Розповідь Для Полуночників
Nov. 9th, 2018 07:07 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
давно не писав ліричні спогади. Це один з них, так званих Розповідей Для Полуночників.
Зараз після чотирнадцятого року моє оточення - не фізичне, а душевне - складають переважно інші люди, ніж до окупації.
Чому так? Ясно, що велика частина знайомців, які шилися в друзі, відвалилася автоматично, під вагою подій. Вата тоді, між іншим, не бажала рвати зв’язки - навпаки, вона посилено лізла саме “на правах старого друга / подруги” у всі щілини, відшивати її було свого роду спортивним змаганням, і кожен з нас, кримчан нормальних, пройшов ці іспити самостійно, майже без огляду на інших. Ворог створював тоді собою жахливу єдну масу, а ми були розпорошені, атомізовані, випустошені морально й тілом, пригнічені, прирічені й одинокі.
Розірвалися зв’язки і з однодумцями, які були активніше за нас, “просто нормальних”. Бо всі вони більшою часткою поїхали в еміграцію, а деякі загинули або трапили до в’язниць. І з тою, більшою частиною, яка на щастя просто виїхала, жива здорова і на волі, комунікація теж рвалася де повільно, де різко. У тих що повільно - в нас з роками накопичилися різні досвіди, різний побут і різне мислення, кардинально розійшлася в боки психика, бо нема чого більш протилежного, як психологія в’язня та заручника і психологія волелюбця, який вирвався на свободу. А в тих що розірвалось різко - це вийшло через моральний конфлікт, бо вони, втікачі та борці, в гарячу хвилину скажуть чесно, що вважають нас залишенців ренегатами, хоч і не такими страшними як вата, але фактично прийнявшими окупацію, як наприклад невільно видана наречена стає у шлюбі. І хоч Сенцов це назвав кріпацтвом, наші волелюбні гайдамаки, що роз’їхались по всій Україні і світу, кріпацтво не ввжають виправданням, а навпаки діагнозом для нас.
Але я почав із того, що оточення змінилося.
Воно складається тепер з таких само, як і ми самі, - я не беру новоявлених “колег по роботі”, приїхавших до Кримнашу зі своїх хантимансійськів, тої п’ятини населення, яку тепер становлять окупанти. Ні, то фізичне оточення, а душевне складають такі ж як ти товариші в нещасті.
Ми шукали і знаходили один одного багато місяців, а іноді і років. Колишні друзі і знайомці - в кого ще і родичі - коли масово претворювалися на вату, зробили з найрожевіших однорогів серед нас закоренілих параноїків, навіть я би сказав спокійних у своїй параної людей, настільки ця друга природа врасла в першу і стала звичкою натури. Тож не дивно, що з кимось ми уникали зв’язку, бо той як пригадується ніби голосував за Януковича, а онті всей сім’єю ходять до ватної церкви, а ті дружать (чи дружили?) з кимсь з ярих ватарів. Як жеж було дивно дізнатися що в той самий час і він тебе уникав роками, не ризикуючи, бо помнить про тебе, наприклад, що ти був за Юлю або критикував колись Ющенка, Джємілєва, Обаму.
Кожна історія таких випадків, як своя своїх довго не познаша, варта окремого опису, але коли це буде - тільки тоді, коли деталі вже не загрожуватимуть нікому в цій історії.
Тут у кожного, навіть зовсім не літератора в душі, в грудях та голові аж розриває від десятків історій, над якими б нервово плакав і сміявся, попереміно саме, ридав би й реготав би, сам Шекспир.
Записувати і транслювати це - все одне що пускати яскраву ракету з концтабора, ні разу не спаливши свій барак. А не записувати і не транслювати - наче робити аборта, бо історії ці, і свої і ті де ти у свідках, наче діти, яких ховаєш ненародженим.
А як ми навчені тепер, у випадковім товаристві, механично фіксувати серед незнайомців, хто тут такий же криптосвій, криптонормальний. Це робить з тебе психолога, детектива, лінгвістичного аналітика, але ці таланти не йдуть на користь - бо ти не створиш тут нічого, окрім кола знайомств, знайомст для того, щоб зібратись може раз на тиждень таким же само безпорадним і поміркувати вголос про процеси, на які ніхто з нас не впливає.
Я вже не уявляю себе розслабленим - ніколи. Ковток свободи, повітря яке робить вільним - розумом знаємо що так, воно існує, але і розумом же, досвідченим в тилу ворога, знаємо, що це оманливо. Бо вчора ми й самі - вчора це до чотирнадцятого - вільно дихали тим подихом, не помічаючи і не цінуючи.
Якось - це було після грузинської війни восьмого року - ми з друзями сиділи в мальовничом краєвиді, в затишній кав’ярні. Переді мною й ними було видно Чатирдаг і сховані в тумані Демерджи, але навколо було жваво - ходіли яскраво одягнені жінки, сміялись діти, грала музика. А всі ми задивилися на перехід рожевого неба у сутінки, і це дійсно чаклунська картина, хоч і відбувається кожного дня. Й від довгої паузи в розмові та дивно хвилюючої картини я раптом прорік:
— У мене гостре відчуття, що ми сидімо в передостанні дні перед війною. В якому небудь Парижі або Кракові, напередодні окупації.
Друзі ніхто не засміявся,
один сказав “ну ти даєш”,
але всім стало так негарно, що ми потім ще довго вивітрювали це враження, цю фразу, це прорікання пустими розмовами на глупі й нарочито бадьорі теми. Сутінки швидко стали темрявою, і настав звичний потік життя, але відтоді ми невпинно, кожен з нас, неслися хвилями до тої катастрофи.
давно не писав ліричні спогади. Це один з них, так званих Розповідей Для Полуночників.
Зараз після чотирнадцятого року моє оточення - не фізичне, а душевне - складають переважно інші люди, ніж до окупації.
Чому так? Ясно, що велика частина знайомців, які шилися в друзі, відвалилася автоматично, під вагою подій. Вата тоді, між іншим, не бажала рвати зв’язки - навпаки, вона посилено лізла саме “на правах старого друга / подруги” у всі щілини, відшивати її було свого роду спортивним змаганням, і кожен з нас, кримчан нормальних, пройшов ці іспити самостійно, майже без огляду на інших. Ворог створював тоді собою жахливу єдну масу, а ми були розпорошені, атомізовані, випустошені морально й тілом, пригнічені, прирічені й одинокі.
Розірвалися зв’язки і з однодумцями, які були активніше за нас, “просто нормальних”. Бо всі вони більшою часткою поїхали в еміграцію, а деякі загинули або трапили до в’язниць. І з тою, більшою частиною, яка на щастя просто виїхала, жива здорова і на волі, комунікація теж рвалася де повільно, де різко. У тих що повільно - в нас з роками накопичилися різні досвіди, різний побут і різне мислення, кардинально розійшлася в боки психика, бо нема чого більш протилежного, як психологія в’язня та заручника і психологія волелюбця, який вирвався на свободу. А в тих що розірвалось різко - це вийшло через моральний конфлікт, бо вони, втікачі та борці, в гарячу хвилину скажуть чесно, що вважають нас залишенців ренегатами, хоч і не такими страшними як вата, але фактично прийнявшими окупацію, як наприклад невільно видана наречена стає у шлюбі. І хоч Сенцов це назвав кріпацтвом, наші волелюбні гайдамаки, що роз’їхались по всій Україні і світу, кріпацтво не ввжають виправданням, а навпаки діагнозом для нас.
Але я почав із того, що оточення змінилося.
Воно складається тепер з таких само, як і ми самі, - я не беру новоявлених “колег по роботі”, приїхавших до Кримнашу зі своїх хантимансійськів, тої п’ятини населення, яку тепер становлять окупанти. Ні, то фізичне оточення, а душевне складають такі ж як ти товариші в нещасті.
Ми шукали і знаходили один одного багато місяців, а іноді і років. Колишні друзі і знайомці - в кого ще і родичі - коли масово претворювалися на вату, зробили з найрожевіших однорогів серед нас закоренілих параноїків, навіть я би сказав спокійних у своїй параної людей, настільки ця друга природа врасла в першу і стала звичкою натури. Тож не дивно, що з кимось ми уникали зв’язку, бо той як пригадується ніби голосував за Януковича, а онті всей сім’єю ходять до ватної церкви, а ті дружать (чи дружили?) з кимсь з ярих ватарів. Як жеж було дивно дізнатися що в той самий час і він тебе уникав роками, не ризикуючи, бо помнить про тебе, наприклад, що ти був за Юлю або критикував колись Ющенка, Джємілєва, Обаму.
Кожна історія таких випадків, як своя своїх довго не познаша, варта окремого опису, але коли це буде - тільки тоді, коли деталі вже не загрожуватимуть нікому в цій історії.
Тут у кожного, навіть зовсім не літератора в душі, в грудях та голові аж розриває від десятків історій, над якими б нервово плакав і сміявся, попереміно саме, ридав би й реготав би, сам Шекспир.
Записувати і транслювати це - все одне що пускати яскраву ракету з концтабора, ні разу не спаливши свій барак. А не записувати і не транслювати - наче робити аборта, бо історії ці, і свої і ті де ти у свідках, наче діти, яких ховаєш ненародженим.
А як ми навчені тепер, у випадковім товаристві, механично фіксувати серед незнайомців, хто тут такий же криптосвій, криптонормальний. Це робить з тебе психолога, детектива, лінгвістичного аналітика, але ці таланти не йдуть на користь - бо ти не створиш тут нічого, окрім кола знайомств, знайомст для того, щоб зібратись може раз на тиждень таким же само безпорадним і поміркувати вголос про процеси, на які ніхто з нас не впливає.
Я вже не уявляю себе розслабленим - ніколи. Ковток свободи, повітря яке робить вільним - розумом знаємо що так, воно існує, але і розумом же, досвідченим в тилу ворога, знаємо, що це оманливо. Бо вчора ми й самі - вчора це до чотирнадцятого - вільно дихали тим подихом, не помічаючи і не цінуючи.
Якось - це було після грузинської війни восьмого року - ми з друзями сиділи в мальовничом краєвиді, в затишній кав’ярні. Переді мною й ними було видно Чатирдаг і сховані в тумані Демерджи, але навколо було жваво - ходіли яскраво одягнені жінки, сміялись діти, грала музика. А всі ми задивилися на перехід рожевого неба у сутінки, і це дійсно чаклунська картина, хоч і відбувається кожного дня. Й від довгої паузи в розмові та дивно хвилюючої картини я раптом прорік:
— У мене гостре відчуття, що ми сидімо в передостанні дні перед війною. В якому небудь Парижі або Кракові, напередодні окупації.
Друзі ніхто не засміявся,
один сказав “ну ти даєш”,
але всім стало так негарно, що ми потім ще довго вивітрювали це враження, цю фразу, це прорікання пустими розмовами на глупі й нарочито бадьорі теми. Сутінки швидко стали темрявою, і настав звичний потік життя, але відтоді ми невпинно, кожен з нас, неслися хвилями до тої катастрофи.
no subject
Date: 2018-11-09 06:46 am (UTC)И интересное замечание на тему, как вдруг все полезли "дружить", точнее, учить жить.
И как мы раньше не замечали этого всего.
Ну у Украины, конечно, трудный еще путь впереди. Становление нации. Успехов им.
no subject
Date: 2018-11-09 09:50 am (UTC)no subject
Date: 2018-11-09 03:02 pm (UTC)