Республіка Міст - ворота до пекла

[don_katalan]

Diana Makarova
Раніше я гадала, що найменше знають історію нашої війни військові та волонтери. Так, не дивуйтесь. Ми затикали окремі діри фронту. Вони воювали в окремих секторах фронту. Ми знали - кожен свої ділянки.
Нам вгору не було коли глядіти. Ми не дивились телевізор чи ролики в ютубі. Ми чітко знали, що робиться в наших квадратах, секторах, ділянках, ми знали кожну там доріжку, ми чітко пам'ятали, до кого треба телефонувати, аби взнати, чи та доріжка сьогодні наша чи вже ні. Чит навпаки - учора була не наша, сьогодні вже наша.
Але загальної картини ми не знали.
Ми були скельця в цьому калейдоскопі.

Я помилялась. Отак як ми, не знаючи історії війни - ми знали більше, ніж збірний рядовий громадянин. Я зрозуміла це нещодавно. Кілька днів тому.

... ми йшли рейсом, і цей рейс був перлиною серед наших тематичних рейсів. І я кажу це з чистою совістю, і похвальби нема в моїх словах, бо у тематиці репортажу не було жодного нашого слова, а лише слова давно померлих мандрівників, дослідників, монахів, письменників та дипломатів. Ми йшли за їх цитатами і закоханість кожного з них в Україну поділяли ми.
Ми йшли на фронт звичними дорогами, далі ми йшли фронтом звичними дорогами - і давали історичні цитати про Україну, ілюструючи їх фотографіями сьогодення. І це було не складно. Бо вся історія України - суцільні війни за свою територію. За свою незалежність. Тож аналогія шляхом війни лягала легко й просто. Ми так хотіли подарувати нашим читачам цей рейс як голос у загальному хорі привітань з Днем Незалежності.
Але була в нас ще одна мета. Ми йшли на Січ, сучасну нашу Січ - і ми чудово знали, де було колись її серце. Бо Січ - штука блукаюча, бо де лишень запорозькі козаки її не будували, крім хіба самого Запоріжжя та острова Хортиці. З сучасними запорізькими землями включно з Хортицею не зрослось, не склалось. Там Січі ніколи не було
(ну, ладно, ладно, острівець Байда випливає з-за Хортиці і підморгує мені ясно, не даючи зовсім вже поринути в загадки історичних парадоксів)
Отак і з нашою війною. Ми йшли на Січ, першу яскраву Січ нашої війни - і вона різних років, років свого розквіту і років занепаду поставала перед нашими очима.
Бо Січ сучасна мала таку ж історію, як власне вся історія козацької слави - зародження, розквіт вольниці, звитяга і навіть розгін. Потім занепад. І далі лише наша пам'ять.

У кожного з нас була своя пам'ять про знайомство з нею.
Я пам'ятала так.

... Було холодно, грязько й страшно. Боже, як страшно було в тих перших рейсах перших місяців війни. Я ще не знала тоді доріг, погано орієнтувалась в карті двох палаючих областей, не пам'ятала назубок, де хто стоїть - розбуди й відтарабаню, як пам'ятаю я зараз. Поруч зі мною, власне за кермом сидів грубезний чоловік. Злий і гиркаючий на кожне зайве слово і на кожне "Ой, пісять хочу" - а про їжу можеш не натякати навіть до вечора. До всього він ще й пильно слідкував, аби я не курила більше однієї сигарети на годину. Мене це дратувало, а що зробиш, коли в тебе забрали пачку і видавали одну сигарету чітко по годиннику. А якраз перед тим ми зачепили крилом обстріл з Градів, то як тікали, машина прибуксувала на лісовій грязюці. Я була тоді ще настільки необстріляна, чи що, що навіть не зрозуміла добре, що відбулось, доки ми буксували. То коли він мені нарешті пояснив, що ото падало, летіло й гриміло - я вихопила в нього з рук свою пачку і за дві години викурила рівно половину. З цього приводу ми скандалили - "Леді, я отвєчаю за ваше здоровьє пєрєд Фондом!" - кричав він, а я викидувала сигарету у вікно, потім одразу припалювала нову й трішечки запізно, але завзято переживала під нікотин.
Ну, і враховуючи те, що чоловік цей не спав вже другу добу - цілком зрозуміло, чому він був таким злим і сердитим. Тож я сиділа мишкою, дарма що голова Ф.О.Н.Д.у, а він перевізник цього Ф.О.Н.Д.у. Такий збій субординації, але у нас з ним була мовчазна домовленість - входимо в Зону, все. Командир він і крапка. І він мав на те право, бо він знав Зону, я ж лишень її вивчала. Отже нишкни й не зли втомленого чоловіка, від якого зараз залежить і доля вашого вантажу, і логістика, і твоє життя врешті-решт!

Сутеніло. Ми перли на такій цивільній Шкоді такою фронтовою дорогою. дорогою, яка вела нас в місце, де щось знову бухкотіло й гримало - тоді по всьому фронту бухкотіло й гримало, отже, було зрозуміло, що попереду на нас чекає нове пекло.
І раптом мій суворий перевізник розплився у якійсь зовсім дитячій посмішці і тихо сказав - "Республіка..."
"Де? Яка?" - спитала я.
"Впєрєді." - відповів він, якось дивно й осяйно всміхаючись - "Сєйчас увідітє. Вот. Рєспубліка Мост"
І я побачила...
І з тієї найпершої хвилини серце моє належало Республіці, цій славній Січі нашої війни.
Я пам'ятаю обстріли, я пам'ятаю кулі, що просвистували там. Я й досі, коли буваю на Республіці, намагаюсь не ставати посереду, а більше забираю праворуч. Я пам'ятаю той движ, ту братію, я навіть пам'ятаю те крісло, той трон. Мені здається, я пам'ятаю навіть собак Республіки.
Я пам'ятаю обличчя тих, кого я там зустрічала, хто загинув, а хто сів за грати - да-да, Січ, вона така. Всякого люду збиралось на Республіці.
Але там завжди було класно, на тій республіканській Січі. Душам і серцям нашим там було тепло - хоча пронизливі протягові вітри Республіки я й зараз згадую, щулячись.
Будь-хто міг знайти допомогу на Республіці, коли він свій, звичайно. І будь-хто міг попасти далі, коли він би того хотів. Бо Республіка Міст була насправді воротами до пекла. Одним з тих порталів, що відкрились на сході нашої країни у чотирнадцятому році.

... - Давайте зустрінемось на Республіці. - сказав нам по телефону наш товариш, і одразу якось похопився - Ви ж знаєте Республіку Мост?
- Дитинко! - пронікновєнно сказала я, бо мала право так сказати, бо це дєтінушко було і є моїм племінником.
- Ти з ким розмовляєш? - додала я гнівно-весело. - Я волонтер олдовий, я пам'ять про Республіку несу у серці. Я з нею з чотирнадцятого року знайома, і зустріч на Республіці мені призначають в сто двадцять восьмий раз, ти поняв?
Він засміявся і швидко вибачився.
- Бо я кому з волонтерів не запропоную зустрітись на Республіці Мост, ніхто не знає. "Да здєсь много мостов!" відповідають.
- Мостов много, згодна. Але Республіка Мост одна. - сумно сказала одна.

Сумно було усім, а надто коли під'їхали. Величний колись, хуліганський напис "Республика Мост" давно було затерто й зафарбовано.
Кому?
Скажіть, кому заважав цей напис?
Кому заважала сама Республіка?

І ми дали фото Республіки, і ми очікували сумних спогадів у коментах, веселих спогадів, ми очікували, що хтось похопиться - ей, а де напис???
Ні. Республіку ніхто не упізнав. Республіку ніхто не знав. Це фото навіть особливо не помітили. Ну, якийсь там міст, шлагбаум перед мостом. Ну, що ви нам нового показуєте?
А це була історія. Це була Січ.
Колись...

Точно так же не помітили чомусь одне з найпотужніших фото - українська церква в Пєсках, розбита. На відміну від церкви російської, яку оберігала ворожа артилерія.
Ну, ой. Ну, скажімо чесно - не всі наші аналогії проходять поміченими. І те, що пишемо ми болем своєї пам'яті, для багатьох лишається просто сторінкою війни. Незнаною сторінкою. Чи ж мало їх було, цих сторінок?
Та й історична Січ - чи ж багато хто назве усі місця, де вона була? А більшість навіть вважає, що ось же, на Хортиці була козацька Січ, ми ж знаємо, де ж, як не на Хортиці?
І лише тихий досадний сміх істориків лунає над "хортицькою" Січчю.

І лише тиха, сповнена ніжності й болю, посмішка, сходить на наші обличчя, коли ми наближаємось до Республіки і тихо кажемо собі й одне одному:
- Республіка...

Мені здається, що вона чекає. Причесана й підметена, слугуюча різним бригадам, вона чудово пам'ятає своє, не таке вже давнє минуле - і свято вірить вона, що повернуться її козаки, принесуть назад свою безмежну вольницю і запалає й загуркоче знов вона, і стане знов воротами до пекла, і може...
... може, колись посунемо ми уперед, залишивши її позаду.

Республіку нашої вольниці новітніх визвольних змагань.
Республіку Мост...