Diana Makarova · ПРО ВІЛКУЛА ТА КУКУРУДЗУ

[don_katalan]

Нічого і ніколи не з'являється на рівному місці. І будь-яка подія - як кукурудзяний качан на стеблі, і качан цей є лише результатом, і результат цей вже з хрустом знято зі стебла, вкинуто до великого баняка, і вариться він там повільно, бо відомо, що найсмачніша кукурудза - та, що вариться довго й повільно, а всі оці гібридні скороспілки - то лишень пародія на кукурудзу.
Але ж спочатку було зерно.
А ще до того - зорана й дбайливо вдобрена гноєм земля.
- Ти обережно бери допомогу від цієї дівоньки.
- А чому?
- Та відомо, що вона не гребує брати гроші для фронту від різних покидьків.
Сказано, запам'ятовано, недоведено, треба перевірити б, але фронт є фронт, і якось все ж приходиться звернутись до тієї дівоньки. В результаті складних перемовин допомога все ж отримана, вона вручається бійцю, який прибув разом зі мною, і:
- Ді, мені треба сфотографувати бійця з допомогою. Ти будеш стояти поруч?
- А що такого? Треба, стану.
- Та... - знічується на хвильку, в той рік вона ще може знічуватись. - Гроші я брала в оцього...
Називає прізвище.
Я ледь не порскаю сміхом, і мало сміху в моєму сміху. Бо назване прізвище гидотне. Бо названа людина мусить якщо й давати допомогу фронту, то повзучи навколішки, поклони б'ючи, щоб її простили, а тут - парадне фото з подякою, виголошеною у фейсбуці. І стати поруч на такому фото - самому замаратись. Бо це фото є відбілюванням неславного імені Імярека.
Тож праві були ті, хто попереджав. Не звертайся по допомогу до такої - і потім соромно не буде.
Більше не звертаюсь.
- Так цей відомий фонд існує на гроші... - тут називається ім'я олігарха.
Від імені олігарха стає тошно. Я не розумію, як може фронтовий волонтер не те що брати ТАКІ гроші, але й брати їх регулярно, ба навіть пропускати через свій фонд. Не розумію.
- Нє, ну, вони ж беруть гроші на нужне діло.
- Тобто, фронт відмиває бруд?
- Ну да!
В очах моїх співрозмовників подив. Адже яка різниця, від кого гроші, коли ці гроші все одно ідуть на фронт?
Адже яка різниця, від кого гроші, якщо ці гроші йдуть на бідних сиріт?
Адже яка різниця, від кого гроші, якщо за ці гроші можна вилікувати людину зі страшним та небезпечним діагнозом?
Ми їдемо на зустріч.
На зустріч мене викликали терміново:
- Ді, там людина шукає зустрічі з тобою. Хоче дати допомогу для фронта. Терміново, від групи бізнесменів.
(хм... група бізнесменів - це вже трохи насторожує)
- А яку допомогу? Значну?
- О ні. Геть більше. Непристойно значну.
непристойно значна допомога - це щось дивне у наші часи. Тож треба їхати. Подивимось, що там за допомога, що за людина.
Стрибаю до машини, Павло заводить, погнали.
- А прізвище людини яке? - питається обережний Павло.
- Ох, не взнала. Зараз.
набираю номер, питаюсь про прізвище, кладу трубку, деякий час мовчу. Потім озвучую прізвище Павлу.
- Угу. - киває Павло. - То розвертаємось і назад?
- Та ні. Ми вже доїдемо до зустрічі. - кажу я люто.
- Ой, ви така бліда. Вам погано? - питається товариш, що зустрічає нас на місці зустрічі, той самий, до кого вийшли з перемовинами, чи знає він таку Макарову, бо група бізнесменів хоче надати фонду непристойно значну допомогу.
- Ти в мене зараз теж станеш блідим. - ціджу я крізь зуби.
Але проходить зустріч. Холений, аж блищить, чоловічок озвучує мені плани "групи бізнесменів" про допомогу, я уважно слухаю - і відмовляюсь.
Холений чоловічок здивований. Він якось навіть не знає, як реагувати, а ця людина з такого прошарку, який вміє тримати обличчя. Все ж холене обличчя трохи падає. Ми прощаємось.
Лишаємось втрьох.
- Так от, мій друже... - починаю я. - Оця людина, так, саме ця. Причетна до агресивних дій регіоналів під час Майдану. Причетна до смертей людей.
- Так, я знаю. Але ж зараз він дає гроші на святе діло. Вважаю, треба брати.
- Нехай хтось інший бере. Ми не будемо. - відповідаю я і додаю. - Бачиш, в чому річ. Після дій цих людей моя донька витягувала з підголівника авто кулю. Кулю, яка призначалась їй. Моя донька була в Автодозорі Майдану і попала в оту заварушку зі смертями, розумієш...
Тут блідне вже мій товариш:
- Я ж не знав...
- Ви горда. - додає він, подумавши. - А я брав в них гроші. Я будую своє кредо так - начудили, тож нехай тепер платять. Я вважаю, для святої мети взяти гроші від покидьків можна.
- І тим самим відбілити цих покидьків... - продовжую я.
- Ну, не обов'язково ж озвучувати їх імена. - говорить мій товариш.
- Імена все одно випливуть. Прийде момент, коли в мене спитають, чи давав Імярек Такий-то гроші для фронта? І я муситиму відповісти, що давав. І це буде акт відбілювання, в якому особисто я не хочу брати участі.
А от вам ще історія.
Одного разу в Києві з'явився Ветерано-хаб. Вибудуваний на гроші Пінчука.
Кінець історії.
Скажіть, хто з вас жодного разу не приходив до того Хабу?
Скажіть, хто з вас гребував робити там якісь заходи?
Скажіть, хто з вас відмовився від БЕЗКОШТОВНОГО приміщення, яке надає Хаб Пінчука на святе начебто діло - на фронт?
Просто з гидливості відмовився. Просто з гидливості не пішов.
- Діана, ми тут шукали приміщення, скрізь треба платити оренду, а у Хабі дають безкоштовно. То ми домовились. - сказали мені фондери, що готували черговий, рутинний захід нашого Ф.О.Н.Д.у
- НІ! - сказала я.
- Так там же зручно. І там дають безкоштовно. - розгубились фондери.
- Ні, наш Ф.О.Н.Д. порогу Пінчуко-хабу не переступить. Ми не можемо так маратись. Шукайте приміщення, де треба сплачувати оренду.
Приміщення було знайдене.
Оренду ми сплатили.
Так краще, аніж маратись об вонючі імена.
- Ми проти Пінчука, але скористатись приміщенням можна й треба. Нехай платить на святе діло! Нехай фронт користується його грошиками. - кричала мені одна дівонька.
- Так ми просто пішли до Ветерано-хабу подивитись кіно. Це ж кіно про фронт, це ж святе діло. А до самого Пінчука ми непричетні. - казали мені фронтовики.
- Так ми просто орендували приміщення Хабу для психологічних тренінгів фронтовиків. Безкоштовно орендували, бо де ж нам взяти гроші на оренду? А тут дають. - волали психологи й психологині.
- Чистенькою хочеш бути? - сичав хтось з колег. - А спробуй дати допомогу фронту без ТАКИХ грошей. Гроші це просто гроші. Дають, треба брати.
- Так. Хочу лишитись чистою. Невже це таке страшне бажання, лишити чистим ім'я Ф.О.Н.Д.у і своє власне? - відповіла я.
От і все.
А тепер скажіть мені, золоті мої прихильники ідеї "гроші не пахнуть" - чому ви дивуєтесь нагородженню отця Вілкула медаллю "За сприяння збройним силам України"?
На черзі Пінчук.
На черзі Ахмєтов.
Не вірите? - а погляньте, як відбілюють наші славетні патріоти вьюношу со взором горящім - регіонала Гончаренка.
- Та він з нами! та він тепер наш! - репетують вони, рвучи сорочку на грудях за вонюче гіменце, звичне прогинатись під будь-яку владу.
Люди добрі. Та ви ж самі відбілюєте усе це регіональне гівно, беручи в них гроші на святу ж справу ж, це ж фронт же ж, як же не взяти ж...
Ви ж самі вважали, що гроші не пахнуть.
Але гроші - пахнуть.
Іноді навіть смердять.
І з чого починається цей сморід - варто замислитись. А чи не з нас самих?
А чи не ми самі угноїли цю ниву, одного разу вирішивши - та ладно, гроші не пахнуть, це ж на святе діло, а руки потім відмиємо!
А чи не ми самі вкинули ці зерна в ниву наших волонтерських дій?
А чи не ми сиділи коло ниви, чекаючи, коли вони проростуть, ці зерна?
... така, блін, кукурузка.
https://mil.in.ua/uk/news/ministr-oborony-nagorodyv-yuriya-vilkula/