#сто_років_тому, 27 травня 1917

[don_katalan]

Алі Татар-заде
– Чутки про визнання України росіянським урядом.
– Поляки вимагають собі Галиччину.
– Таємничий «…– скій» дезорганізує кримських татар.
– Передбаченя Дж. Коркмаза про більшовизм.
_________________
Цього дня українські газети попередньо повідомили, що переговори з російської владою вже завершилися успіхом: військовий міністр Керенський ніби дав згоду на формування українських частин.
Насправді, переговори в Петрограді розпочнуться за день-два, українську делегацію ще не прийняли (уїк-енд!), і такий «злив у друк» ми можемо сприймати і як наївність, і як інформаційний тиск на Тимчасове Правительство.
Або ж третій варіант – сплутано кілька подій: візит делегації ЦР до Петрограду, мимолетний візит військового міністра Керенського до Києва (він інспектує штаби військ) та переговори щодо українізованих військових частин в ставці Брусилова.
Того ж дня петроградський часопис «Новоє Врємя» надає дещо іншу інформацію:
«Київ.
Відвідавши Центральну Українську раду, Керенський сказав, що питання про українську автономію має бути розв’язане Установчим Зібранням, скликання якого ймовірно в листопаді.
Цього часу і повинні чекати терпляче українці.
На заяву членів Ради, що Тимчасовий уряд повинен зараз же піти назустріч українським домаганням, Керенський відповів:
«Мене не лякають домагання українців, але мене турбує їхня нетерплячість».
_________________
Цього ж дня у Києві поляки вимагають приєднання Галичини до Польщі.
Газети повідомляють про створення в Києві Спілки Поляків-Галичан.
Головна мета організації - приєднання галицьких земель до "майбутньої вільної та незалежної Польщі".
_________________
Цього ж дня в таврійській газеті «Южниє вєдомості» з’являється перша критична стаття з циклу «Щоденник Татарина».
Автор ховається за ніком «…-скій».
Судячи з тону «щоденника» і його контексту, він знатний кримський татарин, який незадоволений подіями 1917 року. Критично ставиться до національно-визвольного руху, виступає проти реформ Мусульманського комітету і осіб його нових лідерів.
Ці статті зформували опозицію всередині кримськотатарського руху, давши певну ідеологічну платформу. Під гаслами анонимного «…-ского» почали об’єднуватись всі незадоволені. І противники секуляризму, і стривожені дворяни, і просто консервативні інтелігенти.
Момент для виступу був обраний досить вдало – на той момент Джафер Сейдамет ще не повернувся з Всеросійського мусульманського конгресу в Москві.
Згодом, коли він повернеться, то майже одразу стягне маску з «невідомого».
За стилем впізнає відомого поміщика, колись яскравого революціонера, Аббаса Ширинського.
Колись давно той був «іконою стилю» для прогресивного кримськотатарського юнака, і водночас зубним болем для жандармів.
Ширини (Ширинські) з часів анексії Криму Романовими були монопольними поміщиками Феодосійського повіту. Їхні родові маєтки були розкидані на великих просторах Східного Криму – передгір’я поміж Феодосією та Сивашом, степи Керченського півострову.
Виходець з найшляхетнішого в Криму роду, коли не брати самих ханів-Гераїв, спадкоємець Ширинів, Аббас в 1904 році вступив в модну тоді РСДРП і невдовзі провів кілька місяців в тюрмі, у жорстоких умовах. Його політична діяльність розсварила його з батьками.
Для тоді зовсім юних, майбутніх лідерів кримських татар – Номана Челебіджихана, Джафера Сейдамета – він був авторитетом, взірцем, культовою особою.
Однак, кілька їхніх зустрічей зі своїм кумиром сильно розчарували обидві сторони.
Зі спогадів Джафера Сейдамета Киримера:
«В Акмесджиті ми з Челебіджіханом навідалися до нього додому ... Аббас Ширинский здивувався нашому візиту, але прийняв з великою чемністю. Після привітання та набору необхідних фраз, прийнятих традиційним етикетом, ми приступили до справи. Челебіджіхан висловив думку, що, будучи ще в Стамбулі, Ширинский справив позитивне враження на всіх наших товаришів, що всі ми високо цінуємо його, тому для нас було б корисним зустрічатися час від часу і спільно обговорювати національні справи. Я додав, що дуже поважаю його за діяльності в 1905 році, в зв'язку з чим ми хотіли б скористатися його досвідом.
Аббас мовчав. Навіть не показав свою зацікавленість ... Нарешті він вимовив, що у нас немає будь-якої серйозної організації, а навіть якщо вона і є, то все одно він не сприйме її серйозно і в подібні організації вступати не збирається
... Челебіджіхан розкрив питання більш докладно, намагаючись домогтися від нього угоди співпраці з нами, але і це на Аббаса не подіяло
... Перша наша ініціатива дала на цей раз негативний результат. Це дуже засмутило нас обох.
Ми переконалися, що з революціонерами 1905 року і тими, хто здобув освіту в Росії, прийти до єдиної думки далеко не просто.
З одного боку, ми не розуміли, чому вони не хочуть бути з нами, з іншого – Аббас сам не хотів пояснити нам причини цього.
Це нам на гіркому досвіді, про який ми не могли й подумати, через роки роз'яснила історія»
_________________
Після розкриття свого інкогніто в одному з наступних чисел сам «…-скій» підтвердив, що він і є Аббас Ширинський, а нікнейм йому було підібрано редакцією газети.
Для націонал-демократів сам факт переходу одного з яскравих персонажів до росіянського ліберального табору став дуже деморалізуючим.
Дж. Сейдамет зробив із цього висновки:
«Російські газети, а саме, органи помірних лібералів "Кримськіє Ізвєстія" і "Южниє Вєдомості", головним редактором яких був доктор Пасманнік, розгорнули проти нас запеклу критику.
Автором більшості цих провокаційних статей був Аббас Ширинский. Своїми частими статтями, ніби ми є противниками російських і російської культури взагалі, налаштовував їх проти нас.
Нами все ще не було налагоджено власне видавництво.
… З цієї причини нашого центру необхідно видавати паралельно дві газети: одну російською, іншу – тюркською».
Виходячи з цього, Мусульманський Комітет прийняв рішення в короткі терміни створити друкарню і приступити до видання власної газети.
_________________
З поїздки на Мусульманський Конгрес на чолі кримської делегації Дж. Сейдамет виніс ще одне цікаве враження.
«У розпал роботи Конгресу на одному із засідань, що йшло під моїм головуванням, до мене підійшов один із співробітників і стиха сказав про якогось пана в сусідньому кабінеті, бажаючому бачити мене негайно з огляду на те, що поспішав на поїзд.
Передоручивши головування іншому члену президії, я вийшов.
Переді мною стояв мій старий друг, якого я ніяк не очікував тут побачити – Джелял Коркмаз. Як і всі російські революціонери в еміграції, він, нарешті, знайшов можливість виїхати з Франції, зупинившись тут проїздом на Кавказ.
Дізнавшись про Конгрес і мою участі в його роботі, він поспішив зустрітися. Відразу перейшов до суті:
«Джафер, все, що ви тут робите – все це даремно. Дуже скоро більшовики візьмуть Росію в свої залізні руки. І все це стадо баранів не матиме ніякого політичного сенсу. Замість того, щоб возитися з ними, переходь до більшовиків. Це тобі моя остаточна порада. Приймеш – я зведу тебе з Центральним Комітетом більшовиків ... ».
Тоді я категорично не вірив в можливість більшовиків взяти владу в свої руки; якби це і сталося, я не уявляв, що вони зможуть утриматися.
Торкаючись питання з цього боку, я заперечив Джелял беєві: «Наша опора – народ, і ми повинні сформувати його в політично значущу силу».
Не затримуючись довше, Джелял кинув спересердя: «Від тебе ніякого толку немає. Тільки голову задаремно розшібеш».