![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
те що в нас не партії а чортішо, стало настільки аксіома що про це ніби навіть лінь писати, говорити. Всі це знають, всі погоджені, однак все так і є. І дійсно, - яка має бути партія, то вийде скучніший текст довгочит, навіть непрочит, який не читатимуть, насамперед, в самих же партіях, а прогляне кільканадцять ідейно безпартійних.
Сьогодні я візьму маленький лише фрагмент цієї теми. Про самоорганізацію як основу справжньої партії.
Для початку нагадаю що партії бувають ... не тільки політичні.
Наприклад, у візантийців було чотири стадіонні партії, найбільш відомі з яких дві - Сині (Венети) та Зелені (Прасіни). Вони влаштовували бійки під час змагань на квадригах, билися в тавернах, Венети переодягалися в венетів (слов’ян чи радше просто варварів), носили брутальні штани, бороди, косички, епатуючи тим самим еліту та плебс, показуючи вольнолюбство, як би тепер сказали - тролячи. Зелені одягалися напіввоєнно, стилю мілітарі, мовляв, які ми патріоти. А війська переважно воювали як раз із всілякими варварами, тож бійки були просто неминучі.
Бувало, бійки на стадіоні закінчувались революціями, скиданням базилевса і зміною зовнішнього курса. Під бійку годилось все. Поки тривали ідейні спори монофізитів з монофелітами - одна партія ставала монофізитом, хоча вчора їй було на це начхати, а друга непремінно монофелітом, і драки простирались далі. Коли монофізити самі розкололися на дуофізитів та міафізитів - партії не забули і тут зайняти сторони, як потім і з іконоламством та ікономолінням.
Один імператор, обійнявши владу, дав знати обидвом партіям (одних підтримував його попередник, інших репресував): “Венетам передай - попередній імператор для вас помер. Прасінам передай - попередній імператор для вас живий”.
Ці партії, між іншим, є глибоко традиційними. Християнський Константинополь притягнув їх з сивої старовини, аж з античної Атени.
За тисячу років до Юстиніана, при реформаторі Солоні, вже були (!) ці партії, і кілька інших.
Зелені звались так, бо виражали інтереси землеробів, а точніше продавців зелені.
А сині представляли рибаків, а точніше, знову ж, продавців риби.
Кольори ясні та зрозумілі навіть у наш час. Поміж торговцями бували цілком закономірні суперечки, які потребували тиску на державу - тому ці партії намагалися зайняти побільше місць в народних органах влади, щоби приміром кращі торгові ряди дістались зеленщикам, щоби в театрі під час опери Есхіла не ходили розносники і не смерділи своєю рибою. Визначалась і зовнішня політика - а де заводити колонії, на півдні чи в Криму, бо має значення, що саме партія хоче звідти вивозити і туди завозити.
На цьому прикладі я показую, що в основу реальних партій покладені реальні інтереси. Вони стоять неймовірно вище за особи та їхні амбиції. Ніякий популярний торговець зелені, якщо почне потурати риботорговцям, не врятується харизмою, його просто виженуть з партії.
Подивіться у що виродилась ця партійність у Візантії, і ви побачите щось, щось таке, знайоме. Що ж воно таке? Партії ніби є, але зовсім інакші.
Виродження і тупе наслідування без змісту.
В даному випадку доволі просто - за Солона в Атенах була демократія, а яка в біса демократія в імперській православній Візантії. Одна назва, і та непопулярна. Так що давні партії підтримували з престижу, мовляв, дивіться, ми ж ті самі елліни, а не пальцем дєлані.
На цьому поки все, кінець блоку.
те що в нас не партії а чортішо, стало настільки аксіома що про це ніби навіть лінь писати, говорити. Всі це знають, всі погоджені, однак все так і є. І дійсно, - яка має бути партія, то вийде скучніший текст довгочит, навіть непрочит, який не читатимуть, насамперед, в самих же партіях, а прогляне кільканадцять ідейно безпартійних.
Сьогодні я візьму маленький лише фрагмент цієї теми. Про самоорганізацію як основу справжньої партії.
Для початку нагадаю що партії бувають ... не тільки політичні.
Наприклад, у візантийців було чотири стадіонні партії, найбільш відомі з яких дві - Сині (Венети) та Зелені (Прасіни). Вони влаштовували бійки під час змагань на квадригах, билися в тавернах, Венети переодягалися в венетів (слов’ян чи радше просто варварів), носили брутальні штани, бороди, косички, епатуючи тим самим еліту та плебс, показуючи вольнолюбство, як би тепер сказали - тролячи. Зелені одягалися напіввоєнно, стилю мілітарі, мовляв, які ми патріоти. А війська переважно воювали як раз із всілякими варварами, тож бійки були просто неминучі.
Бувало, бійки на стадіоні закінчувались революціями, скиданням базилевса і зміною зовнішнього курса. Під бійку годилось все. Поки тривали ідейні спори монофізитів з монофелітами - одна партія ставала монофізитом, хоча вчора їй було на це начхати, а друга непремінно монофелітом, і драки простирались далі. Коли монофізити самі розкололися на дуофізитів та міафізитів - партії не забули і тут зайняти сторони, як потім і з іконоламством та ікономолінням.
Один імператор, обійнявши владу, дав знати обидвом партіям (одних підтримував його попередник, інших репресував): “Венетам передай - попередній імператор для вас помер. Прасінам передай - попередній імператор для вас живий”.
Ці партії, між іншим, є глибоко традиційними. Християнський Константинополь притягнув їх з сивої старовини, аж з античної Атени.
За тисячу років до Юстиніана, при реформаторі Солоні, вже були (!) ці партії, і кілька інших.
Зелені звались так, бо виражали інтереси землеробів, а точніше продавців зелені.
А сині представляли рибаків, а точніше, знову ж, продавців риби.
Кольори ясні та зрозумілі навіть у наш час. Поміж торговцями бували цілком закономірні суперечки, які потребували тиску на державу - тому ці партії намагалися зайняти побільше місць в народних органах влади, щоби приміром кращі торгові ряди дістались зеленщикам, щоби в театрі під час опери Есхіла не ходили розносники і не смерділи своєю рибою. Визначалась і зовнішня політика - а де заводити колонії, на півдні чи в Криму, бо має значення, що саме партія хоче звідти вивозити і туди завозити.
На цьому прикладі я показую, що в основу реальних партій покладені реальні інтереси. Вони стоять неймовірно вище за особи та їхні амбиції. Ніякий популярний торговець зелені, якщо почне потурати риботорговцям, не врятується харизмою, його просто виженуть з партії.
Подивіться у що виродилась ця партійність у Візантії, і ви побачите щось, щось таке, знайоме. Що ж воно таке? Партії ніби є, але зовсім інакші.
Виродження і тупе наслідування без змісту.
В даному випадку доволі просто - за Солона в Атенах була демократія, а яка в біса демократія в імперській православній Візантії. Одна назва, і та непопулярна. Так що давні партії підтримували з престижу, мовляв, дивіться, ми ж ті самі елліни, а не пальцем дєлані.
На цьому поки все, кінець блоку.