мене - чи ж я розумію загрозу?
Та я розумію. Мені просто треба трішки оговтатись від шоку.
Діабет другого ступеню, форма середньої важкості. Ну, міна, ну, звідси я удару не чекала. Ну, як же так? І чому перед самою операцією? І хто ж тепер візьметься мене оперувати з такими показниками? А там же ще кардіологія так собі...
Ну, кардіологія не дає зайвих органів. Тут вже або - або.
- Скільки в мене часу, якщо раптом що? - питаюсь я у лікаря.
Лікар ховає погляд, він вже відмовився від мене - але ж він чудово розуміє, про що я запитую. Цей лікар знає, де я працюю і де буваю, він добре знає, куди я рвусь.
- Двадцять чотири години. - каже він.
Подумавши, додає:
- Можливо, сорок вісім.
- Ну, то до Києва доберусь. - киваю я.
- Якщо витримаєте дорогу. - тихо каже лікар.
- Ну, якщо не витримаю, будуть оперувати у Бахмуті. - всміхаюсь я.
Падають, падають міни.
Сиплються марафонці.
Але, повернувшись до Ф.О.Н.Д.у, ми рахуємо:
- Отже, сьогодні ми зробили кілька обстежень, отримали заключення, а потім ще зробили кілька десятків кілометрів, щоб забрати чергове замовлення для фронту.
- Чому ж мені так погано? Що я, зовсім втратила сили? - ледве ворушу я губами, добравшись до подушки.
Мені підносять ліки, мені слабо сміються у відповідь:
- Ну, може, тобі так погано, бо ти одинадцять годин на ногах і в розжареній машині? Може, тобі так погано, що ти зробила сьогодні кілька кілометрів пішки і на додачу отримала тепловий удар в салоні машини, коли ми товклись у заторах, ганяючись за тими запчастинами для фронтових машин?
- А може, тобі так погано, бо ти робила все це, і ще відповідала на дзвінки, і мала по дорозі зустрічі, і все це під час жовчнокам'яного загострення, ускладненого діабетом другого ступеню? Середньої, сцуко, тяжкості? Не рахуючи неврології та кардіології. - кажу я вже сама собі.
Що відчувають спрінтери, які вимушено стали бігунами на марафонські дистанції?
Нічого вони вже не відчувають. Вони просто біжать і лише чують вибухи мін на цій дорозі.
А міни - міни падають все ближче...
... дякую, друзі, завдяки вашій допомозі ми купили запчастини для фронтових авто і жаданий інверторний генератор. Тепер нам би вкластись в коптер. Летять ці коптери за милу душу, і кількість їх постійно потрібна на фронті.
Тепер би нам вкластись в кілька планшетів для коригування вогню. Це теж розхідники, як плівка й банери - хіба планшети служать дещо довше. Але теж закінчуються. Шість планшетів нам потрібно наразі, а це чимала сума.
Тепер би нам вкластись ще...
... багато в що нам треба вкластись, і треба поспішати, друзі - бо міни ж. Міни падають все ближче.
Бо цей клятий марафон може перерватись будь-якої миті - ні-ні, я не збираюсь помирати, досвід показує, що нас так просто не доб'єш, але ж довгий стаціонар після операційної завадить нашим фронтовим планам.
Ось тут розміщено наші реквізити. Хто ще лишився з марафонців нашої війни - ми вдячні вам, як були вдячні всі ці роки.
https://www.facebook.com/fondDM/posts/1615417812050324?__tn__=-R
Біжімо й далі разом.
В нас виходу нема, лиш бігти цей клятий марафон.Diana Makarova
10 год · Поширено серед: _Публічно
Що відчувають волонтери, які закінчили з волонтерством?
Що відчувають вони - ті, хто начебто яскраво запалав спочатку, а потім дихалки не вистачило, комусь не вистачило здоров'я, ще в когось не стало бажання. Що?
Що вони відчувають, спрінтери, які не змогли стати стаєрами і зійшли з дистанції, лишаючи там меншість, спиною відчуваючи пустоти в рядах, що рідшають з роками?
Полегшення.
Полегшення відчувають ці колишні волонтери.
Їм вже не треба клянчити грошей на допомогу фронту. Не треба дивитись з жахом на розкалений телефон. Вони можуть вже не чути прохання (часом волання) про допомогу фронту і не переживати їх, приміряючи до себе. Вони заткнули вуха від цих волань.
Полегшення відчувають вони - бо ці колишні волонтери змогли дистанціюватись від фронту і від допомоги йому.
Що відчуваємо ми - ті, хто лишається?
Що відчуваємо ми, з жахом дивлячись на наші ряди, що стають все меншими, все вужчими, рідшими...
Нічого ми не відчуваємо, скажу вам чесно. Бо кожен такий вихід волонтерів з обойми не робить погоди ані на мить. Бо робота не припиняється і йде собі як раніше. І, озирнувшись здивовано на ряди, що порідшали, ми знову дивимось вперед і розуміємо, що робота-то йде. Виявляється, ті, що пішли, були цілком замінними? Виявляється, що їх вихід на умовну "пенсію" аж ніяк не вплинув на продуктивність справи?
І те, що робилось начебто юрмою - можна робити набагато меншими силами тих марафонців, що лишились?
... а от коли і у марафонців скінчаться сили - тоді погано, друзі. Це кажу вам я, спрінтер за природою, що мусів стати бігуном на довгі дистанції.
А бігти цю дистанцію, коли міни падають все ближче, стає дедалі складніше.
Другий тиждень я проходжу обстеження.
Несподівано повен жовчний міхур каміння. Звідки й чому, раніше не було!
- Були там камені. То їх просто не бачили. - сумно кажуть мені, вдивляючись в екран, лікарі.
Лікарі суворо стискають губи. Лікарська етика не дозволяє їм вголос проказувати те, що вони думають про своїх колег, які ось же нещодавно дивились мій нещасний міхур і завіряли мене, що там все буде чисто, що каменів нема.
Лікарі надиктовують розміри каменів. Брови мої лізуть на лоба. Ці сантиметри я можу уявити, уява мене не радує.
Датчик ковзає по щедро змазаному гелем животу. Іноді зачіпає свіжий шрам. Лише кілька місяців тому було дві операції - то впала міна, різко почала ріст пухлина, її прийшлось терміново видаляти.
Я смикаюсь, коли датчик пливе вздовж шраму. Ще якось свіжо відчувається той шов, а ось вже на горизонті світить новий.
- Ну, у вас же після операцій було запалення внутрішніх органів? - ствердно питаються лікарі.
Ну, було. Звідки воно взялось, ніхто не зрозумів. Але третю операцію робити тоді не ризикнули. Я перші дві ледве пережила.
- Зараз вона потрібна. І, схоже, терміново. Ці камені як перекриють протоки... - багатообіцяюче кажуть мені.
Та що я, дурочка, чи я не розумію, що станеться, коли ці камені перекриють протоки? Це падає друга міна.
Це буде четвертий видалений орган за чотири місяці. Якось тенденція не радує. Я що, кіборг? Де я візьму стільки зайвих органів на виброс?
А чи ще буде та операція, питання. Двоє хірургів вже відмовились:
- ̶Н̶е̶х̶а̶й̶ ̶в̶а̶с̶ ̶з̶а̶д̶н̶і̶ ̶в̶і̶з̶ь̶м̶у̶т̶ь̶ Нехай вас оперують там, де є хороша кардіологія і хороша неврологія. - сказали вони.
Ну, я ці слова розумію правильно. "Нафіг, нафіг, к тєрапєвту!" - звучить пошлий анекдот.
"Свят-свят-свят з такою хворою, ще показники відділення псувати!" - так звучить ця відмова.
Я проходжу обстеження і тут падає третя міна.
- Я так і думала. - кажу наступний лікар. - Отже, я пишу заключення, і щоб ви розуміли, це вже діагноз, і це вже назавжди.
Вона запитливо зиркає на мене - чи ж я розумію загрозу?
Та я розумію. Мені просто треба трішки оговтатись від шоку.
Діабет другого ступеню, форма середньої важкості. Ну, міна, ну, звідси я удару не чекала. Ну, як же так? І чому перед самою операцією? І хто ж тепер візьметься мене оперувати з такими показниками? А там же ще кардіологія так собі...
Ну, кардіологія не дає зайвих органів. Тут вже або - або.
- Скільки в мене часу, якщо раптом що? - питаюсь я у лікаря.
Лікар ховає погляд, він вже відмовився від мене - але ж він чудово розуміє, про що я запитую. Цей лікар знає, де я працюю і де буваю, він добре знає, куди я рвусь.
- Двадцять чотири години. - каже він.
Подумавши, додає:
- Можливо, сорок вісім.
- Ну, то до Києва доберусь. - киваю я.
- Якщо витримаєте дорогу. - тихо каже лікар.
- Ну, якщо не витримаю, будуть оперувати у Бахмуті. - всміхаюсь я.
Падають, падають міни.
Сиплються марафонці.
Але, повернувшись до Ф.О.Н.Д.у, ми рахуємо:
- Отже, сьогодні ми зробили кілька обстежень, отримали заключення, а потім ще зробили кілька десятків кілометрів, щоб забрати чергове замовлення для фронту.
- Чому ж мені так погано? Що я, зовсім втратила сили? - ледве ворушу я губами, добравшись до подушки.
Мені підносять ліки, мені слабо сміються у відповідь:
- Ну, може, тобі так погано, бо ти одинадцять годин на ногах і в розжареній машині? Може, тобі так погано, що ти зробила сьогодні кілька кілометрів пішки і на додачу отримала тепловий удар в салоні машини, коли ми товклись у заторах, ганяючись за тими запчастинами для фронтових машин?
- А може, тобі так погано, бо ти робила все це, і ще відповідала на дзвінки, і мала по дорозі зустрічі, і все це під час жовчнокам'яного загострення, ускладненого діабетом другого ступеню? Середньої, сцуко, тяжкості? Не рахуючи неврології та кардіології. - кажу я вже сама собі.
Що відчувають спрінтери, які вимушено стали бігунами на марафонські дистанції?
Нічого вони вже не відчувають. Вони просто біжать і лише чують вибухи мін на цій дорозі.
А міни - міни падають все ближче...
... дякую, друзі, завдяки вашій допомозі ми купили запчастини для фронтових авто і жаданий інверторний генератор. Тепер нам би вкластись в коптер. Летять ці коптери за милу душу, і кількість їх постійно потрібна на фронті.
Тепер би нам вкластись в кілька планшетів для коригування вогню. Це теж розхідники, як плівка й банери - хіба планшети служать дещо довше. Але теж закінчуються. Шість планшетів нам потрібно наразі, а це чимала сума.
Тепер би нам вкластись ще...
... багато в що нам треба вкластись, і треба поспішати, друзі - бо міни ж. Міни падають все ближче.
Бо цей клятий марафон може перерватись будь-якої миті - ні-ні, я не збираюсь помирати, досвід показує, що нас так просто не доб'єш, але ж довгий стаціонар після операційної завадить нашим фронтовим планам.
Ось тут розміщено наші реквізити. Хто ще лишився з марафонців нашої війни - ми вдячні вам, як були вдячні всі ці роки.
https://www.facebook.com/fondDM/posts/1615417812050324?__tn__=-R
Біжімо й далі разом.
В нас виходу нема, лиш бігти цей клятий марафон.
Якби ж не ці трикляті міни...
Якби ж не ці трикляті міни...