![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalan7 лютого — річниця другого туру президентських виборів 2010 року. Це був вибір між Януковичем та Тимошенко. Відверто кажучи, тоді, 16 років тому, я, як і багато українців, не бачив цього вибору як «рубікону». Один період національного піднесення та максимальної політичної плюралізації змінювався консервативно-пострадянським етапом з елементами авторитаризму. Дисфункціональна демократія перетворювалася на режим консолідації влади. Але для багатьох учасників Помаранчевого Майдану 7 лютого стало «тим самим термідором», коли досягнення революції 2004 року були не просто зведені нанівець, а системно знищені.
Михайло Дубинянський пише в УП, що головною українською трагедією тоді вважалися наслідки глобальної фінансової кризи та зростання курсу долара з п’яти до восьми гривень. І що саме цей чинник визначив поразку прем’єрки Тимошенко на президентських виборах.
На мою думку, це не вся правда. Протиріччя в помаранчевій команді призвели до того, що не вдалося досягти суспільного консенсусу навколо європейських цінностей. Країну повернули до практик «гібридної» політики: війни компроматів, цілеспрямованої дискредитації, фальшивих кримінальних справ і, що найважливіше, спеціальних змін до законодавства «під кандидата».
Так звана «педофільна справа», яку тоді активно пушили ригівські ресурси (та сама Монтян), мала на меті підрив позицій Тимошенко та її команди. Ключовим інструментом став безпрецедентний вплив на суспільну свідомість. Саме тоді в офісі американського політтехнолога Пола Манафорта з’являлися концепти, що заклали основи сучасного інформаційного фронту в Україні.
Прихильники Тимошенко стверджують, що саме команді Манафорта належать наративи про «кабальні газові контракти» та «змову з антиукраїнськими силами». Не без цього. Як політтехнолог і людина, яка тоді працювала у владних структурах, можу підтвердити, що саме регіонали за підтримки частини команди Ющенка та окремих ліберальних кіл направлено ці теми розвивали.
Балансування Тимошенко між різними центрами сили частина суспільства сприймала як «проросійську політику». Тоді вибір пропонували зробити на користь «економічного націоналіста» та «поміркованого» Януковича, тоді як насправді саме його правління призвело до фактичної втрати суверенітету в обмін на кредит у три мільярди та завершилося втечею з країни. Ті хто були проти Януковича просто не прийшли на другий тур, бо були й проти Тимошенко.
З Дубинянським я погоджуюсь в одному: у 2010-му в Україні тестували межі пострадянської демократії. Варто заднім числом визнати: ми ніколи не були – і, найімовірніше, вже не будемо – настільки демократичною країною, як у 2005–2010 роках.
Після 2004 року багатьом здавалося, що Україні вдалося подолати пастку пострадянського авторитаризму. Що існують механізми стримування та противаг, а конкуренція олігархічних кланів дозволяє тримати владу в тонусі та забезпечує сильну опозицію.
Проте вибори 2010 року пройшли за формулою «переможець отримує все», а переможеного знищують. І це стало нормою на подальші виборчі цикли.
Концепція спірального розвитку історії, коли події повторюються на новому, складнішому рівні, знаходить вражаюче втілення в виборах 7 лютого 2010 року. Ці вибори стали точкою, де спіраль української історії зробила трагічний виток не вперед, а назад — до демонтованих раніше практик, але з використанням більш витончених і небезпечних інструментів.
Зараз ми знову стоїмо на важливій розвилці. Навіть фон схожий. Тимошенко судять за речі, які десятиліттями були «нормалізовані» самою системою. Порошенко тягають по судам для політичного послаблення, а не засудження за корупцію. Роздають підозри фрондуючим групам у “слугах”. Ярлик «рука Кремля» намагаються повісити на всіх, хто має відмінну від офіційної точку зору, виштовхуються з поля цілі прошарки активних людей. Формується штучна втома від «політики», нав’язується відчуття запрограмованості та приреченості на ті чи інші рішення щодо умов миру чи зовнішнього втручання у внутрішні процеси.
Війна лише додає драматизму та напруги. Це вже питання не еволюції пострадянського режиму, а долі країни. Але ми знову стикаємося з неспроможністю політичного класу запропонувати якісну альтернативу, з намаганням знову підробити правила гри, щоб отримати все і покарати переможених. Виграти джекпот.
Може, настав час нарешті вийти з цієї спіралі? Дати країні нову точку відліку?
Михайло Дубинянський пише в УП, що головною українською трагедією тоді вважалися наслідки глобальної фінансової кризи та зростання курсу долара з п’яти до восьми гривень. І що саме цей чинник визначив поразку прем’єрки Тимошенко на президентських виборах.
На мою думку, це не вся правда. Протиріччя в помаранчевій команді призвели до того, що не вдалося досягти суспільного консенсусу навколо європейських цінностей. Країну повернули до практик «гібридної» політики: війни компроматів, цілеспрямованої дискредитації, фальшивих кримінальних справ і, що найважливіше, спеціальних змін до законодавства «під кандидата».
Так звана «педофільна справа», яку тоді активно пушили ригівські ресурси (та сама Монтян), мала на меті підрив позицій Тимошенко та її команди. Ключовим інструментом став безпрецедентний вплив на суспільну свідомість. Саме тоді в офісі американського політтехнолога Пола Манафорта з’являлися концепти, що заклали основи сучасного інформаційного фронту в Україні.
Прихильники Тимошенко стверджують, що саме команді Манафорта належать наративи про «кабальні газові контракти» та «змову з антиукраїнськими силами». Не без цього. Як політтехнолог і людина, яка тоді працювала у владних структурах, можу підтвердити, що саме регіонали за підтримки частини команди Ющенка та окремих ліберальних кіл направлено ці теми розвивали.
Балансування Тимошенко між різними центрами сили частина суспільства сприймала як «проросійську політику». Тоді вибір пропонували зробити на користь «економічного націоналіста» та «поміркованого» Януковича, тоді як насправді саме його правління призвело до фактичної втрати суверенітету в обмін на кредит у три мільярди та завершилося втечею з країни. Ті хто були проти Януковича просто не прийшли на другий тур, бо були й проти Тимошенко.
З Дубинянським я погоджуюсь в одному: у 2010-му в Україні тестували межі пострадянської демократії. Варто заднім числом визнати: ми ніколи не були – і, найімовірніше, вже не будемо – настільки демократичною країною, як у 2005–2010 роках.
Після 2004 року багатьом здавалося, що Україні вдалося подолати пастку пострадянського авторитаризму. Що існують механізми стримування та противаг, а конкуренція олігархічних кланів дозволяє тримати владу в тонусі та забезпечує сильну опозицію.
Проте вибори 2010 року пройшли за формулою «переможець отримує все», а переможеного знищують. І це стало нормою на подальші виборчі цикли.
Концепція спірального розвитку історії, коли події повторюються на новому, складнішому рівні, знаходить вражаюче втілення в виборах 7 лютого 2010 року. Ці вибори стали точкою, де спіраль української історії зробила трагічний виток не вперед, а назад — до демонтованих раніше практик, але з використанням більш витончених і небезпечних інструментів.
Зараз ми знову стоїмо на важливій розвилці. Навіть фон схожий. Тимошенко судять за речі, які десятиліттями були «нормалізовані» самою системою. Порошенко тягають по судам для політичного послаблення, а не засудження за корупцію. Роздають підозри фрондуючим групам у “слугах”. Ярлик «рука Кремля» намагаються повісити на всіх, хто має відмінну від офіційної точку зору, виштовхуються з поля цілі прошарки активних людей. Формується штучна втома від «політики», нав’язується відчуття запрограмованості та приреченості на ті чи інші рішення щодо умов миру чи зовнішнього втручання у внутрішні процеси.
Війна лише додає драматизму та напруги. Це вже питання не еволюції пострадянського режиму, а долі країни. Але ми знову стикаємося з неспроможністю політичного класу запропонувати якісну альтернативу, з намаганням знову підробити правила гри, щоб отримати все і покарати переможених. Виграти джекпот.
Може, настав час нарешті вийти з цієї спіралі? Дати країні нову точку відліку?