![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanТатьяна Хлаповская
Між могутнім Дніпром та норовливою Десною лежить край, який сама природа перетворила на велику фортецю. Ця земля пам'ятає тисячоліття.
Історики стверджують, що на місці сучасної Хотянівки в епоху Київської Русі стояло літописне місто Хотин. Люди переказують різні історії про назву: хто згадує рибалку Хотина, хто доньок Хотя і Нівку, а хто родину, яка знайшла сушу і промовила: «Хоть нивка невеличка, але жити можна».
Від Хотянівки до Сувида вода завжди диктувала свої правила. Спочатку предки мали двори в лузі біля озера Підхатнього і ліпили посуд з межигірської глини.
Але щовесни Десна виходила з берегів і нещадно руйнувала людські хати. Село Осещина теж постійно потерпало від повеней, і місцеві жителі прив'язували майно до стійких дерев осокора, від яких поселення і отримало своє ім'я.
У 1845 році громада прийняла рішення перенести поселення на вищі пагорби, де вже бракувало глини, проте береги рясно вкривали вербові чагарники.
Майстри змінили гончарне коло на гнучкий прут, і лозоплетіння стало основою життя цілого краю. Майже всі хазяйки від Хотянівки до Сувида довгими зимами плели кошулі, корзини та вирейки.
У Боденьках кожна родина мала вдома кошики від своїх майстрів, а навесні місцеві жителі масово йшли у заплави між Десною та Речищем нарізати свіжу лозу.
Цей край бачив багато горя. Наприкінці XV століття орда Менглі-Гірея перетворила квітучі села на чорний попіл. Люди залишали домівки, шукали укриття в хащах та болотах. Назви поселень, як-от Новосілки, говорять самі за себе — люди засновували нові села, коли шукали безпечніші місця, тікаючи від води або татарських набігів.
Спочатку межі боронили князі Рожновські, нащадки половецького хана Тугоркана, а згодом ці землі взяли під контроль великі монастирі.
Минали століття, і місцеві старі люди вірили, що душі половецьких князів продовжують стерегти береги у густому тумані. Їхня невидима варта стала у пригоді у наші дні, коли на українську землю прийшла рашистська навала.
Ворог сунув темною хмарою, змітаючи все на шляху, але Міжріччя стало для нього нездоланною перепоною. Сама природа повстала проти чужинців. Річки та непрохідні заплави спрацювали як надійний щит.
Окупанти мали великий страх лізти у в'язкі болота та глибокі води. А щоб остаточно відрізати шлях на Вишгород та Київ по лівому берегу Дніпра, українські оборонці зруйнували міст. Вода, яка століттями руйнувала людські хати, тепер врятувала цілі села від окупації.
І сьогодні вода тихо несе свої хвилі. Міжріччя — це земля, яку береже сама Десна. Вона щедро годує тих, хто вміє жити з нею в гармонії, і стає смертельною пасткою для кожного, хто приходить сюди з мечем.
Між могутнім Дніпром та норовливою Десною лежить край, який сама природа перетворила на велику фортецю. Ця земля пам'ятає тисячоліття.
Історики стверджують, що на місці сучасної Хотянівки в епоху Київської Русі стояло літописне місто Хотин. Люди переказують різні історії про назву: хто згадує рибалку Хотина, хто доньок Хотя і Нівку, а хто родину, яка знайшла сушу і промовила: «Хоть нивка невеличка, але жити можна».
Від Хотянівки до Сувида вода завжди диктувала свої правила. Спочатку предки мали двори в лузі біля озера Підхатнього і ліпили посуд з межигірської глини.
Але щовесни Десна виходила з берегів і нещадно руйнувала людські хати. Село Осещина теж постійно потерпало від повеней, і місцеві жителі прив'язували майно до стійких дерев осокора, від яких поселення і отримало своє ім'я.
У 1845 році громада прийняла рішення перенести поселення на вищі пагорби, де вже бракувало глини, проте береги рясно вкривали вербові чагарники.
Майстри змінили гончарне коло на гнучкий прут, і лозоплетіння стало основою життя цілого краю. Майже всі хазяйки від Хотянівки до Сувида довгими зимами плели кошулі, корзини та вирейки.
У Боденьках кожна родина мала вдома кошики від своїх майстрів, а навесні місцеві жителі масово йшли у заплави між Десною та Речищем нарізати свіжу лозу.
Цей край бачив багато горя. Наприкінці XV століття орда Менглі-Гірея перетворила квітучі села на чорний попіл. Люди залишали домівки, шукали укриття в хащах та болотах. Назви поселень, як-от Новосілки, говорять самі за себе — люди засновували нові села, коли шукали безпечніші місця, тікаючи від води або татарських набігів.
Спочатку межі боронили князі Рожновські, нащадки половецького хана Тугоркана, а згодом ці землі взяли під контроль великі монастирі.
Минали століття, і місцеві старі люди вірили, що душі половецьких князів продовжують стерегти береги у густому тумані. Їхня невидима варта стала у пригоді у наші дні, коли на українську землю прийшла рашистська навала.
Ворог сунув темною хмарою, змітаючи все на шляху, але Міжріччя стало для нього нездоланною перепоною. Сама природа повстала проти чужинців. Річки та непрохідні заплави спрацювали як надійний щит.
Окупанти мали великий страх лізти у в'язкі болота та глибокі води. А щоб остаточно відрізати шлях на Вишгород та Київ по лівому берегу Дніпра, українські оборонці зруйнували міст. Вода, яка століттями руйнувала людські хати, тепер врятувала цілі села від окупації.
І сьогодні вода тихо несе свої хвилі. Міжріччя — це земля, яку береже сама Десна. Вона щедро годує тих, хто вміє жити з нею в гармонії, і стає смертельною пасткою для кожного, хто приходить сюди з мечем.