![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanНі в жодній іншій професії немає такої кількості інформаторів, агентів і навіть кадрових розвідників, як у журналістиці. Сьогодні до неї впритул примкнуло й блогерське середовище.
Журналіст має легальний доступ майже до будь-якого джерела. Він уміє ставити запитання, користуватися людськими слабкостями, марнославством, чарівністю — інколи й жіночими чарами. Цього цілком достатньо, щоб отримувати закриту інформацію.
А якщо додати «корисних ідіотів» і журналістів, спраглих до слави, — можна керувати й суспільними настроями.
Буквально через кілька днів після моїх перших публікацій у західній пресі мене почали «запрошувати» на зустрічі офіцери — тоді ще КДБ СРСР. Їм було важливо зрозуміти, звідки я взявся, де бував, з ким і про що говорив. І головне — схилити мене до співпраці.
Добре запам’ятався один дзвінок на роботу.
— Олександре Івановичу, — представився співрозмовник.
Псевдонім був настільки ходовим для КДБ, що сумнівів не залишалося.
Він запропонував зустрітися, додавши, що це дуже важливо для мене.
Ми зустрілися на стадіоні «Динамо». Ходили біговими доріжками. Він розповідав про ворожих агентів, переконуючи мене стати їхнім агентом — із обіцянками підтримки й захисту.
Я ж із цікавістю дивився на самотню постать на трибуні. Тоді мені здавалося, що нас слухають через радіомікрофон. Цю людину я добре запам’ятав. Згодом ми ще не раз перетиналися. Тоді він був генералом КДБ, а після 1991 року став відомим політиком.
Від важкого тиску київського КДБ мене врятувала сама професія. У той час я тісно співпрацював із найпопулярнішим журналом СРСР — «Огонёк» — і публікувався в найтиражнішій газеті країни — «Комсомольській правді».
Мої «пастухи» чудово знали: навіть редакторів заводських багатотиражок затверджувало КДБ. А такі видання — рівень незрівнянно вищий.
Після однієї з моїх публікацій у «Комсомолці» МВС України отримало подяку з московського главку. У Києві вирішили, що я пішов вище.
Телефонні дзвінки припинилися.
Ніде більше я не зустрічав такої кількості агентів і розвідників, як у московському журналістському середовищі. Західні представництва були насичені колишніми співробітниками «Інтуриста» — як відомо, філії КДБ. Ніхто, звісно, не зізнавався.
Я лише читав у їхніх поглядах німе запитання: ти з якого відділу і як сюди потрапив?
Одразу після колапсу СРСР один дуже відомий московський журналіст, який працював на найбільше міжнародне видання, дізнавшись, що я з Києва і їду додому, попросив передати його батькові пакунок.
Старий зрадів зустрічі, показував сімейні фотографії. Я був приголомшений, коли дізнався, що багато років він очолював КДБ України. Тепер його син розповідав світові про «російський дух».
Факультет журналістики МДУ добре готував пропагандистів. Метод був простий: дев’яносто відсотків правди і десять — брехні. Цього достатньо, щоб керувати суспільними настроями.
Школа Геббельса.
Переконаний, що мої київські колеги, які закінчили журфак у Москві, успішно застосовують ці знання в нашому довірливому суспільстві.
Сьогодні Москва вкладає мільярди доларів у пропаганду, розвиваючи тисячі телеграм-каналів — грошей там не шкодують. Захід же, навпаки, скорочує бюджети, закриваючи колись впливові медіапроєкти, які відіграли свою роль у руйнуванні СРСР. Інформаційну війну тепер ведуть не редакції, а мережі.
Мені пощастило працювати в місцях, де журналіст неминуче перетинається зі спецслужбами:
в Іраку — під час пошуків Саддама,
у Газі — лідерів ХАМАС,
в Афганістані — Бін Ладена.
У мене є слабкість: я люблю спілкуватися з розумними людьми.
В Ізраїлі я зустрів друга дитинства, який став офіцером «Моссаду». Ми згадували дитинство і його одноповерховий будинок — на місці якого тепер стоїть багатоповерхівка. Він скаржився, що в Україні тривалий час не було по-справжньому патріотичної служби безпеки: усе доводилося вирішувати через Москву.
Майже кожен голова СБУ виявлявся агентом Росії.
Можна було розробити найскладнішу операцію проти міжнародних терористів або фінансових схем, але в вирішальний момент щось обов’язково зривалося. Ба більше — гинули цінні агенти. Страшно уявити, що вони відчували, розуміючи, що їх здало власне керівництво.
Усе контролювала ФСБ, отримуючи інформацію безпосередньо з верхівки СБУ.
Не було таємниць, яких ФСБ не знала.
Важко не погодитися, знаючи імена.
Мені завжди були цікаві журналісти-розслідувачі. Але не варто думати, що вони — як Джеймс Бонд: встановлюють прослуховування, приховані камери і читають чужі переписки.
Практично все, за що їм потім аплодує суспільство, — це зливи спецслужб.
Достатньо вплести трохи брехні в правдиву інформацію — і хтось програє вибори, поки виправдовується. Інколи вистачало однієї заяви про нібито контрабандні поставки обладнання для ППО — і президентська кампанія була знищена.
У такі моменти я згадував слова знайомого з дитинства: було знищено не лише авторитет влади, а й передано ФСБ усю агентуру, що брала участь у здобутті тих самих клістронів.
Суспільство аплодує журналістам-розслідувачам, «борцям із корупцією».
Для мене авторитет справжнього журналіста-розслідувача — в іншому.
Він розуміє, що його використовують — чи то НАБУ, чи СБУ, чи будь-яка інша структура, де вистачає і агентів противника, і людей із великими грошима.
Він свідомо зважує ризики для країни.
А не бореться за лайки й оплески.
Безсумнівно, у цій війні переможуть блогери — вміло спрямовані розумними людьми.
(Фото Єфрем Лукацький)
===
Дмитро Полюхович
Майже всі наші "журналісти-розслідувачі" це просто банальні найомні, чи мо' наймані (не знаю як це слово правильно пишеться) зливщики-легалізатори які тупо оприлюднюють компру, яку збирали цілі контори...
===
Dmytro Yatsyuk
Офіцер КҐБ та майбутній політик - це Марчук? У 1985-му він вів справу моїх друзів, перебудова врятувала їх від таборів. Марчук лише наказав виїхати із України.
- Тут ви не знайдете ніякої роботи...
===
Anatoliy Konovalenko
Клістрони Шредингера! Ви дійсно вважаєте, що те ППО Шредингера захищає Київ?
Журналіст має легальний доступ майже до будь-якого джерела. Він уміє ставити запитання, користуватися людськими слабкостями, марнославством, чарівністю — інколи й жіночими чарами. Цього цілком достатньо, щоб отримувати закриту інформацію.
А якщо додати «корисних ідіотів» і журналістів, спраглих до слави, — можна керувати й суспільними настроями.
Буквально через кілька днів після моїх перших публікацій у західній пресі мене почали «запрошувати» на зустрічі офіцери — тоді ще КДБ СРСР. Їм було важливо зрозуміти, звідки я взявся, де бував, з ким і про що говорив. І головне — схилити мене до співпраці.
Добре запам’ятався один дзвінок на роботу.
— Олександре Івановичу, — представився співрозмовник.
Псевдонім був настільки ходовим для КДБ, що сумнівів не залишалося.
Він запропонував зустрітися, додавши, що це дуже важливо для мене.
Ми зустрілися на стадіоні «Динамо». Ходили біговими доріжками. Він розповідав про ворожих агентів, переконуючи мене стати їхнім агентом — із обіцянками підтримки й захисту.
Я ж із цікавістю дивився на самотню постать на трибуні. Тоді мені здавалося, що нас слухають через радіомікрофон. Цю людину я добре запам’ятав. Згодом ми ще не раз перетиналися. Тоді він був генералом КДБ, а після 1991 року став відомим політиком.
Від важкого тиску київського КДБ мене врятувала сама професія. У той час я тісно співпрацював із найпопулярнішим журналом СРСР — «Огонёк» — і публікувався в найтиражнішій газеті країни — «Комсомольській правді».
Мої «пастухи» чудово знали: навіть редакторів заводських багатотиражок затверджувало КДБ. А такі видання — рівень незрівнянно вищий.
Після однієї з моїх публікацій у «Комсомолці» МВС України отримало подяку з московського главку. У Києві вирішили, що я пішов вище.
Телефонні дзвінки припинилися.
Ніде більше я не зустрічав такої кількості агентів і розвідників, як у московському журналістському середовищі. Західні представництва були насичені колишніми співробітниками «Інтуриста» — як відомо, філії КДБ. Ніхто, звісно, не зізнавався.
Я лише читав у їхніх поглядах німе запитання: ти з якого відділу і як сюди потрапив?
Одразу після колапсу СРСР один дуже відомий московський журналіст, який працював на найбільше міжнародне видання, дізнавшись, що я з Києва і їду додому, попросив передати його батькові пакунок.
Старий зрадів зустрічі, показував сімейні фотографії. Я був приголомшений, коли дізнався, що багато років він очолював КДБ України. Тепер його син розповідав світові про «російський дух».
Факультет журналістики МДУ добре готував пропагандистів. Метод був простий: дев’яносто відсотків правди і десять — брехні. Цього достатньо, щоб керувати суспільними настроями.
Школа Геббельса.
Переконаний, що мої київські колеги, які закінчили журфак у Москві, успішно застосовують ці знання в нашому довірливому суспільстві.
Сьогодні Москва вкладає мільярди доларів у пропаганду, розвиваючи тисячі телеграм-каналів — грошей там не шкодують. Захід же, навпаки, скорочує бюджети, закриваючи колись впливові медіапроєкти, які відіграли свою роль у руйнуванні СРСР. Інформаційну війну тепер ведуть не редакції, а мережі.
Мені пощастило працювати в місцях, де журналіст неминуче перетинається зі спецслужбами:
в Іраку — під час пошуків Саддама,
у Газі — лідерів ХАМАС,
в Афганістані — Бін Ладена.
У мене є слабкість: я люблю спілкуватися з розумними людьми.
В Ізраїлі я зустрів друга дитинства, який став офіцером «Моссаду». Ми згадували дитинство і його одноповерховий будинок — на місці якого тепер стоїть багатоповерхівка. Він скаржився, що в Україні тривалий час не було по-справжньому патріотичної служби безпеки: усе доводилося вирішувати через Москву.
Майже кожен голова СБУ виявлявся агентом Росії.
Можна було розробити найскладнішу операцію проти міжнародних терористів або фінансових схем, але в вирішальний момент щось обов’язково зривалося. Ба більше — гинули цінні агенти. Страшно уявити, що вони відчували, розуміючи, що їх здало власне керівництво.
Усе контролювала ФСБ, отримуючи інформацію безпосередньо з верхівки СБУ.
Не було таємниць, яких ФСБ не знала.
Важко не погодитися, знаючи імена.
Мені завжди були цікаві журналісти-розслідувачі. Але не варто думати, що вони — як Джеймс Бонд: встановлюють прослуховування, приховані камери і читають чужі переписки.
Практично все, за що їм потім аплодує суспільство, — це зливи спецслужб.
Достатньо вплести трохи брехні в правдиву інформацію — і хтось програє вибори, поки виправдовується. Інколи вистачало однієї заяви про нібито контрабандні поставки обладнання для ППО — і президентська кампанія була знищена.
У такі моменти я згадував слова знайомого з дитинства: було знищено не лише авторитет влади, а й передано ФСБ усю агентуру, що брала участь у здобутті тих самих клістронів.
Суспільство аплодує журналістам-розслідувачам, «борцям із корупцією».
Для мене авторитет справжнього журналіста-розслідувача — в іншому.
Він розуміє, що його використовують — чи то НАБУ, чи СБУ, чи будь-яка інша структура, де вистачає і агентів противника, і людей із великими грошима.
Він свідомо зважує ризики для країни.
А не бореться за лайки й оплески.
Безсумнівно, у цій війні переможуть блогери — вміло спрямовані розумними людьми.
(Фото Єфрем Лукацький)
===
Дмитро Полюхович
Майже всі наші "журналісти-розслідувачі" це просто банальні найомні, чи мо' наймані (не знаю як це слово правильно пишеться) зливщики-легалізатори які тупо оприлюднюють компру, яку збирали цілі контори...
===
Dmytro Yatsyuk
Офіцер КҐБ та майбутній політик - це Марчук? У 1985-му він вів справу моїх друзів, перебудова врятувала їх від таборів. Марчук лише наказав виїхати із України.
- Тут ви не знайдете ніякої роботи...
===
Anatoliy Konovalenko
Клістрони Шредингера! Ви дійсно вважаєте, що те ППО Шредингера захищає Київ?
no subject
Date: 2026-02-08 01:24 am (UTC)