Спостерігаючи за Україною ззовні

[don_katalan]

Алі Татар-заде
вимушено живу поза політичною Україною та спостерігаю її ззовні.
Тобто, я не відчуваю на собі українського поточного життя (хіба що - байдужість держави щодо Криму), не бачу ціх всіх швидкоплинно-вічних речей, як-то комуналка, дороги, ціна хлібу і таксі, наразі навіть погано уявляю, 200 гривень це багато чи мало, етс.
Натомість, я вимушено споглядаю за Україною з боку.
Раніше я так відслідковував події в Румунії, Польщі, Словаччині, Чехії, Туреччині, Франції - читав регулярно їхні сайти бродкастингу, йшов за тематичними посиланнями, складав в умі враження про головне і другорядне, відмічав для себе, на що я звертаю увагу одразу, а мешканці тої країни - як на щось соте в списку.
Звичайно, при цьому я мінімально послуговуюсь росіянськими (і навіть по можливості російськомовними) мас-медіями, як завідомо такими, що не нададуть мені ані наближення до ситуації, ані вдумливої і глибокої аналітики, ані оригінального погляду на речі.
Яке враження складається при такому погляді від “вчорашнього українця”?
Україна постає дуже цікавою країною, в якій постійно відбуваються значимі процеси.
Особливо в культурі в широкому розумінні - від розвитку національної творчості до культури життя і культури політичного процесу.
Слідкувати за такими процесами - не обов’язково щодень, але не рідше за раз на тиждень - міг би будь-хто, навіть ніяк не пов’язаний з Україною. В цьому я вподобив би Україну до низки європейських країн, які можуть бути (і є) цікавими самі по собі.
Проте є одне “але”, і дуже просте.
Відсутність подачи інформації в мас-медіях у цікавому, легкому і водночас ретельному ключі.
Більшість текстів написані настільки небрежно, що не знаючи сиюминутних реалій довго не врубаєшся, про що це.
Наприклад, важко зрозуміти що таке ті “євробляхи”, чому вони так важливі, і тексти готуються для тих кому це не треба пояснювати.
Абсолютно незрозуміло ззовні стільки галасу навколо, в принципі, невеликого скандалу із Саакашвілі, як і перед тим із Садовим.
Економія місця робить текст настільки сьогодняшнім, що, здається, вже увечері він застаріває.
Багато місця замість виразів та афоризмів займають меми - що свідчить про економію не тільки шпальтів й часу, але й власного розуму, який нездатний написати щось оригінальне або принаймні просто зрозуміле.
Нема сумніву, що серед авторів не народився і вже не народиться який-небудь другий Хеменгуей, Джек-Лондон або Оруел, а між тим їхніми творами зачитувались ще тоді, коли це були просто кореспонденції.
Події і процеси в Україні заслуговують пера талановитих письменників-актуалів, які тимчасово тренувалися б на публіцістиці.
Ця школа відчутно присутня в подачі інформації про себе на старих-добрих радіостанціях (а тепер вже і їхніх сайтах) половини країн Європи. І вона повністю відсутна в Україні як жанр.
Як би я не знав української (був зовсім-зовсім іноземцем), Україна залишалась би для мене такою само терра інкогнита, як Угорщина. Я не знаю угорської мови, а інформація іншими мовами про ту країну фрагментарна, неточна або просто відсутня (в тому числі українською та навіть російською).
Схожа ситуація з Україною.
Вона не вміє себе подавати, тому що акули пера не мають про це жодної мотивації (не вірю, щоб таланту), такий продукт не цікавить власників, а на державному рівні, якщо хтось про таке і думає, то скоріш за все сам не має публіцистичного таланту. Хоча я думаю, що просто всім пофіг, як і угорцям.
Додам, що нема такого і на простому внутрішньому ринку.
Так, повно цікавих блогерів - цікавих, якщо вам цікава тема, про яку вони пишуть.
Практично відсутні так звані редакційні статті, де б раз на день, тиждень чи просто регулярно огляд подій подавався б у цікавому, доступному не до рівня кавеену, і все ж аналітичному форматі. Пізнавально-думальна публіцистика (відмовляюсь назвати її журналістикою) або не існує, або не користується запитом (?), або навіть не мислиться як мета і засіб.
Виходить певний парадокс.
Події, які самі по собі цікаві і може бути сповнені смислів, переважно переповідають люди й колективи, які не є ані розумними, ані талановитими, ані думаючими.