Христя

[don_katalan]

Efrem Lukatsky
Восени 1988 року в київському Будинку профспілок відбувалася виставка аматорської фотографії, присвячена XIX Всесоюзній конференції Комуністичної партії Радянського Союзу.
На виставці була одна моя дебютна робота — тоді я працював в Інституті електрозварювання імені Патона.
На фотографії — сивий, дивакуватий чоловік, який грає на сопілці народні мелодії у вагоні метро. Це був Леопольд Іванович Ященко — фольклорист, композитор, дисидент.
Начальник виставкової зали негайно зажадав прибрати фотографію «українського націоналіста». Але відвідувачі — а зала була переповнена — відстояли знімок, посилаючись на тодішню моду на гласність і боротьбу з бюрократією, проголошену Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим.
Втім, наступного дня хтось олівцем проколов обличчя Ященка. Я приніс новий відбиток. Упродовж усієї виставки ми грали в цю гру: хтось дірявив фотографію, я вішав нову.
На вихідних я по сто разів перевіряв реакцію глядачів, розпираючись від гордості, якщо вони зупинялися біля моєї роботи. Виходив із зали, робив кілька кіл площею Жовтневої революції (нині Майдан Незалежності) й повертався назад.
Під час одного з таких кіл я зустрів товариша — Володю Іванова. Він супроводжував дівчину, схожу на молоду акторку Джоді Фостер. Дівчина розмовляла українською. Ми познайомилися. Вона виявилася студенткою Гарварду, яка приїхала на стажування до Київського університету. Звали її Христя Фріланд.
Вдавши, що я лише зараз іду на виставку, я запропонував зайти разом — дуже вже хотілося похизуватися.
У залі вона запитала, чи маю я ще фотографії й чи можу їх показати. Вона знала, що робила: запропонувати початківцю-фотографу показати свої роботи. Відтоді ми стали друзями. Часто зустрічалися — я показував відбитки, знайомив її з друзями-фотографами, з київським життям.
Вона дивувалася, чому тут жінки так густо фарбуються й носять панчохи в сіточку.
— У нас так роблять повії, — казала вона.
Втім, невдовзі й вона полюбила цей стиль.
Вона ще не вирішила, ким бути — юристкою чи журналісткою.
— Тільки журналісткою, — переконував я.
На Різдво Христя збиралася до Лондона і запропонувала показати мої фотографії англійській пресі.
Три години вона просиділа в приймальні газети Independent, але щойно розклала знімки, як збіглася вся редакція. Наступного дня вийшла публікація на цілу шпальту: багато фотографій — моїх і інших українських фотографів — і три речення тексту. Про мене там було сказано:
«Лукацький працює в інституті. Його фотографії не популярні в Радянській Україні, але його друкує відомий журнал “Огонёк”».
Так ми разом стали на шлях журналістики.
Невдовзі мене викликали до першого відділу мого інституту. Такі відділи, як відомо, були в кожній установі, що мала стосунок до секретної інформації. Там зберігалися відомості про політичну благонадійність працівників, їхні поїздки за кордон, допуски до документів.
Я зайшов. Начальник відділу тут же вийшов, залишивши мене наодинці з якимось громадянином у сірому костюмі.
— Олександр Іванович, — представився він і показав посвідчення КДБ СРСР.
«У них там що, всі Олександри Івановичі?» — подумав я. Ще 1973 року, школярем, мене забирали до КДБ «за зберігання антирадянської літератури». Той кадебіст теж був Олександром Івановичем.
Розмова вийшла довгою. Він переконував мене, що фотографії, опубліковані в західній пресі, працюють на млин західної пропаганди. Що Христя — агент західних спецслужб, а не журналістка. Його дуже цікавило, про що ми говорили і з ким вона спілкувалася. Він докладно й барвисто описав, що на мене чекає, якщо я відмовлюся співпрацювати.
— А можна я подумаю? — запитав я, потай сподіваючись, що все якось розсмокчеться.
— Так, звичайно, — відповів він.
— Ну що, подумав? — чатував він на мене наступного дня біля виходу з метро.
— Ти вже подумав? — запитував, коли я виходив із тролейбуса.
Зрештою я відповів, що вирішив стати журналістом.
Він поплескав мене по плечу й сказав:
— Будеш тим, ким ми скажемо.
Невдовзі в центральній партійній газеті «Правда України» вийшла велика стаття під назвою «На гарячому». Автор писав про підступи націоналістів і західних спецслужб в особі Христини Фріланд. Мої фотографії згадувалися як «вміло підібрані матеріали, що паплюжать нашу Радянську Україну».
КДБ вдалося мене налякати. Вдома я чистив архіви, ховав книжки, за які ще недавно судили. Незабаром мене скоротили. Знайти роботу фотографом виявилося непросто.
У вересні 1989 року мені вдалося зробити сильний фоторепортаж про роботу щойно створеного Управління з боротьби з організованою злочинністю — УБОЗ. Публікація в «Огоньке» мала успіх.
(На фото — арешт найманого вбивці.)
Олександр Іванович знову чатував на мене біля виходу з метро «Хрещатик».
— Це твої фото в “Огоньке”? — запитав він.
Я кивнув. Він простягнув руку, потис її й сказав:
— Удачі.
Відтоді я його більше не бачив.
Навесні 1990 року було обрано новий склад Верховної Ради України — той самий, що ухвалив Акт про незалежність. Тоді ж поет і політик Дмитро Павличко домовився з владою, щоб Христю пустили в Україну. Тепер уже як журналістку.
18 липня 1991 року в готелі «Україна» (нині «Прем’єр Палац») міліція заарештовувала депутата, члена Української Гельсінської спілки, відомого дисидента Степана Хмару — за звинуваченням у нападі на працівника міліції.
Хмара з кількома помічниками забарикадувався в номері. Там же перебували Христя і кілька молодих журналістів — сьогодні кожен із них відоме ім’я. Ми чекали штурму. ОМОН був у повному складі.
Почали ламати двері. Захисники Хмари примудрилися розбити пляшку з пісною олією об голову міліціонера. Тоді пустили сльозогінний газ. Ми намагалися дихати крізь шарфи. Усі трималися гідно. Христя швидко записувала в блокнот. Газ роз’їдав очі, працювати ставало дедалі важче.
Через вибиті двері увірвалася група захоплення «Сокіл» — спецпідрозділ усередині ОМОНа. Підхопивши Хмару, вони потягли його з номера. Я впізнав цих людей — УБОЗ залучав їх для арештів злочинців.
Повиснувши на плечах одного з «соколів», я зумів вискочити з номера разом із ними. Одразу за мною вихід заблокували.
У мене вчепилися омонівці. Але я впіймав хвилю й почав блефувати. З криками «Міліція!» я розштовхував їх і мчав за групою, що несла Степана Хмару сходами готелю.
На бігу зробив кілька кадрів, витяг плівку з камери, сховав її й зарядив новий ролик.
Я добре почув команду:
— Зупинити його, плівки забрати.
Мене схопили й притисли до стіни. Я витяг чисту плівку й віддав офіцерові, зберігши таким чином усю зйомку.
Наступного дня газети опублікували мій репортаж.
У 1993 році виконувач обов’язків прем’єр-міністра Єфим Звягільський запросив західних бізнесменів до Києва. Прийом був із донецьким розмахом: делікатеси, ікра, повії й корупція. У той час зарплата становила двадцять доларів на місяць — і ту часто не платили, видаючи натурою: капцями, свинячим кормом.
Христя була в складі делегації — і організатори не знали, що вона україномовна журналістка. Вона зробила блискучий репортаж для Financial Times. Чиновники образилися.
Христя стала успішною журналісткою. Її книжка «Плутократи: розквіт глобальних надбагатіїв і занепад усіх інших» увійшла до списку бестселерів The New York Times. Згодом вона обрала політичну кар’єру: стала міністром закордонних справ Канади, а потім віцепрем’єр-міністром.
Ми перетиналися — на Ялтинському саміті YES, де вона була модераторкою, або під час її візитів в Україну вже як політика. Щоразу ми раді бачити одне одного.
Схоже, тепер вона планує зосередитися на допомозі Україні й працює радницею з питань економічного розвитку (поза штатом). Я цьому дуже радий — чесних професіоналів в українській політиці й досі надто мало. (Фото Єфрем Лукацький) (Фото де ми разом Андрій Кравченко)