#сто_років_тому, 12 серпня 1917 (30 липня ст.ст.)

[don_katalan]

Алі Татар-заде
– Похорон жертв з Богданівського полку.
– Цікаві роздуми Грушевського про нарід та про військо.
– Яким постав Винниченко перед кримськими татарами.
– Зазирнемо в щоденник першого в історії прем’єра-соціаліста.
_____________________
Цього дня буде багато елегій та роздумів, рефлексій інтелігентів, мало дій.
На елегічний лад нас налаштовує сумна подія - поховання жертв розстрілу Богданівського полку.
Вбивці не знайдені, не покарані, а вбитих оголошують у мас-медіа дезертирами, провокаторами, самострілами, фантазерами, паникерами та німецькими шпигунами.
В ці ж дні в Києві перебуває один з лідерів кримськотатарського руху, Джафер Сейдамет.
Наче чужий, ходить він владними кабінетами та спостерігає.
Ми вже читали про його враження від Грушевського
Чи вдалося йому зазирнути в душу другому українському лідерові - Винниченкові?
Про це ми дізнаємось, тихцем зазирнувши за плече Володимира Кириловича і причтавши, що він пише від сторонніх очей.
_____________________
12 серпня у Київі відбувся урочистий похорон 16 жертв нападу на Богданівський полк.
З різних міст України надіслано було багато телеграм із заявами обурення й протесту проти кривавого вчинку російських кірасирів та казаків-дончаків.
Ненависть проти військового комісара Оберучева в українських кругах досягла апогею, але він тримався на посаді аж до початку жовтня, бо Керенський дуже умовляв його залишитись.
Погортаємо спогади Грушевського про цей день, та мимоволі дізнаємось, що великий історик та, волею долі, перший керівник незалежної України, думає в цей сумний день про свій народ.
«Потім відбувалась незвичайно святочна і настроєва церемонія поховання вбитих козаків Богданівського подку.
Весь, можна сказати, український Київ вирушив на сей похорон.
День був прегарний, ясний; з військового шпиталя 16 трун, вкритих червоною китайкою, везли на волах, убрані в українські вбрання гарні погоничі, через усе місто на Флорівську гору, т. зв. Замчище, де їм монастир відступив місце на братську могилу на високім шпилі, з чудовим видом на Київ.
Я йшов з іншими членами Ц. ради в сій сумній, величній і гарній процесії і думав гіркі думи про те, що українці взагалі найкраще вміють ховати.
Вони великі майстри в сім і вкладають в похоронні церемонії всю душу.
Але підтримати за життя, в боротьбі, котру ведуть до останнього найбільш енергійні й віддані інтересам загалу люди — не їх діло;
Вони тримаються гасла: “моя хата скраю”, беруть нейтралітет і вичікують, хто кого переможе: свій чи чужий, і коли свій поляже — справляють йому похорон і записують до національних святців...».
_____________________
Ще цікавішими є роздуми Грушевського про українську армію. Чи можна на неї покладатися взагалі?
«Інцидент був сумний, бо з різних боків відкривав небезпеку, що нас окружала.
Відмітив ту ворожнечу, що нас чіпала включно до рішучості вистріляти “українську зграю”, як тільки підійдуть догідні обставини.
З другого боку, з’ясував, який слабий і нездатний до боротьби матеріал було се наше українське військо, з котрим так носились наші націоналісти, такі надії покладано, і воно саме раз у раз гіпнотизувало наше громадянство гучними фразами про свою готовність підтримати український рух, Центр. раду, українських провідників і боронити їх до останнього. ».
«Ся українська гвардія, що давала себе обстрілювати і не виявила ніякого інстинкту самооборони;
сі вояки й старшини, які давали себе ображати, бити, забивати, не виявивши хоч би якоїсь елементарної реакції,
— і то не десь в лісі, а на очах свого полку, своїх сотень, в такім значнім зборі;
сі вояки, що подіставали -рани від попечения, ховаючись під локомотивами від обстрілу.
Все се було дуже серйозною осторогою і дуже сумною прогнозою на будуще.».
_____________________
Джафер Сейдамет перебуває в Києві, можна сказати, з розвідницькими цілями.
Він ще не визначився, чи дружити з Україною, і саме від його довідей залежатиме, на що пристане Челебіджихан, а за тим і весь кримськотатарський нарід.
Враження Сейдамета від Генерального секретаря України, Володимира Винниченка, є не тільки цікавими з історичного боку, але й з психологічного.
Спостережливість Джафера Сейдамета щодо свого персонажа ви можете оцінити за ціма рядками:
«Винниченко справив саме дивне враження.
З витонченою привабливою аристократичною зовнішністю і замисленим поглядом, небагатослівний, разом з тим невизначений у висловлюваннях, він справляв враження втомленої людини, яка, мимоволі змішавшись з натовпом, безвольно слідувала її течією.
На відміну від Грушевського, Шульгіна і навіть депутатів Ц.Ради, він не намагався ні зрозуміти нас, ні бути понятим нами.
Генеральний секретар, - тобто глава українського національного уряду, - його можна було порівняти ні з актором, виконуючим провідну роль, а з глядачем, що спостерігає і аналізує те, що відбувається на сцені з власної ложі.
Фізично він знаходився в будівлі уряду.
Державні проблеми займали його думки в міру необхідності.
Однак духовно він був в абсолютно іншому світі.
Де він був, якій ідеї слідував?
Може - ніде і ніякій?
Не можна було зрозуміти навіть цього.
Відомий романом «Чесність з собою», Винниченко, без сумніву, як особистість був тісно пов'язаний зі своїм народом, українською культурою.
Однак, як політик не був готовий до цієї важливої ​​ролі.
Душа його також була суперечлива.
Проголошуючи очищення від пристрастей, він сам увірував у власну непогрішність, на ділі ж ставився до категорії людей, зайнятих понад усе собою і своєю славою.
Не хочу сказати, що він не був пов'язаний з українським національним рухом.
Тільки цим зв'язком більше, ніж вірою, володів опортунізм.
Більше, ніж бути зайнятим роботою, генерувати ідеї, давати їм силу і хід, він залишався у власному світі в полоні власних фантазій.».
_____________________
А тепер давайте зненацька підкрадемось до персонажа ціх спостережень, самого Володимира Кириловича, та сунемо нос в його блокнота, з яким він ніколи не розлучається.
Ось Вінниченко один в кабінеті, він нас не бачить. Він записує:
«Мені дивно, що я пишу, що я тримаю в руці перо і виводжу ним думки, які вільно спурхують у душі, десь одразу зникаючи.
Я почуваю любов і до руки, і до цих простих, сумовитих думок, таких далеких від політики, од того, чим заповнено все моє життя з днів революції.
Здається, за ці чотири місяці я вперше отак сиджу і думаю про речі, які не мають ніякого відношення
до громадських справ.
А все ж таки цікаво б, користуючись вільною хвилиною, от так наодинці з собою, коли ніхто не
зазира в твою мову, проаналізувати, через що і для чого я забрався в міністри?
Що так гнало й стьобало мене весь оцей час?
Честолюбність?
Бажання здаватися цінним, найкращим в очах інших?
Чи розбурханий до екстазу, до самозабуття інстинкт, ота таємна, величезна керівна сила, що керує людськістю, не потребуючи для того ні свідомости людей, ні бажання їх на те?
Чи фізіологічна, заложена в нервах любов до того, з чим росло моє дитинство, що плекала моя юнацька думка, що прокладало в мозку моєму глибокі, нестираємі сліди? ».
Володимир Кирилович, чи не перший у світовій історії прем’єр-міністр соціаліст, на мить зупиняється, обмокує перо в чорнила та продовжує, тепер вже пише швидко-швидко, поки не втратив думку:
«Не знаю, яка з цих сил гнала й жене мене досі. Може, і всі разом. І це найшвидше.
В кожнім разі, от-от хвиля життя винесе мене на самий високий гребінь України.
От-от треба брати скарб, до якого тяглася душа довгих поколінь.
Розбито двері страшних, хмарних льохів.
У тих льохах віками ховалось наше золото. Можна брати його, можна виносити на світ і роздавати окраденим. Цілі купи його лежать під нашими ногами. Бери, скільки хочеш.
Але ... чи є ж у нас стільки сили, щоб зразу піднести усе те добро?
Чи є стільки рук, щоб поставити їх біля тої тяжкої роботи?
Серце стискується тривогою, сумом і страхом: а що як не піднесем?
Як не зможемо взяти того, що доля так несподівано, химерно сипнула нам під ноги?
Який сором, який біль буде і як надовго після цього сховається знову наш скарб.
Хочеться втекти.
Поїхати кудись на хутір, взятися знову за перо, за дорогу, любу роботу.
Страшно скучив.
Надзвичайно.
Я ходжу немов би весь час голодний чи невиспаний.
Бути вільним, незалежним, творити життя по образу і подобію своєму, з печаллю й покірною тугою слідкувати за капанням днів у вічність, і з посмішкою думати про те, від чого так палаю й киплю тепер.».