![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanEfrem Lukatsky
Літом 1994 року високопоставлений офіцер служби охорони президента при зустрічі запитав мене:
— А ти знаєш, що зараз на яхті по Дніпру біля Києва плавають три колишніх президенти США? Форд, Картер і старший Буш.
Я був здивований — ніде не було жодної інформації.
— Вони що, вирішують долю України? — спитав я.
Він промовчав. Схоже, така думка йому в голову не приходила.
Усі мої спроби знайти і зафіксувати яхту з президентами успіхом не увінчалися. Але загалом мені пощастило: я знімав сотні президентів, справжніх зірок політики, спорту та мистецтва.
Фоторепортер має перевагу перед письменним журналістом. Він повинен особисто бути присутнім зі своєю камерою. Його пускають на кілька хвилин у місця, закриті для преси, щоб зафіксувати руку, поцілунок чи момент перед переговорами. Для майстра, озброєного різною оптикою, цього часу достатньо, щоб не тільки сфотографувати зустріч, а й побачити іскри в очах, годинник, взуття, емблему на піджаку, сережки і навіть синці на колінах після бурхливої ночі. А ще — скласти враження про цих людей та ситуацію загалом. Не дарма Талейран стверджував, що перше враження — найточніше.
У березні 1991 року в Київ прилетів президент США Річард Ніксон — єдиний президент, який подав у відставку до закінчення терміну через скандал, викликаний журналістським розслідуванням. Леонід Кравчук зустрічав його на Банковій.
Ніксон заходить у кабінет і простягає руку Кравчуку. У цей момент вискакує перекладач і стає між мною та президентами. Момент втрачено, зйомка провалена. Мислено проклинаючи перекладача, я попрямував до виходу.
Але тут промайнула думка: чому б не зафіксувати їхнє прощання? Зробивши непорозумілий вигляд, я сів на стілець у кутку довгої кімнати. У переговорах брали участь близько дванадцяти людей.
Я намагався сидіти тихо і бути непомітним, але мене помітив керівник протоколу Георгій Чернявський. Роблячи страшні очі і прикривши рот долонею, він прошепотів мені:
— Преса, преса, на вихід.
Я добре розумів, що не правий, і тихо вставши, попрямував до дверей. Кравчук саме виголошував промову. Неочікувано його голос перекрив Ніксон:
— Одну хвилинку, — сказав він. — Я повинен потиснути руку цьому журналісту.
Він підскочив і пішов до мене. Звісно, я теж поспішив назустріч, намагаючись під час руху робити знімки.
Переді мною стояв Ніксон, простягаючи руку.
— Ой, — подумав я, опустивши камеру.
37-й президент США міцно схопив мене за руку і, не відпускаючи, став говорити про важливість преси та свободу слова.
Я глянув на Кравчука. Він сидів з відкритим від здивування ротом. По очах було видно, що він не розумів, у чому справа — можливо, ми знайомі? Бо що таке преса у радянському розумінні? — ручні забавні звірята…
На інавгурації Трампа телебачення часто показувало колишнього спікера Конгресу США та ідеолога Республіканської партії Ньюта Гінгріча. У 2012 році за запрошенням Віктора Пінчука Гінгріч приїхав на саміт YES до Лівадійського палацу в Ялті.
Зібралися знакові постаті: Кондоліза Райс, Річард Бренсон, Домінік Стросс-Кан, Реджеп Ердоган… Модератором була моя хороша знайома, нинішній міністр закордонних справ Канади Христя Фріланд.
Після виступу Гінгріча оголосили перерву. Я, підбадьорений коктейлями, кинувся в туалет. Одночасно зі мною зайшов і Гінгріч.
Ми стали поруч біля писсуарів. Мій сусід — людина упитана й уже не молода — спокійно зосередився на процесі. Чоловіки старшого віку мене зрозуміють.
Туалет відвідували відомі люди… Мочитися в такій компанії — це круто, подумав я.
І раптом один американський гість із гучним вигуком «Відмінна промова!» несподівано вдарив Гінгріча по плечу, що стало продовженням руки, яка утримувала «немолодого скакуна».
Коли чоловік зосереджений на такій важливій справі, подібний ексцес мало приємний. Гінгріч здригнувся, його віднесло вбік, але він, як досвідчений наїзник, втримав жеребця, а я шарахнувся, остерігаючись бризок. Він повернув голову, наскільки міг, і не зупиняючись, подякував та щось ще сказав про свою промову.
Я вибіг із туалету ошелешений. Прості хлопці, він навіть не обурився, зауважив я.
Лівадійський палац схожий на підручник історії. У цьому залі Сталін, Черчіль і Рузвельт визначили світовий порядок на десятки років. Представники політичної еліти гармонійно вписувалися в історичні коридори.
Організатор саміту, зять президента Кучми Віктор Пінчук, розвісив по стінах свою колекцію — величезні роботи німецького фотографа Андреаса Гурскі.
Пінчук із гордістю показував гостям своє придбання — найдорожче на той час фото під назвою «99 центів»: гігантський супермаркет із безліччю стелажів, заставлених товарами за 99 центів, яке коштувало Пінчуку 3,3 мільйона доларів. Були й інші роботи Гурскі, кожна теж коштувала мільйони. Пам’ятаю, на виставці Гурскі в PinchukArtCentre президент Леонід Кучма відзначав різкість фотографій.
З моєї точки зору — пробачте мистецтвознавці — ціна на такі знімки явно завищена. Їх можна повторити. А ось фотографія, скромно висяча в коридорі палацу, мимо якої всі пробігають, не глянувши, дійсно безцінна: Сталін, Черчіль і Рузвельт сидять на лавочці в саду палацу. Хоча шанувальники Гурскі, мабуть, зі мною не погодяться.
У вересні 2009 року Пінчук привіз до Києва найдорожчого сучасного художника, британця Дейм’ена Херста. Виставка проходила у PinchukArtCentre. Тисячі відвідувачів змогли побачити знаменитих акулу та корову у формаліні. А ще інсталяцію «Тисяча років»: у скляний куб помістили контейнер із яйцями мух, гниючою головою корови та електричною мухобійкою. З яєць вилуплювалися личинки, повзли до їжі (коров’ячої голови), перетворювалися на мух і гинули при контакті з мухобійкою.
З часом інсталяція змінювалася — голова ставала меншою, трупів мух більше, а глядач, повернувшись вдруге, спостерігав весь процес у динаміці, бачачи життєвий шлях мух і результат цього процесу.
Я далекий від такого роду творчості, але автор мене дуже зацікавив. Здавалося, якщо вимкнути світло, можна побачити спалахи розрядів — настільки він був наелектризований. Але головний ознака незвичайності — його сприйняття. Він бачить те, що інші не помічають.
У портретній фотографії для мене дуже важливо показати очі та руки — вони характеризують людину. Під час монтажу виставки я запитав Херста, чи можу сфотографувати його очі.
— Так, звичайно, — сказав він і завмер.
Я зробив гримасу, не піднімаючи камери, і пошевелив пальцями. Він миттєво прочитав моє бажання і на секунду підняв руки до обличчя. Потім Херст зізнався, що це його найкращий портрет.
Мене завжди цікавив феномен Юлії Тимошенко, її харизма. У 1998 році, коли стало зрозуміло, що політика й влада більш вигідні, ніж торгівля газом, помічник Тимошенко попросив мене зробити її портрет.
Після п’ятнадцяти хвилин очікування в приймальні мені сказали, що Юлія Володимирівна зараз не готова: «Та ви зайдіть, вона сама все скаже».
Я увійшов до кабінету. До стін були прикріплені акустичні колонки, які гучно шипіли, заглушаючи можливе прослуховування. На дивані за журнальним столиком сиділа Тимошенко з таким виразом обличчя, ніби їй щойно запропонували лотерейний квиток із гарантованим джекпотом у мільярди доларів.
Рядом сидів Павло Глоба, модний і дорогий астролог, з загадковим обличчям власника металошукача, який нібито знає, де сховані скарби конкістадорів.
— Вибачте, я без макіяжу, до зйомки не готова, — звернулася до мене Тимошенко.
— Ви чудово виглядаєте, Юлія Володимирівна. Я зроблю гарне фото, — сказав я.
— Так? — перепитала вона і підскочила до дзеркала. Розглядаючи те, що помічають лише жінки, вона повернулася до Глоби:
— А що скаже Павло?
Він подивився на мене своїми персидськими очима, потім перевів погляд на неї:
— Думаю, зараз не час.
— Ось бачите, і Павло теж так вважає, — підсумувала Тимошенко.
Неважко здогадатися, що кілька хвилин тому він повідомив Юлії Володимирівні, що вона отримає все — президентство теж — якщо буде дотримуватися порад зірок, про які він час від часу говоритиме.
Я давно помітив: люди, яких волею випадку доля піднімає на політичні вершини, люблять казки і, боячись злякати удачу, звертаються до астрологів. Хоча консультація у соціолога принесла б значно більше користі.
Пік популярності Тимошенко припав на Помаранчеву революцію. 23 листопада 2004 року сотні тисяч людей оточили Президентську адміністрацію. Беркут і 50 метрів відділяли людей від входу. На сходах стояла шеренга президентської охорони з автоматами. Підхід заблоковано. Головне питання: чи чинитимуть силовики опір, тобто чи переросте мирний протест у криваву бійню?
Лідер «Свободи» Олег Тягнибок підняв Тимошенко над головами беркутів і допоміг їй перебратися через оцеплення. Депутати Оксана Білозір і Лілія Григорович зробили те саме. Із журналістів за оцеплення змогли потрапити лише Сергій Лещенко та я.
Тимошенко металася між силовиками, намагаючись зрозуміти, чи будуть вони захищати Президента Кучму. Я щось обговорював із Лещенко, коли підійшла Тимошенко:
— Треба порадитися, йти на штурм чи ні? — несподівано сказала вона.
Що таке криваві заворушення, я знаю не з чуток — нещодавно повернувся з Іраку.
— Боже упаси, — відповів я.
Поглянувши на мене, Тимошенко сказала:
— Добре.
І махнула рукою «польовим командирам», які очікували сигнал: штурм скасовується.
Тимошенко — хрещена мати багатьох політиків і на той час найвідоміший український політик на Заході. У різних країнах мене часто запитували:
— Як справи у цієї красивої жінки?
Головна її зброя — неймовірна жіноча енергія. Протокольний поцілунок при зустрічі — і жодна людина не залишалася байдужою. Іспанський гранд Хав’єр Солана, обіймаючи й цілувавши Тимошенко, на мить молодшав на тридцять років.
Нічого нового: світом правлять пристрасті, все по Фрейду. Втім, ця зброя підвладна часу, а час, як відомо, річ жорстока.
У сучасній українській політиці є лише одна людина, чий зріст і сила викликають подібні почуття. Мер Києва і чемпіон з боксу Віталій Кличко. У жінок він викликає симпатію, у чоловіків — повагу.
Я бачив лише один раз, коли це не спрацювало. Під час останнього Майдану (Революції гідності) протестувальники вистрілили в Кличка з порошкового вогнегасника. І якби не помічники, що висіли на його руках, було б весело. Кажуть, він не любить згадувати цей момент.
Спостерігаючи за депутатами, я дійшов сумного висновку: якщо в кожному новому парламенті сумувати загальний IQ депутатів, добре видно, що інтелект падає, а жадібність росте.
(На фото Юлія Тимошенко реагує на вирок в залі суда. 11 жовтня 2011 р.)
(Дейм’ена Херста в Києві)
(Віталій Кличко під час революції гідності)
Фото - Єфрем Лукацький
Літом 1994 року високопоставлений офіцер служби охорони президента при зустрічі запитав мене:
— А ти знаєш, що зараз на яхті по Дніпру біля Києва плавають три колишніх президенти США? Форд, Картер і старший Буш.
Я був здивований — ніде не було жодної інформації.
— Вони що, вирішують долю України? — спитав я.
Він промовчав. Схоже, така думка йому в голову не приходила.
Усі мої спроби знайти і зафіксувати яхту з президентами успіхом не увінчалися. Але загалом мені пощастило: я знімав сотні президентів, справжніх зірок політики, спорту та мистецтва.
Фоторепортер має перевагу перед письменним журналістом. Він повинен особисто бути присутнім зі своєю камерою. Його пускають на кілька хвилин у місця, закриті для преси, щоб зафіксувати руку, поцілунок чи момент перед переговорами. Для майстра, озброєного різною оптикою, цього часу достатньо, щоб не тільки сфотографувати зустріч, а й побачити іскри в очах, годинник, взуття, емблему на піджаку, сережки і навіть синці на колінах після бурхливої ночі. А ще — скласти враження про цих людей та ситуацію загалом. Не дарма Талейран стверджував, що перше враження — найточніше.
У березні 1991 року в Київ прилетів президент США Річард Ніксон — єдиний президент, який подав у відставку до закінчення терміну через скандал, викликаний журналістським розслідуванням. Леонід Кравчук зустрічав його на Банковій.
Ніксон заходить у кабінет і простягає руку Кравчуку. У цей момент вискакує перекладач і стає між мною та президентами. Момент втрачено, зйомка провалена. Мислено проклинаючи перекладача, я попрямував до виходу.
Але тут промайнула думка: чому б не зафіксувати їхнє прощання? Зробивши непорозумілий вигляд, я сів на стілець у кутку довгої кімнати. У переговорах брали участь близько дванадцяти людей.
Я намагався сидіти тихо і бути непомітним, але мене помітив керівник протоколу Георгій Чернявський. Роблячи страшні очі і прикривши рот долонею, він прошепотів мені:
— Преса, преса, на вихід.
Я добре розумів, що не правий, і тихо вставши, попрямував до дверей. Кравчук саме виголошував промову. Неочікувано його голос перекрив Ніксон:
— Одну хвилинку, — сказав він. — Я повинен потиснути руку цьому журналісту.
Він підскочив і пішов до мене. Звісно, я теж поспішив назустріч, намагаючись під час руху робити знімки.
Переді мною стояв Ніксон, простягаючи руку.
— Ой, — подумав я, опустивши камеру.
37-й президент США міцно схопив мене за руку і, не відпускаючи, став говорити про важливість преси та свободу слова.
Я глянув на Кравчука. Він сидів з відкритим від здивування ротом. По очах було видно, що він не розумів, у чому справа — можливо, ми знайомі? Бо що таке преса у радянському розумінні? — ручні забавні звірята…
На інавгурації Трампа телебачення часто показувало колишнього спікера Конгресу США та ідеолога Республіканської партії Ньюта Гінгріча. У 2012 році за запрошенням Віктора Пінчука Гінгріч приїхав на саміт YES до Лівадійського палацу в Ялті.
Зібралися знакові постаті: Кондоліза Райс, Річард Бренсон, Домінік Стросс-Кан, Реджеп Ердоган… Модератором була моя хороша знайома, нинішній міністр закордонних справ Канади Христя Фріланд.
Після виступу Гінгріча оголосили перерву. Я, підбадьорений коктейлями, кинувся в туалет. Одночасно зі мною зайшов і Гінгріч.
Ми стали поруч біля писсуарів. Мій сусід — людина упитана й уже не молода — спокійно зосередився на процесі. Чоловіки старшого віку мене зрозуміють.
Туалет відвідували відомі люди… Мочитися в такій компанії — це круто, подумав я.
І раптом один американський гість із гучним вигуком «Відмінна промова!» несподівано вдарив Гінгріча по плечу, що стало продовженням руки, яка утримувала «немолодого скакуна».
Коли чоловік зосереджений на такій важливій справі, подібний ексцес мало приємний. Гінгріч здригнувся, його віднесло вбік, але він, як досвідчений наїзник, втримав жеребця, а я шарахнувся, остерігаючись бризок. Він повернув голову, наскільки міг, і не зупиняючись, подякував та щось ще сказав про свою промову.
Я вибіг із туалету ошелешений. Прості хлопці, він навіть не обурився, зауважив я.
Лівадійський палац схожий на підручник історії. У цьому залі Сталін, Черчіль і Рузвельт визначили світовий порядок на десятки років. Представники політичної еліти гармонійно вписувалися в історичні коридори.
Організатор саміту, зять президента Кучми Віктор Пінчук, розвісив по стінах свою колекцію — величезні роботи німецького фотографа Андреаса Гурскі.
Пінчук із гордістю показував гостям своє придбання — найдорожче на той час фото під назвою «99 центів»: гігантський супермаркет із безліччю стелажів, заставлених товарами за 99 центів, яке коштувало Пінчуку 3,3 мільйона доларів. Були й інші роботи Гурскі, кожна теж коштувала мільйони. Пам’ятаю, на виставці Гурскі в PinchukArtCentre президент Леонід Кучма відзначав різкість фотографій.
З моєї точки зору — пробачте мистецтвознавці — ціна на такі знімки явно завищена. Їх можна повторити. А ось фотографія, скромно висяча в коридорі палацу, мимо якої всі пробігають, не глянувши, дійсно безцінна: Сталін, Черчіль і Рузвельт сидять на лавочці в саду палацу. Хоча шанувальники Гурскі, мабуть, зі мною не погодяться.
У вересні 2009 року Пінчук привіз до Києва найдорожчого сучасного художника, британця Дейм’ена Херста. Виставка проходила у PinchukArtCentre. Тисячі відвідувачів змогли побачити знаменитих акулу та корову у формаліні. А ще інсталяцію «Тисяча років»: у скляний куб помістили контейнер із яйцями мух, гниючою головою корови та електричною мухобійкою. З яєць вилуплювалися личинки, повзли до їжі (коров’ячої голови), перетворювалися на мух і гинули при контакті з мухобійкою.
З часом інсталяція змінювалася — голова ставала меншою, трупів мух більше, а глядач, повернувшись вдруге, спостерігав весь процес у динаміці, бачачи життєвий шлях мух і результат цього процесу.
Я далекий від такого роду творчості, але автор мене дуже зацікавив. Здавалося, якщо вимкнути світло, можна побачити спалахи розрядів — настільки він був наелектризований. Але головний ознака незвичайності — його сприйняття. Він бачить те, що інші не помічають.
У портретній фотографії для мене дуже важливо показати очі та руки — вони характеризують людину. Під час монтажу виставки я запитав Херста, чи можу сфотографувати його очі.
— Так, звичайно, — сказав він і завмер.
Я зробив гримасу, не піднімаючи камери, і пошевелив пальцями. Він миттєво прочитав моє бажання і на секунду підняв руки до обличчя. Потім Херст зізнався, що це його найкращий портрет.
Мене завжди цікавив феномен Юлії Тимошенко, її харизма. У 1998 році, коли стало зрозуміло, що політика й влада більш вигідні, ніж торгівля газом, помічник Тимошенко попросив мене зробити її портрет.
Після п’ятнадцяти хвилин очікування в приймальні мені сказали, що Юлія Володимирівна зараз не готова: «Та ви зайдіть, вона сама все скаже».
Я увійшов до кабінету. До стін були прикріплені акустичні колонки, які гучно шипіли, заглушаючи можливе прослуховування. На дивані за журнальним столиком сиділа Тимошенко з таким виразом обличчя, ніби їй щойно запропонували лотерейний квиток із гарантованим джекпотом у мільярди доларів.
Рядом сидів Павло Глоба, модний і дорогий астролог, з загадковим обличчям власника металошукача, який нібито знає, де сховані скарби конкістадорів.
— Вибачте, я без макіяжу, до зйомки не готова, — звернулася до мене Тимошенко.
— Ви чудово виглядаєте, Юлія Володимирівна. Я зроблю гарне фото, — сказав я.
— Так? — перепитала вона і підскочила до дзеркала. Розглядаючи те, що помічають лише жінки, вона повернулася до Глоби:
— А що скаже Павло?
Він подивився на мене своїми персидськими очима, потім перевів погляд на неї:
— Думаю, зараз не час.
— Ось бачите, і Павло теж так вважає, — підсумувала Тимошенко.
Неважко здогадатися, що кілька хвилин тому він повідомив Юлії Володимирівні, що вона отримає все — президентство теж — якщо буде дотримуватися порад зірок, про які він час від часу говоритиме.
Я давно помітив: люди, яких волею випадку доля піднімає на політичні вершини, люблять казки і, боячись злякати удачу, звертаються до астрологів. Хоча консультація у соціолога принесла б значно більше користі.
Пік популярності Тимошенко припав на Помаранчеву революцію. 23 листопада 2004 року сотні тисяч людей оточили Президентську адміністрацію. Беркут і 50 метрів відділяли людей від входу. На сходах стояла шеренга президентської охорони з автоматами. Підхід заблоковано. Головне питання: чи чинитимуть силовики опір, тобто чи переросте мирний протест у криваву бійню?
Лідер «Свободи» Олег Тягнибок підняв Тимошенко над головами беркутів і допоміг їй перебратися через оцеплення. Депутати Оксана Білозір і Лілія Григорович зробили те саме. Із журналістів за оцеплення змогли потрапити лише Сергій Лещенко та я.
Тимошенко металася між силовиками, намагаючись зрозуміти, чи будуть вони захищати Президента Кучму. Я щось обговорював із Лещенко, коли підійшла Тимошенко:
— Треба порадитися, йти на штурм чи ні? — несподівано сказала вона.
Що таке криваві заворушення, я знаю не з чуток — нещодавно повернувся з Іраку.
— Боже упаси, — відповів я.
Поглянувши на мене, Тимошенко сказала:
— Добре.
І махнула рукою «польовим командирам», які очікували сигнал: штурм скасовується.
Тимошенко — хрещена мати багатьох політиків і на той час найвідоміший український політик на Заході. У різних країнах мене часто запитували:
— Як справи у цієї красивої жінки?
Головна її зброя — неймовірна жіноча енергія. Протокольний поцілунок при зустрічі — і жодна людина не залишалася байдужою. Іспанський гранд Хав’єр Солана, обіймаючи й цілувавши Тимошенко, на мить молодшав на тридцять років.
Нічого нового: світом правлять пристрасті, все по Фрейду. Втім, ця зброя підвладна часу, а час, як відомо, річ жорстока.
У сучасній українській політиці є лише одна людина, чий зріст і сила викликають подібні почуття. Мер Києва і чемпіон з боксу Віталій Кличко. У жінок він викликає симпатію, у чоловіків — повагу.
Я бачив лише один раз, коли це не спрацювало. Під час останнього Майдану (Революції гідності) протестувальники вистрілили в Кличка з порошкового вогнегасника. І якби не помічники, що висіли на його руках, було б весело. Кажуть, він не любить згадувати цей момент.
Спостерігаючи за депутатами, я дійшов сумного висновку: якщо в кожному новому парламенті сумувати загальний IQ депутатів, добре видно, що інтелект падає, а жадібність росте.
(На фото Юлія Тимошенко реагує на вирок в залі суда. 11 жовтня 2011 р.)
(Дейм’ена Херста в Києві)
(Віталій Кличко під час революції гідності)
Фото - Єфрем Лукацький