портрет іранської опозиції

[don_katalan]

Igor Semyvolos
Ми уявляємо собі, хто представляє ісламський режим у Тегерані, але набагато гірше розуміємо, хто йому протистоїть. Спробував накидати портрет іранської опозиції. Хто вони, наскільки їхні позиції сильні чи слабкі та чи є шанс на ситуативний союз?
Почнемо з того, що опозиція до Алі Хаменеї в Ірані не є єдиним фронтом. Це складна мозаїка з колишніх соратників, релігійних авторитетів, етнічних груп та закордонних рухів.
Відомо, що в авторитарних режимах внутрішньосистемна опозиція може стати головною рушійною силою — особливо на першому етапі, коли режим ще має внутрішню міцність.
Це люди, які колись були частиною системи, але зараз фактично відсторонені від влади. Групи навколо них зазвичай називають кланами. Це переважно міська інтелігенція, чия головна вимога — повернення до «істинного» ісламізму з людським обличчям, що дуже нагадує ідеї горбачовської перебудови.
Клан Хатамі: Колишній президент Мохаммад Хатамі залишається духовним лідером реформаторів. Попри заборону на згадування в медіа, він має вплив на інтелігенцію.
Спадкоємці Рафсанджані: Хоча патріарх помер, його діти (зокрема Фаезе Хашемі) та політичні союзники продовжують критикувати КВІР і вимагати обмеження влади Хаменеї.
Мір-Хосейн Мусаві та Мехді Кярубі: Лідери «Зеленого руху» 2009 року, які вже понад 15 років перебувають під домашнім арештом. У 2023–2025 роках Мусаві відкрито закликав до повної зміни конституції та переходу до «світської демократії».
Ще один клан, який діє також всередині правлячої групи очолює Хасан Роухані.
Це людина, яку часто називають «духовним сином» Рафсанджані. Саме він у 2013 році «благословив» Роухані на президентство після своєї дискваліфікації. Роухані мав реалізувати стратегію Рафсанджані — вивести Іран з ізоляції, зняти санкції через ядерну угоду і модернізувати економіку. Йому вдалося укласти угоду у 2015 році, що стало піком впливу поміркованого клану.
У 2024–2025 роках йому заборонили балотуватися до Ради експертів (органу, що обирає Верховного лідера), попри те, що він був її членом десятиліттями. Це був чіткий сигнал від Хаменеї: «Ти нам більше не потрібен». На відміну від доньки Рафсанджані, Хасан Роухані не пішов на відкритий конфлікт, але він залишається лідером так званих «технократів». Його клан чекає моменту смерті або зміни влади Хаменеї, сподіваючись, що система знову покличе їх, коли економіка остаточно розвалиться.
Роухані багато років очолював Вищу раду національної безпеки. Він знає всі секрети системи та має своїх людей у розвідці. Багато представників іранського бізнесу та середнього класу все ще бачать у моделі Роухані-Рафсанджані єдиний шанс на виживання країни без громадянської війни.
Хоча релігійна опозиція (кумські традиціоналісти) останні десятиліття не демонструвала активності, вона може стати важливим аргументом для демонтажу ісламського режиму. Не все вище духовенство підтримує Хаменеї. Багато великих аятол вважають концепцію «вілаят-е факіх» (влада богослова) політичним спотворенням ісламу. Вони зосереджені переважно в центрі шиїтського богослов’я — м. Кум. Їхня головна вимога — відокремлення релігії від політики. Найбільш впливові серед них:
Клан Монтазері: Прихильники покійного аятоли Монтазері (який мав бути наступником Хомейні) залишаються в опозиції, захищаючи права людини.
Аятола Абдолхамід: Найвпливовіший сунітський священнослужитель Ірану (з провінції Систан і Белуджистан). Він став потужним голосом проти репресій, закликаючи до референдуму та захисту прав меншин.
Монархісти та прихильники Пехлеві активізувалися з моменту, коли спадкоємець іранського престолу розпочав активну політичну діяльність. На тлі поточної кризи 2026 року популярність цього напряму значно зросла. Етнічно його підтримують переважно перси. Клан Пехлеві, очолюваний сином останнього шаха Резою Пехлеві, базується в США, але має значну підтримку серед молоді в самому Ірані. На вулицях Тегерана та інших міст у 2025–2026 роках усе частіше чути гасла: «Це остання битва, Пехлеві повернеться».
Світські республіканці (Ліберально-демократичний блок) Ця група представляє інтереси нового покоління іранців, які виросли з інтернетом і прагнуть побудови сучасної держави без будь-яких домішок релігійної чи монархічної ідеології. Вони вимагають створення світської республіки на основі загального виборчого права. Серед них найактивніші:
Коаліція «Махса» та лідери еміграції: Це об’єднання навколо таких фігур, як Хамід Ісмаїліон (активіст, що об’єднав родини жертв збитого літака PS752) та Масіх Алінеджад (відома борчиня за права жінок). Хоча вони базуються за кордоном, їхній вплив на протестну молодь через соціальні мережі є колосальним.
Головною метою є проведення референдуму під наглядом ООН щодо нової форми правління та повна секуляризація (відокремлення церкви від держави).
Слабкістю цієї групи залишається відсутність єдиної партійної структури всередині країни. Вони діють як децентралізована мережа, що робить їх невловимими для КВІР, але ускладнює переговори про транзит влади.
Етнічні та регіональні рухи — найбільш радикальні, вони часто представляють собою озброєну опозицію, яка посилилася на початку 2026 року. Найактивнішими тут є курдські групи (коаліція з семи організацій, зокрема Демократична партія Іранського Курдистану), які організовують загальні страйки, а також белуджі («Народний фронт Мобарізун» та група «Джайш аль-Адль»), які ведуть партизанську війну на південному сході країни.
Окремою строкою варто зазначити нинішнього президента Ірану Масуда Пезешкіана. Його важко віднести до опозиції, оскільки він представляє виконавчу владу, але за політичними поглядами він також опонує консервативній групі. Втім, станом на зараз, він опинився в самому епіцентрі бурі і може стати трагічною фігурою цього етапу іранської політики. Пезешкіан має підтримку азербайджанців.
Станом на зараз, можливо, вперше за весь час існування ісламського режиму, раніше розрізнені групи починають шукати точки дотику через спільну ненависть до вертикалі Хаменеї та економічний колапс. Це створює додатковий чинник, який може пришвидшити падіння режиму.