![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanIgor Semyvolos
Отже, відправна точка на сьогодні полягає у припущенні, що США можуть окупувати три спірні острови в Перській затоці й передати їх ОАЕ в обмін на військову базу, а також провести десантну операцію на острові Харг, де зосереджені основні іранські запаси нафти та розташований глибоководний порт.
Навколо цього вибудовуються дві несумісні логіки. Перша - логіка примусу: США не потребують згоди Ірану. Війна закінчиться, коли атакувальний потенціал режиму досягне нуля - через військовий тиск, внутрішній колапс і нейтралізацію фінансування КВІР. Захоплення островів створить нову реальність, яку Іран змушений буде прийняти.
Натомість інша - логіка виснаження - каже, що ісламський режим сприймає цей конфлікт як історичну можливість нав’язати вигідне для себе припинення вогню: зберегти ядерні здобутки, ракетні запаси й мережу проксі, жорстко обмеживши американську свободу дій у регіоні на майбутнє. Замість капітуляції - стратегія виснаження.
Є ще одна «маленька» проблема зі сценарієм захоплення островів: війна після цього не закінчиться. Іранське керівництво не прийме такого результату і не погодиться на мир, поки під питанням територіальна цілісність країни. Від Харга до трьох спірних островів - Тегеран реагуватиме жорстко на будь-який подібний крок.
Загалом бачимо, що між тактичним успіхом, який демонструє коаліція, і стратегічним результатом відсутній місток - війна не закінчиться незалежно від того, скільки островів буде захоплено і скільки цілей знищено.
На відміну від тактичного успіху, який вимірюється кількісно і відносно швидко (скільки цілей знищено, наскільки деградувала бойова спроможність противника, який відсоток ракет перехоплено), стратегічний результат вимірюється якісно і проявляється лише з часом: чи змінилася поведінка противника, чи досягнута політична мета, яка і була причиною застосування сили, чи є стабільним новий стан справ після завершення активної фази.
У випадку з Іраном стратегічний результат означав би одне з двох: або зміну режиму і прихід до влади уряду, який відмовиться від ядерних амбіцій і регіональної агресії, або переконливу капітуляцію поточного режиму і підписання угоди, яка це гарантує.
Жодного з цих результатів поки що не видно навіть на горизонті.
Отже, відправна точка на сьогодні полягає у припущенні, що США можуть окупувати три спірні острови в Перській затоці й передати їх ОАЕ в обмін на військову базу, а також провести десантну операцію на острові Харг, де зосереджені основні іранські запаси нафти та розташований глибоководний порт.
Навколо цього вибудовуються дві несумісні логіки. Перша - логіка примусу: США не потребують згоди Ірану. Війна закінчиться, коли атакувальний потенціал режиму досягне нуля - через військовий тиск, внутрішній колапс і нейтралізацію фінансування КВІР. Захоплення островів створить нову реальність, яку Іран змушений буде прийняти.
Натомість інша - логіка виснаження - каже, що ісламський режим сприймає цей конфлікт як історичну можливість нав’язати вигідне для себе припинення вогню: зберегти ядерні здобутки, ракетні запаси й мережу проксі, жорстко обмеживши американську свободу дій у регіоні на майбутнє. Замість капітуляції - стратегія виснаження.
Є ще одна «маленька» проблема зі сценарієм захоплення островів: війна після цього не закінчиться. Іранське керівництво не прийме такого результату і не погодиться на мир, поки під питанням територіальна цілісність країни. Від Харга до трьох спірних островів - Тегеран реагуватиме жорстко на будь-який подібний крок.
Загалом бачимо, що між тактичним успіхом, який демонструє коаліція, і стратегічним результатом відсутній місток - війна не закінчиться незалежно від того, скільки островів буде захоплено і скільки цілей знищено.
На відміну від тактичного успіху, який вимірюється кількісно і відносно швидко (скільки цілей знищено, наскільки деградувала бойова спроможність противника, який відсоток ракет перехоплено), стратегічний результат вимірюється якісно і проявляється лише з часом: чи змінилася поведінка противника, чи досягнута політична мета, яка і була причиною застосування сили, чи є стабільним новий стан справ після завершення активної фази.
У випадку з Іраном стратегічний результат означав би одне з двох: або зміну режиму і прихід до влади уряду, який відмовиться від ядерних амбіцій і регіональної агресії, або переконливу капітуляцію поточного режиму і підписання угоди, яка це гарантує.
Жодного з цих результатів поки що не видно навіть на горизонті.