#сто_років_тому, 17 (4) січня 1918
Jan. 17th, 2018 12:41 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
— Кубанська опозиція підтримує УНР і просить взаємності.
— Гайдамаки і черкеси на Кубані. Бойові хрещення.
— Незабутні враження від нового року в Луганську.
______________________________
.
Цього дня, на заклик опозиційної до катеринодарського уряду Української Чорноморської Ради, 29 політичних партій та організацій підтримали III Універсал Центральної Ради.
Вони звернулися до Кубанського Військового Уряду про доцільність приєднання Кубані до України.
Це була лише прокламація, але з цього почалися реальні стосунки УНР та недовго - ще коротше ніж УНР - тривалої Кубанської республіки.
Український вектор не надто наголошувався кубанським керівництвом.
Проте постійні заклики до автономності, незалежності або самостійності не могли обдурити, зокрема, таких прискипливих ревнителів “неделимої Росії”, як генерал Деникин.
.
Деникин:
«Краевая казачья рада приняла постановление о выделении края в самостоятельную Кубанскую республику, являющуюся “равноправным, самоуправляющимся членом федерации народов России”.
Решение Рады принято было значительным большинством голосов, составленным из оригинального сочетания “стариков” — консервативного элемента, несколько патриархальной складки, чуждого всяких политических тенденций, и казачьей интеллигенции.
Против решения Рады были фронтовые казаки и коренные крестьяне;
последние, выразив протест против непатриотического и недемократического по их убеждению закона, вышли из состава рады.
Мотивами к такому негосударственному решению вопроса — отделению «Кубанской республики» — послужили:
- тревога “стариков” за участь казачьих земель, которым угрожала общерусская земельная политика,
- честолюбие кубанской социалистической интеллигенции, жаждавшей трибуны и портфелей
- и, наконец, украинские влияния, весьма сильные среди представителей черноморских округов».
.
Сучасний історик Дмитро Снегирьов каже:
«Великий вплив в утвердженні незалежності Кубані відіграла агітація кубанців-українців на сесії Крайової Ради та на Обласному з’їзді представників усього населення краю у грудні 1917 р.
Тоді відбулося повне порозуміння між кубанцями та делегатами української Центральної Ради М.Галаном та Є.Онацьким».
З постійними читачами нашої рубрики ми вже знайомились із споминами Миколи Галагана під час його відвідин Кубані та Дону.
Враження, які здобув від цієї поїздки Галаган, були вельми скептичні.
Тверезо оцінивши ситуацію, він вирішив (і потім доповів це в Центральній Раді та Генсекретаріаті), що українські ілюзії про Кубань дуже далекі від дійсності.
.
Микола Галаган:
«Виявлялось, що українські організації на Кубані не мають ні достатніх матеріальних засобів, ні потрібного кадру активних працівників.
А через це й не мають таких впливів і не займають в місцевому житті такого становища, яке відповідало б чисельному відношенню між українською й неукраїнською частиною населення.
Революція не принесла з собою кардинальних змін у цьому відношенні, і загальноросійські впливи політичні й культурні домінують над українськими впливами.
Це видно, мовляв, хоч би вже з того, що на цілу Кубань існує якесь одне періодичне видання українською мовою, в той час як російською мовою видається кілька;
Урядовою мовою є російська; школи майже всі так само російські; більшість кермуючих становищ теж зайнята росіянами і т. д».
______________________________
.
Одначе не все Галаган бачив у похмурому тоні.
Про це оповідає один з епізодів, викладений ним в нарисі «З моїх споминів»
Микола Ґалаґан:
«Одного вечора до нас у гостинницю завітав К. Я. Безкровний.
Чи так мені тільки здавалось, чи й справді це було так, але мені показалось, що ці одвідини були трохи якісь незвичайні.
К. Я. Безкровний прийшов до нас, не умовившись про час зустрічі і не попередивши про те, що має нас одвідати.
Сама поява й тон нашої розмови справили на мене враження чогось трохи секретного й напівконспіративного.
Розуміється, що прямо про це запитати К. Я. Безкровного я не вважав за відповідне, але мимоволі й сам я тримався під час розмови так, як це буває тоді, коли бесіда йде про справи не зовсім легальні або в умовах, не цілком безпечних для всіх присутніх.
Я пояснював собі все це тим, що К. Я. Безкровний і його однодумці не були прихильниками офіційної політики кубанського уряду і навпаки, находились супроти нього в опозиції.
Цілком здавалось тоді мені натуральним, що коли ми — делегати Центральної Ради — переговорювали з урядом, то опозиція могла просто неприхильно поставитись до нас або могла свідомо уникати зустрічатись з нами окремо, щоб не ставити нас у ніякове становище, яке легко могло б створитись, коли б уряд став підозрівати нас у якихсь закулісових комбінаціях з опозиціонерами.
З початку розмови я лише зрозумів, що К. Я. Безкровний належить до неприхильників офіційної політики;
Але пізніше мені стало також ясним, що якоїсь неприхильності до нас з боку тієї групи, до якої належав К. Я. Безкровний, нема і що деяку таємничість його візиту треба розуміти скоріше як прояв обережності, подиктованої бажанням не утрудняти нашого становища при переговорах з офіційно-урядовими чинниками.
.
Алєксандр Філімонов - кубанський отаман, якраз в опозиції до якого й перебував пан Безкровний, характеризував останього таким відступом.
Філімонов:
«Кузьма Акимович Безкровный, или попросту Кузьма Шептун, прозванный так за склонность ко всякого рода конспирации и за манеру отводить своего собеседника в сторону и тихо говорить с ним на ухо.
Был известен как убежденный украинофил, популяризатор украинской мовы и украинской литературы и как лицо, имеющее связь с Петлюрой и другими украинцами.
Безкровный, как известно, состоял в оппозиционной группе Кубанской Рады, все более и более уклонялся влево.
Кончил вступлением в группу кубанских сепаратистов и подписал в октябре 1921 года в Праге вместе с 16 другими кубанцами резолюцию об отделении Кубани от России.
Безкровный по свойствам своего характера и своего темперамента не способен был ни на какое ответственное выступление, а старался прикрыться чьей-нибудь другой, более горячей и решительной головой».
.
Для балансу наведемо й характеристику самого Філімонова, що її надав білий генерал Деникин:
«Во главе правительства, состоявшего по преимуществу из социалистов, был поставлен войсковой атаман, полковник Филимонов.
Человек, обладавший несомненно более государственными взглядами, нежели его сотрудники.
Но не достаточно сильный и самостоятельный, чтобы внести свою индивидуальность в направление деятельности правительства».
.
______________________________
.
Але повернемось до таємничої зустрічі українського делегата з Безкровним - як ми вже з’ясували, фактичним лідером проукраїнської опозиції Кубані.
Микола Галаган:
«Під час нашої бесіди він підходив до оцінки місцевих подій з погляду загальноукраїнських інтересів, а не місцево-кубанських.
Те, що мені довелось почути від К. Я. Безкровного про стан української справи на Кубані, в суті речі відповідало тому, що я вже перед тим чув від двох інших видатних діячів-кубанців, власне, що на Кубані правдиво український рух ще не досить розвинувся.
Все це фактичний бік справи, який сам собою не представляв нового для мене чи взагалі оригінального по своєму характері матеріалу.
Але висновки, які звідси робив К. Я. Безкровний, були, без сумніву, зовсім інші, ніж те, що я чув раніше.
На його думку, Українська Центральна Рада повинна б була вважати Кубань за одну з частин цілої української землі.
І відповідно до того провадити свою акцію так, щоб Кубань стала під повний вплив України і йшла цілком по лінії її політики.
Формально Кубань заступлена була, мовляв, у Центральній Раді кількома своїми представниками; тепер стоїть завдання й фактично здійснити об'єднання.
К. Я. Безкровний уважав, що український уряд має досить засобів, а Центральна Рада й взагалі Україна має великий контингент інтелектуальних національно свідомих робітників, і тому вони повинні частину засобів і робітників віддати Кубані.
Так цілком конкретно ставив він питання практичної політики України відносно Кубані й форм співпраці українців київських з українцями катеринодарськими.
З України на Кубань мали приїхати національно свідомі працівники-кооператори, учителі, партійно-політичні діячі, інструктори, діячі “Просвіт” і т. д., і стати до помочі тутешнім українським організаціям і діячам, а український уряд мав би належно забезпечити успіх акції з боку матеріального.
В такому виді К. Я. Безкровний просив мене поставити справу української роботи на Кубані перед належними чинниками після нашого повороту до Києва» .
______________________________
.
У білих генералів Деникина і Маркова, творців щойно названої “Добровольчої армії”, були свої незабутні та спеціфічні враження від відвідин Кубані.
Деникин:
«Я просил Каледина высказаться совершенно откровенно о возможности нашего пребывания на Дону, не создаст ли это для него новых политических осложнений с войсковым правительством и революционными учреждениями.
— На Дону приют вам обеспечен. Но, по правде сказать, лучше было бы вам, пока не разъяснится обстановка, переждать где ни будь на Кавказе или в кубанских станицах…
Я уважал Каледина и нисколько не обиделся за этот совет: атаману виднее, очевидно так нужно.»
Под влиянием беседы с Калединым я и Марков поехали на Кубань.
То, что я увидел на Кубани, привело меня в большое недоумение своим резким контрастом с оценкой Каледина.
Внутреннее состояние здесь было еще более сложно и тревожно, чем на Дону.
И, если оно не прорывалось крупными волнениями, то только потому, что «внутренний фронт» был далеко, и Донская область прикрывала Кубань от непосредственной угрозы воинствующего большевизма.
Кубанские части не шли войной против своего правительства, но не шли также и против большевиков и приказания своей выборной власти не исполнили.
Кубанскому правительству в декабре пришлось прибегнуть в свою очередь к универсальному средству — формированию добровольческого отряда из офицеров и юнкеров, заброшенных судьбою на Кубань.
Формирование это поручено было капитану-летчику Покровскому.»
.
_____________________________
.
Між тим українська (якщо не за походженням, то хоча б за симпатіями) частина кубанців - чорноморці - вже заповзяалася відтворювати суто українські форми армієтворення.
В цьому напрямі думав К.Л. Бардіж, представник “чорноморців”, а заодне і затятий конкурент на політичному небосхилі до другої, проросійської гілки кубанців - “лінійців”.
Він створив на Кубані загони гайдамаків.
.
Філімонов:
«Лавры Покровского не давали покоя К. Л. Бардижу, и он создал план, коим предполагал сразу вернуть себе любовь кубанцев и затмить успехи самонадеянных пришлых партизан.
Он решил поднять Черноморье, создать армию гайдамаков и с нею очистить Кубань от наплыва большевиков.
Первые дни затея эта имела некоторый успех, и К. Лукичу удалось собрать тысячи три гайдамаков.
Но воинского духа в них вдохнуть он не сумел.
Гайдамаки разбежались при первой же слабой попытке наступления большевиков со стороны Новороссийска и станицы Крымской.
К. Л. Бардиж, жестоко разочарованный и потерявший во все веру, вернулся в город Екатеринодар».
.
Деникин:
«И здесь перед элементом государственным, каким являлось офицерство, встали смутные, неясные цели: защита “Кубанской республики” и ее социалистического, отчасти украинофильского правительства.
В конечном результате, когда Каледин, чтобы создать в глазах донских казаков некоторую иллюзию общеказачьего фронта, просил Кубанского атамана прислать на Дон хоть один пластунский батальон, такого на Кубани не оказалось».
______________________________
.
Тепер звернемось до іншого нашого персонажа - старшини Василя Татарського.
Проти власної волі він опинився якраз у новоствореній Добровольчій армії, і перші ж бої, на які його було кинуто, були на Кубані.
Тут він познайомився з ударною силою генерала Корнілова - черкеськими вершниками.
.
Василь Татарський:
«Я в тому часі був в Марківськім офіцерськім полку.
Перша наша зустріч з большевиками відбулася на поrpаниччі Ставропільщини.
В одній із станиць, назву якої я забув, пам'ятаю лише, що там мешкало більше так званих іноrородніх.
Командування Добрармії вислало ультиматум, щоб нас пропустити без бою.
На це большевики і, здасться, місцеве населення відповіли вогнем.
Нашу частину першу кинуто до бою.
В часі нашоrо мapшу нас минув rенерал Корнілов, що зі своїми текінцями поrальопував наперед.
Невдовзі ми зауважили текінця, що повним кар'ером летів назад, а за хвилину польова батарея випередила нас і зайняла бойові становища недалеко від rенерала Корнілова.
Обминувши Корнілова й нашу артилерію, яка вже стріляла, ми розсипалися в лаву й пішли в наступ.
Це все приrадую бої, які провадилися вдавнину!
Бій був короткий, ворог почав втікати.
Але поки ми дійшли до села чи до станиці, то там уже побувала наша кіннота, яка ввірвалася з іншоrо боку.
Те, що я там побачив, було страшне:
Посередині станиці — гopa трупів.
Голови забитих були розторощені, так що трудно було когось розпізнати.
Мешканці приходили до ціеї купи й розшукували своїх батьків і дітей, але розпізнати їх можна було лише по одязі».
.
Деникин:
«Был еще один элемент на Кубани, по природе своей глубоко враждебный большевизму.
Это — черкесский народ, вызывавший большие и необоснованные надежды на Дону и в кругах Добровольческой армии в качестве одного из источников комплектования противобольшевистской вооруженной силы.
Бедные, темные, замкнутые в узких рамках архаического быта, черкесы оказались наименее воинственным элементом на Кавказе и приняли большевистскую власть с наибольшей покорностью и с наиболее тяжелыми жертвами.
Формирования же черкесских частей впоследствии окончились полной неудачей:
Полки эти были страшнее для мирного населения, чем для противника».
.
В.Татарський:
«Сотня була зайнята вишукуванням большевиків, які поховалися по льохах, стодолах та rорищах.
Познаходили їх досить баrато, попалася навіть rруба риба — якийсь армійський комісар.
Разом з іншими комісарами йоrо зараз же повішено на майдані.
Перед приміщенням чотовоrо командира, поручника-моряка, я побачив біля десятка полонених большевиків.
Незабаром вийшов той поручник з рушницею з насадженим баrнетом і кожноrо полоненоrо власноручно
заколов . ..
Здасться, він мстився за свою родину, яку вимордували большевики . . . »
.
______________________________
.
Тим часом в нас з’являється ще один персонаж.
Богаєвскій Афрікан Петрович - рідний брат голови донського парламенту (Донского Войскового Круга) Митрофана Богаєвского.
Якщо Василь Татарський - українець за походженням та закликом серця - ніяк не міг вибратись з Дону та Кубані та дістатись України,
то Афрікан Богаєвскій, навпаки - донець за походженням та переконаннями - з великими перепонами в той самий час намагався полишити Україну і дістатись Дону.
Богаєвскій:
«Пережив в Киеве тяжелую драму полного развала и бесславной гибели, без единого выстрела, 1-й гвардейской кавалерийской дивизии, которой командовал около четырех месяцев, я получил официальный отпуск на семь недель и выехал на Дон, куда уже давно звал меня мой брат, помощник донского атамана генерала Каледина, Митрофан Петрович Богаевский.
На станции Луганск я и все офицеры, бывшие в поезде (семь человек), были арестованы.
Сначала нас переписал какой-то молодой человек, по-видимому офицер, с зеленым аксельбантом, но без погон, важно развалившись на стуле и не предложив никому сесть, а затем под конвоем каких-то четырех ободранных молодых парней в солдатских шинелях с винтовками нас отправили в "штаб командующего войсками", помещавшийся в городском клубе.
Пришлось идти около версты.
Было уже темно, и это спасло нас от оскорблений со стороны рабочих, которые вначале на вокзале отнеслись к нам очень недружелюбно.
Нас сопровождал какой-то старик рабочий, который почему-то проявил к нам удивительную доброжелательность и успокаивал, уверяя, что с нами ничего дурного не сделают.
Был уже второй час ночи, когда нас привели в "штаб".
Здесь только что кончилась встреча Нового года, и городская публика почти вся уже разошлась, кроме довольно большой группы в вестибюле, из середины которой неслась неистовая трехэтажная ругань.
По-видимому, готовилась драка, и зрители с удовольствием ожидали ее.
Недалеко в стороне на лестнице стояла молодая девушка, которая в ужасе закрывала уши руками.
Ее кавалер в толпе готовился вступить в бой. Занятая пьяным скандалом, публика не обратила на нас никакого внимания.
Нас провели в какую-то маленькую комнатку, где за столом сидел, подперев руками голову, очень мрачного вида рабочий, а на полу храпел совершенно пьяный солдат.
После долгого ожидания здесь, во время которого рабочий, оказавшийся помощником коменданта, не пошевелился и не проронил ни одного слова, нас повели вниз в бильярдную, где и оставили в ожидании прихода коменданта, за которым побежал наш старичок, заявив:
— Если он дрыхнет, то я вытяну его за ноги из постели.
В бильярдной была невероятная грязь.
На самом бильярде спал какой-то мужик, а в ногах у него другой что-то ел.
В комнату заглядывали какие-то субъекты.
Один из них, белобрысый, парикмахерского вида молодой человек, заложив руки в карманы, подходил к каждому из нас и с большим участием расспрашивал, кто мы и куда едем.
Ласковый тон и внимание, которые он проявлял к нам, заставили некоторых из нас поверить его искренности и рассказать ему, может быть, лишнее.
Тяжелое положение, в котором мы неожиданно оказались, ожидание возможности не только тюрьмы, но, может быть, и расстрела - все это располагало к откровенности к человеку, который проявил в такой обстановке неожиданную любезность и участие.
Однако очень скоро нас постигло жестокое разочарование:
опросив всех, "парикмахер" отошел в сторону и, смерив нашу группу полным презрения и ненависти взглядом, выругал всех нас площадными словами и заявил:
— Знаем мы вас, контрреволюционеров! Все вы к Калядину едете! А вот доедете ли - это еще неизвестно...
Невольно руки сжались в кулак при этом неожиданном и наглом оскорблении...
Пришлось молчать, затаив обиду.
В это время только что приведенный стариком комендант начал по очереди вызывать нас в соседнюю комнату.
С тяжелым чувством входил каждый из нас в эту комнату, где должен был решиться, может быть, вопрос нашей жизни и смерти.
Но комендант видимо, после хорошей новогодней выпивки - был в добром настроении духа и никого не задержал.
Когда очередь дошла до меня. он долго вертел мой отпускной билет, что-то вспоминая, и, наконец, сказал:
— Богоевский... где я слышал эту фамилию?
Тогда один из двух рабочих, сидевших по обеим его сторонам, зло посмотрел на меня и сказал:
— Да это, вероятно, родственник того Богоевского, который у Калядина помощником.
На вопрос по этому поводу коменданта я ответил утвердительно, добавив, что я еду через Дон на Кавказ.
Комендант, очевидно, последнему не поверил, и я пережил несколько очень жутких минут, когда он, насмешливо улыбаясь, молча вертел в руках мой отпускной билет.
От одного его слова зависела моя свобода, а может быть, и жизнь...
Но вдруг он решительным движением протянул мой билет и веселым тоном сказал:
— Ну, Бог с вами. Езжайте к своему Калядину!
Спустя несколько часов я был уже на родной земле, на свободном, вольном Дону... »
— Кубанська опозиція підтримує УНР і просить взаємності.
— Гайдамаки і черкеси на Кубані. Бойові хрещення.
— Незабутні враження від нового року в Луганську.
______________________________
.
Цього дня, на заклик опозиційної до катеринодарського уряду Української Чорноморської Ради, 29 політичних партій та організацій підтримали III Універсал Центральної Ради.
Вони звернулися до Кубанського Військового Уряду про доцільність приєднання Кубані до України.
Це була лише прокламація, але з цього почалися реальні стосунки УНР та недовго - ще коротше ніж УНР - тривалої Кубанської республіки.
Український вектор не надто наголошувався кубанським керівництвом.
Проте постійні заклики до автономності, незалежності або самостійності не могли обдурити, зокрема, таких прискипливих ревнителів “неделимої Росії”, як генерал Деникин.
.
Деникин:
«Краевая казачья рада приняла постановление о выделении края в самостоятельную Кубанскую республику, являющуюся “равноправным, самоуправляющимся членом федерации народов России”.
Решение Рады принято было значительным большинством голосов, составленным из оригинального сочетания “стариков” — консервативного элемента, несколько патриархальной складки, чуждого всяких политических тенденций, и казачьей интеллигенции.
Против решения Рады были фронтовые казаки и коренные крестьяне;
последние, выразив протест против непатриотического и недемократического по их убеждению закона, вышли из состава рады.
Мотивами к такому негосударственному решению вопроса — отделению «Кубанской республики» — послужили:
- тревога “стариков” за участь казачьих земель, которым угрожала общерусская земельная политика,
- честолюбие кубанской социалистической интеллигенции, жаждавшей трибуны и портфелей
- и, наконец, украинские влияния, весьма сильные среди представителей черноморских округов».
.
Сучасний історик Дмитро Снегирьов каже:
«Великий вплив в утвердженні незалежності Кубані відіграла агітація кубанців-українців на сесії Крайової Ради та на Обласному з’їзді представників усього населення краю у грудні 1917 р.
Тоді відбулося повне порозуміння між кубанцями та делегатами української Центральної Ради М.Галаном та Є.Онацьким».
З постійними читачами нашої рубрики ми вже знайомились із споминами Миколи Галагана під час його відвідин Кубані та Дону.
Враження, які здобув від цієї поїздки Галаган, були вельми скептичні.
Тверезо оцінивши ситуацію, він вирішив (і потім доповів це в Центральній Раді та Генсекретаріаті), що українські ілюзії про Кубань дуже далекі від дійсності.
.
Микола Галаган:
«Виявлялось, що українські організації на Кубані не мають ні достатніх матеріальних засобів, ні потрібного кадру активних працівників.
А через це й не мають таких впливів і не займають в місцевому житті такого становища, яке відповідало б чисельному відношенню між українською й неукраїнською частиною населення.
Революція не принесла з собою кардинальних змін у цьому відношенні, і загальноросійські впливи політичні й культурні домінують над українськими впливами.
Це видно, мовляв, хоч би вже з того, що на цілу Кубань існує якесь одне періодичне видання українською мовою, в той час як російською мовою видається кілька;
Урядовою мовою є російська; школи майже всі так само російські; більшість кермуючих становищ теж зайнята росіянами і т. д».
______________________________
.
Одначе не все Галаган бачив у похмурому тоні.
Про це оповідає один з епізодів, викладений ним в нарисі «З моїх споминів»
Микола Ґалаґан:
«Одного вечора до нас у гостинницю завітав К. Я. Безкровний.
Чи так мені тільки здавалось, чи й справді це було так, але мені показалось, що ці одвідини були трохи якісь незвичайні.
К. Я. Безкровний прийшов до нас, не умовившись про час зустрічі і не попередивши про те, що має нас одвідати.
Сама поява й тон нашої розмови справили на мене враження чогось трохи секретного й напівконспіративного.
Розуміється, що прямо про це запитати К. Я. Безкровного я не вважав за відповідне, але мимоволі й сам я тримався під час розмови так, як це буває тоді, коли бесіда йде про справи не зовсім легальні або в умовах, не цілком безпечних для всіх присутніх.
Я пояснював собі все це тим, що К. Я. Безкровний і його однодумці не були прихильниками офіційної політики кубанського уряду і навпаки, находились супроти нього в опозиції.
Цілком здавалось тоді мені натуральним, що коли ми — делегати Центральної Ради — переговорювали з урядом, то опозиція могла просто неприхильно поставитись до нас або могла свідомо уникати зустрічатись з нами окремо, щоб не ставити нас у ніякове становище, яке легко могло б створитись, коли б уряд став підозрівати нас у якихсь закулісових комбінаціях з опозиціонерами.
З початку розмови я лише зрозумів, що К. Я. Безкровний належить до неприхильників офіційної політики;
Але пізніше мені стало також ясним, що якоїсь неприхильності до нас з боку тієї групи, до якої належав К. Я. Безкровний, нема і що деяку таємничість його візиту треба розуміти скоріше як прояв обережності, подиктованої бажанням не утрудняти нашого становища при переговорах з офіційно-урядовими чинниками.
.
Алєксандр Філімонов - кубанський отаман, якраз в опозиції до якого й перебував пан Безкровний, характеризував останього таким відступом.
Філімонов:
«Кузьма Акимович Безкровный, или попросту Кузьма Шептун, прозванный так за склонность ко всякого рода конспирации и за манеру отводить своего собеседника в сторону и тихо говорить с ним на ухо.
Был известен как убежденный украинофил, популяризатор украинской мовы и украинской литературы и как лицо, имеющее связь с Петлюрой и другими украинцами.
Безкровный, как известно, состоял в оппозиционной группе Кубанской Рады, все более и более уклонялся влево.
Кончил вступлением в группу кубанских сепаратистов и подписал в октябре 1921 года в Праге вместе с 16 другими кубанцами резолюцию об отделении Кубани от России.
Безкровный по свойствам своего характера и своего темперамента не способен был ни на какое ответственное выступление, а старался прикрыться чьей-нибудь другой, более горячей и решительной головой».
.
Для балансу наведемо й характеристику самого Філімонова, що її надав білий генерал Деникин:
«Во главе правительства, состоявшего по преимуществу из социалистов, был поставлен войсковой атаман, полковник Филимонов.
Человек, обладавший несомненно более государственными взглядами, нежели его сотрудники.
Но не достаточно сильный и самостоятельный, чтобы внести свою индивидуальность в направление деятельности правительства».
.
______________________________
.
Але повернемось до таємничої зустрічі українського делегата з Безкровним - як ми вже з’ясували, фактичним лідером проукраїнської опозиції Кубані.
Микола Галаган:
«Під час нашої бесіди він підходив до оцінки місцевих подій з погляду загальноукраїнських інтересів, а не місцево-кубанських.
Те, що мені довелось почути від К. Я. Безкровного про стан української справи на Кубані, в суті речі відповідало тому, що я вже перед тим чув від двох інших видатних діячів-кубанців, власне, що на Кубані правдиво український рух ще не досить розвинувся.
Все це фактичний бік справи, який сам собою не представляв нового для мене чи взагалі оригінального по своєму характері матеріалу.
Але висновки, які звідси робив К. Я. Безкровний, були, без сумніву, зовсім інші, ніж те, що я чув раніше.
На його думку, Українська Центральна Рада повинна б була вважати Кубань за одну з частин цілої української землі.
І відповідно до того провадити свою акцію так, щоб Кубань стала під повний вплив України і йшла цілком по лінії її політики.
Формально Кубань заступлена була, мовляв, у Центральній Раді кількома своїми представниками; тепер стоїть завдання й фактично здійснити об'єднання.
К. Я. Безкровний уважав, що український уряд має досить засобів, а Центральна Рада й взагалі Україна має великий контингент інтелектуальних національно свідомих робітників, і тому вони повинні частину засобів і робітників віддати Кубані.
Так цілком конкретно ставив він питання практичної політики України відносно Кубані й форм співпраці українців київських з українцями катеринодарськими.
З України на Кубань мали приїхати національно свідомі працівники-кооператори, учителі, партійно-політичні діячі, інструктори, діячі “Просвіт” і т. д., і стати до помочі тутешнім українським організаціям і діячам, а український уряд мав би належно забезпечити успіх акції з боку матеріального.
В такому виді К. Я. Безкровний просив мене поставити справу української роботи на Кубані перед належними чинниками після нашого повороту до Києва» .
______________________________
.
У білих генералів Деникина і Маркова, творців щойно названої “Добровольчої армії”, були свої незабутні та спеціфічні враження від відвідин Кубані.
Деникин:
«Я просил Каледина высказаться совершенно откровенно о возможности нашего пребывания на Дону, не создаст ли это для него новых политических осложнений с войсковым правительством и революционными учреждениями.
— На Дону приют вам обеспечен. Но, по правде сказать, лучше было бы вам, пока не разъяснится обстановка, переждать где ни будь на Кавказе или в кубанских станицах…
Я уважал Каледина и нисколько не обиделся за этот совет: атаману виднее, очевидно так нужно.»
Под влиянием беседы с Калединым я и Марков поехали на Кубань.
То, что я увидел на Кубани, привело меня в большое недоумение своим резким контрастом с оценкой Каледина.
Внутреннее состояние здесь было еще более сложно и тревожно, чем на Дону.
И, если оно не прорывалось крупными волнениями, то только потому, что «внутренний фронт» был далеко, и Донская область прикрывала Кубань от непосредственной угрозы воинствующего большевизма.
Кубанские части не шли войной против своего правительства, но не шли также и против большевиков и приказания своей выборной власти не исполнили.
Кубанскому правительству в декабре пришлось прибегнуть в свою очередь к универсальному средству — формированию добровольческого отряда из офицеров и юнкеров, заброшенных судьбою на Кубань.
Формирование это поручено было капитану-летчику Покровскому.»
.
_____________________________
.
Між тим українська (якщо не за походженням, то хоча б за симпатіями) частина кубанців - чорноморці - вже заповзяалася відтворювати суто українські форми армієтворення.
В цьому напрямі думав К.Л. Бардіж, представник “чорноморців”, а заодне і затятий конкурент на політичному небосхилі до другої, проросійської гілки кубанців - “лінійців”.
Він створив на Кубані загони гайдамаків.
.
Філімонов:
«Лавры Покровского не давали покоя К. Л. Бардижу, и он создал план, коим предполагал сразу вернуть себе любовь кубанцев и затмить успехи самонадеянных пришлых партизан.
Он решил поднять Черноморье, создать армию гайдамаков и с нею очистить Кубань от наплыва большевиков.
Первые дни затея эта имела некоторый успех, и К. Лукичу удалось собрать тысячи три гайдамаков.
Но воинского духа в них вдохнуть он не сумел.
Гайдамаки разбежались при первой же слабой попытке наступления большевиков со стороны Новороссийска и станицы Крымской.
К. Л. Бардиж, жестоко разочарованный и потерявший во все веру, вернулся в город Екатеринодар».
.
Деникин:
«И здесь перед элементом государственным, каким являлось офицерство, встали смутные, неясные цели: защита “Кубанской республики” и ее социалистического, отчасти украинофильского правительства.
В конечном результате, когда Каледин, чтобы создать в глазах донских казаков некоторую иллюзию общеказачьего фронта, просил Кубанского атамана прислать на Дон хоть один пластунский батальон, такого на Кубани не оказалось».
______________________________
.
Тепер звернемось до іншого нашого персонажа - старшини Василя Татарського.
Проти власної волі він опинився якраз у новоствореній Добровольчій армії, і перші ж бої, на які його було кинуто, були на Кубані.
Тут він познайомився з ударною силою генерала Корнілова - черкеськими вершниками.
.
Василь Татарський:
«Я в тому часі був в Марківськім офіцерськім полку.
Перша наша зустріч з большевиками відбулася на поrpаниччі Ставропільщини.
В одній із станиць, назву якої я забув, пам'ятаю лише, що там мешкало більше так званих іноrородніх.
Командування Добрармії вислало ультиматум, щоб нас пропустити без бою.
На це большевики і, здасться, місцеве населення відповіли вогнем.
Нашу частину першу кинуто до бою.
В часі нашоrо мapшу нас минув rенерал Корнілов, що зі своїми текінцями поrальопував наперед.
Невдовзі ми зауважили текінця, що повним кар'ером летів назад, а за хвилину польова батарея випередила нас і зайняла бойові становища недалеко від rенерала Корнілова.
Обминувши Корнілова й нашу артилерію, яка вже стріляла, ми розсипалися в лаву й пішли в наступ.
Це все приrадую бої, які провадилися вдавнину!
Бій був короткий, ворог почав втікати.
Але поки ми дійшли до села чи до станиці, то там уже побувала наша кіннота, яка ввірвалася з іншоrо боку.
Те, що я там побачив, було страшне:
Посередині станиці — гopa трупів.
Голови забитих були розторощені, так що трудно було когось розпізнати.
Мешканці приходили до ціеї купи й розшукували своїх батьків і дітей, але розпізнати їх можна було лише по одязі».
.
Деникин:
«Был еще один элемент на Кубани, по природе своей глубоко враждебный большевизму.
Это — черкесский народ, вызывавший большие и необоснованные надежды на Дону и в кругах Добровольческой армии в качестве одного из источников комплектования противобольшевистской вооруженной силы.
Бедные, темные, замкнутые в узких рамках архаического быта, черкесы оказались наименее воинственным элементом на Кавказе и приняли большевистскую власть с наибольшей покорностью и с наиболее тяжелыми жертвами.
Формирования же черкесских частей впоследствии окончились полной неудачей:
Полки эти были страшнее для мирного населения, чем для противника».
.
В.Татарський:
«Сотня була зайнята вишукуванням большевиків, які поховалися по льохах, стодолах та rорищах.
Познаходили їх досить баrато, попалася навіть rруба риба — якийсь армійський комісар.
Разом з іншими комісарами йоrо зараз же повішено на майдані.
Перед приміщенням чотовоrо командира, поручника-моряка, я побачив біля десятка полонених большевиків.
Незабаром вийшов той поручник з рушницею з насадженим баrнетом і кожноrо полоненоrо власноручно
заколов . ..
Здасться, він мстився за свою родину, яку вимордували большевики . . . »
.
______________________________
.
Тим часом в нас з’являється ще один персонаж.
Богаєвскій Афрікан Петрович - рідний брат голови донського парламенту (Донского Войскового Круга) Митрофана Богаєвского.
Якщо Василь Татарський - українець за походженням та закликом серця - ніяк не міг вибратись з Дону та Кубані та дістатись України,
то Афрікан Богаєвскій, навпаки - донець за походженням та переконаннями - з великими перепонами в той самий час намагався полишити Україну і дістатись Дону.
Богаєвскій:
«Пережив в Киеве тяжелую драму полного развала и бесславной гибели, без единого выстрела, 1-й гвардейской кавалерийской дивизии, которой командовал около четырех месяцев, я получил официальный отпуск на семь недель и выехал на Дон, куда уже давно звал меня мой брат, помощник донского атамана генерала Каледина, Митрофан Петрович Богаевский.
На станции Луганск я и все офицеры, бывшие в поезде (семь человек), были арестованы.
Сначала нас переписал какой-то молодой человек, по-видимому офицер, с зеленым аксельбантом, но без погон, важно развалившись на стуле и не предложив никому сесть, а затем под конвоем каких-то четырех ободранных молодых парней в солдатских шинелях с винтовками нас отправили в "штаб командующего войсками", помещавшийся в городском клубе.
Пришлось идти около версты.
Было уже темно, и это спасло нас от оскорблений со стороны рабочих, которые вначале на вокзале отнеслись к нам очень недружелюбно.
Нас сопровождал какой-то старик рабочий, который почему-то проявил к нам удивительную доброжелательность и успокаивал, уверяя, что с нами ничего дурного не сделают.
Был уже второй час ночи, когда нас привели в "штаб".
Здесь только что кончилась встреча Нового года, и городская публика почти вся уже разошлась, кроме довольно большой группы в вестибюле, из середины которой неслась неистовая трехэтажная ругань.
По-видимому, готовилась драка, и зрители с удовольствием ожидали ее.
Недалеко в стороне на лестнице стояла молодая девушка, которая в ужасе закрывала уши руками.
Ее кавалер в толпе готовился вступить в бой. Занятая пьяным скандалом, публика не обратила на нас никакого внимания.
Нас провели в какую-то маленькую комнатку, где за столом сидел, подперев руками голову, очень мрачного вида рабочий, а на полу храпел совершенно пьяный солдат.
После долгого ожидания здесь, во время которого рабочий, оказавшийся помощником коменданта, не пошевелился и не проронил ни одного слова, нас повели вниз в бильярдную, где и оставили в ожидании прихода коменданта, за которым побежал наш старичок, заявив:
— Если он дрыхнет, то я вытяну его за ноги из постели.
В бильярдной была невероятная грязь.
На самом бильярде спал какой-то мужик, а в ногах у него другой что-то ел.
В комнату заглядывали какие-то субъекты.
Один из них, белобрысый, парикмахерского вида молодой человек, заложив руки в карманы, подходил к каждому из нас и с большим участием расспрашивал, кто мы и куда едем.
Ласковый тон и внимание, которые он проявлял к нам, заставили некоторых из нас поверить его искренности и рассказать ему, может быть, лишнее.
Тяжелое положение, в котором мы неожиданно оказались, ожидание возможности не только тюрьмы, но, может быть, и расстрела - все это располагало к откровенности к человеку, который проявил в такой обстановке неожиданную любезность и участие.
Однако очень скоро нас постигло жестокое разочарование:
опросив всех, "парикмахер" отошел в сторону и, смерив нашу группу полным презрения и ненависти взглядом, выругал всех нас площадными словами и заявил:
— Знаем мы вас, контрреволюционеров! Все вы к Калядину едете! А вот доедете ли - это еще неизвестно...
Невольно руки сжались в кулак при этом неожиданном и наглом оскорблении...
Пришлось молчать, затаив обиду.
В это время только что приведенный стариком комендант начал по очереди вызывать нас в соседнюю комнату.
С тяжелым чувством входил каждый из нас в эту комнату, где должен был решиться, может быть, вопрос нашей жизни и смерти.
Но комендант видимо, после хорошей новогодней выпивки - был в добром настроении духа и никого не задержал.
Когда очередь дошла до меня. он долго вертел мой отпускной билет, что-то вспоминая, и, наконец, сказал:
— Богоевский... где я слышал эту фамилию?
Тогда один из двух рабочих, сидевших по обеим его сторонам, зло посмотрел на меня и сказал:
— Да это, вероятно, родственник того Богоевского, который у Калядина помощником.
На вопрос по этому поводу коменданта я ответил утвердительно, добавив, что я еду через Дон на Кавказ.
Комендант, очевидно, последнему не поверил, и я пережил несколько очень жутких минут, когда он, насмешливо улыбаясь, молча вертел в руках мой отпускной билет.
От одного его слова зависела моя свобода, а может быть, и жизнь...
Но вдруг он решительным движением протянул мой билет и веселым тоном сказал:
— Ну, Бог с вами. Езжайте к своему Калядину!
Спустя несколько часов я был уже на родной земле, на свободном, вольном Дону... »