(перші дві частини див. тут 27 жовтня і 1 листопада)
Порівняння української судьби з єгипетською я пропоную тому, що єгипетська цивілїзацїя, за всїєї її величі й грандїозної спадщини документів та інших пам’яток, існувала надто давно і її суть, її душа геть вивітрилася з сфери понять і розумінь зарозумілого людства, а українська цивілїзацїя, за всїєї її нинїшньої актуальности й доступности, досї не змогла себе реалїзувати, оприявнити до рівня беззаперечної очевидности. І фактично людство бачить дві химерні, але нецїкаві, бо незрозумілі пам’ятки: 1) піраміди, мумії та гори недочитаних ієроглїфів, яким давно вже нїхто не вміє надати якогось поважного життєвого сенсу; 2) тягучі піснї, старі книжки, вишиванки та безпорадні неосвічені люди, які чомусь і досї не вимерли, але годяться переважно лише для вантажних робіт.
Емоцїйно-художнїй генїй О. Шпенґлера дозволив йому відчути безсмертну, живу душу Єгипту в мертвому каміннї пірамід і палаців, у сухій господарчій бухгалтерії, зафіксованій на каменї та папірусах, у дивовижній символїцї вічности, що перемагає саму смерть. І побачити велич єгипетської душі саме в тому, що вона, нехай несвідомо, але з непомильним інстинктом, поставила собі й достойно пронесла через кілька тисячолїть як головний сенс буття безперервний дїалог з вічністю і смертю. І протиставила смертї свою незмінну, несхибну архітектуру, в яку зуміла вмістити все життя як ДОРОГУ, як єдино сущий і єдино важливий Нїл, шлях якого закінчується морем, але це не кінець і не катастрофа, бо Нїл не вмирає, він усе той самий і продовжує напувати життям мільйони й мільйони людей, тварин, рослин…
( Read more... )
Порівняння української судьби з єгипетською я пропоную тому, що єгипетська цивілїзацїя, за всїєї її величі й грандїозної спадщини документів та інших пам’яток, існувала надто давно і її суть, її душа геть вивітрилася з сфери понять і розумінь зарозумілого людства, а українська цивілїзацїя, за всїєї її нинїшньої актуальности й доступности, досї не змогла себе реалїзувати, оприявнити до рівня беззаперечної очевидности. І фактично людство бачить дві химерні, але нецїкаві, бо незрозумілі пам’ятки: 1) піраміди, мумії та гори недочитаних ієроглїфів, яким давно вже нїхто не вміє надати якогось поважного життєвого сенсу; 2) тягучі піснї, старі книжки, вишиванки та безпорадні неосвічені люди, які чомусь і досї не вимерли, але годяться переважно лише для вантажних робіт.
Емоцїйно-художнїй генїй О. Шпенґлера дозволив йому відчути безсмертну, живу душу Єгипту в мертвому каміннї пірамід і палаців, у сухій господарчій бухгалтерії, зафіксованій на каменї та папірусах, у дивовижній символїцї вічности, що перемагає саму смерть. І побачити велич єгипетської душі саме в тому, що вона, нехай несвідомо, але з непомильним інстинктом, поставила собі й достойно пронесла через кілька тисячолїть як головний сенс буття безперервний дїалог з вічністю і смертю. І протиставила смертї свою незмінну, несхибну архітектуру, в яку зуміла вмістити все життя як ДОРОГУ, як єдино сущий і єдино важливий Нїл, шлях якого закінчується морем, але це не кінець і не катастрофа, бо Нїл не вмирає, він усе той самий і продовжує напувати життям мільйони й мільйони людей, тварин, рослин…


