13 березня. Куренівська трагедія: вічний докір та пам'ять

[don_katalan]

Березневого понеділка 1961 року кияни, щулячись від пронизливого вітру та поглядаючи на кошлате незатишне небо, добиралися до роботи. Для сотень цей день став останнім у житті: вони були заживо поховані під товстим шаром селю, який затопив Куренівку, ще сотні померли в лікарнях. За ними не служили панахиди, їх зумисне ховали на різних цвинтарях. Влада всіляко намагалася применшити масштаби трагедії, яка увійшла в історію як Куренівська.


Помста Бабиного Яру
Перший крок до біди було зроблено за одинадцять років до катастрофи, коли 28 березня 1950 року виконком Київської міської ради видав рішення №582 про організацію гідровідвалів цегельних заводів до відрогів величезного Бабиного Яру.
Яр мав зникнути. На святім місці, де в роки окупації фашисти розстріляли, за офіційними даними Нюрнберзького процесу, 168 тисяч євреїв та понад 300 тисяч військовополонених, за планом радянської влади повинен був народитися новий житловий масив та парк культури.
"Кому це могло прийти в голову – засипати яр і на місці найбільшої трагедії бавитися і грати у футбол? Ні, цього допустити не можна! Коли людина помирає, її ховають, і на могилі ставлять пам’ятник. Невже на цю дань поваги не заслужили кияни, по-звірячому розстріляні в Бабиному Яру…", - писав Віктор Некрасов у "Літературній газеті" в жовтні 1959 року.

Читать полностью на everyday.in.ua