![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanDiana Makarova
Ми йшли рейсом. Був останній день. Та вже, власне, вечір. Ми були втомленими до скону, але лишалась одна справа - треба було заїхати за дзвінком.
Дзвонила мама двох дітей. Просила допомоги. З якоїсь окупованої території вона виїхала, десь почала влаштовуватись, але все не виходило, діти хворіли, продуктів не вистачало, і взуття... Це дитяче взуття має дивну здатність миттєво зменшуватись після того, як його купиш. Таке дивне взуття.
В нас лишалось щось з допомоги, і там навіть було взуття, не кажучи вже про продукти і медикаменти. Але ми були такими втомленими. Але вона просила допомоги.
І ми вирішили заскочити до містечка, де вона жила з дітьми.
Цей швидкий заскок здався мені однією з найдовших доріг на фронті. Ми їхали, здавалось, безкінечно, і ця дорога не закінчувалась. Здавалось, що ми увійшли до вічності і ця дорога буде вічною, і сніг за вікнами авто нашого каравану, і сутінки.
Я задрімала.
Розбудив мене видих.
Спільний видих екіпажу, здавалось, я почула такий же видих екіпажу другої машини, так охнули всі разом. Я розплющила очі і охнула теж.
Збоку від дороги пропливала гора, вона не була високою, можливо, здавалась. Бо білою була від снігу, що її вкривав, на фоні білого поля і такої ж білої невідомості за горою.
- Крим якийсь. Зимовий Крим. - ошелешено пробурчав хтось з нас.
Я потім розпитувала в людей, що знали це містечко. Питалась, чи є там такі гори. Люди знизували плечима. Можливо, це мені наснилось.
Дорогу через Сіверськ з Лисичанська ми знали, хоч вночі буди й питай. Ми зминали шлях цією дорогою, щоб не попадатись на очі лихим блокам, де люблять шмонати волонтерів. Там було багато гірок та пагорбів, але ту гору зимового кримського пейзажу чомусь я більше не бачила. Чи була я в Сіверську? Та стоп'ятсот разів. Чи знала я його? Та де.
Я розуміла, що то просто не та дорога. Сто п'ятсот разів ми ходили зі Слов'янська через Лиман на Сіверськ. А той єдиний раз, в зимовій казці втоми - звернули ми з траси Слов'янськ-Бахмут.
... ми їхали на Сіверськ. Нарешті я зайшла на Сіверськ тією разовою дорогою, звернули на яку ми з траси Слов'янськ-Бахмут. Бо дорогою на Лисичанськ вже їхати було неможливо. Втратили ми ту дорогу. Потім трохи здобули її назад і знову почали втрачати.
А цю дорогу ми ще тоді не втратили, та їхати нею все одно вже було ризиковано. Командир, в якого ми взнавали погоду, покрутив головою і вирішив їхати з нами. І ми поперли втрьох - двоє цих балакалів і гиготунів, і я. Яка якраз хотіла пісять. Страшенно хотіла пісять. Але чомусь не попісяла вчасно. І вирішила попісяти в посадці вздовж дороги - на що двоє гиготунів ще більше загиготіли і сказали, що не рекомендують. Бо вони сьогодні не в настрої збирати шматки однієї взятої, хоч і поважної волонтерки. Тому я терпіла і думала лише про одне:
- як би не впісятись
- коли я навчусь відрізняти калібри
- де б його попісять
- калібри, гиги, ти ще навчись відрізняти приліт від виходу
- може, попісяти просто на дорогу
- а от командир теж каже, що не завжди відрізняє прильоти від виходу
- чи памперс ставити чи що, Боже, як хочеться пісяти
- ну, оце от, оце ж прильоти, ну да...
Нас попередили, що дорога обстрілюється вже дуже сильно. Та ми й самі бачили, що тут вже летять тільки військові машини. І саме летять. Тому я сподівалась, що ми теж пролетимо всі небезпечні віконця обстрілів.
І десь я точно попісяю.
І раптом стався вибух.
Машина підскочила і пішла криво.
Потім спинилась і ми посипались на узбіччя.
Гигикали припинили гигикати і оглядали себе й машину. Я сказала:
- Та ну вас к чорту!
Розстебнула штани і стала пісяти просто на край дороги. На оту запилену смужку між залишками асфальту, який колись тут був, і спуском до посадки.
Гигикали загигикали знов, просто до скону, по-джентльменськи відвернувшись. Я пісяла й теж гигикала. Військові машини, що пролітали повз, теж, мабуть, гигикали. А може й ні. Військові не гигичуть над природніми потребами. Треба значить треба. Хай пісяє нещасна жінка, яку оті двоє придурків затягнули на небезпечну сіверську трасу.
- Це ще хто кого затягнув... - подумала я.
- Це ж треба, як співпало. - серйозно сказав наш водій Igor Pivovar
- До долі секунди. - сказав командир.
Там в полі, недалечко, стояли орудія. Вони й сообразили цей вихід. І в ту ж долю секунди колесо машини потрапило до ями і машина стрибнула. А камінець добряче вдарив по диску.
- Та тут не пісять. Тут вкакатись можна було. - загиготіли ми.
І поїхали далі.
От, власне, і все, що я пам'ятаю про Сіверськ.
Крім підрозділів, які стояли там.
Крім імен, яких ми не знаємо, і позивних.
Крім життів, що скінчились там.
І десь там, над всім цим, стоїть гора. Де на нас випливла колись зимова казка.
Ладно. До побачення, Сіверськ. Ми колись повернемо цю казку.
Ми йшли рейсом. Був останній день. Та вже, власне, вечір. Ми були втомленими до скону, але лишалась одна справа - треба було заїхати за дзвінком.
Дзвонила мама двох дітей. Просила допомоги. З якоїсь окупованої території вона виїхала, десь почала влаштовуватись, але все не виходило, діти хворіли, продуктів не вистачало, і взуття... Це дитяче взуття має дивну здатність миттєво зменшуватись після того, як його купиш. Таке дивне взуття.
В нас лишалось щось з допомоги, і там навіть було взуття, не кажучи вже про продукти і медикаменти. Але ми були такими втомленими. Але вона просила допомоги.
І ми вирішили заскочити до містечка, де вона жила з дітьми.
Цей швидкий заскок здався мені однією з найдовших доріг на фронті. Ми їхали, здавалось, безкінечно, і ця дорога не закінчувалась. Здавалось, що ми увійшли до вічності і ця дорога буде вічною, і сніг за вікнами авто нашого каравану, і сутінки.
Я задрімала.
Розбудив мене видих.
Спільний видих екіпажу, здавалось, я почула такий же видих екіпажу другої машини, так охнули всі разом. Я розплющила очі і охнула теж.
Збоку від дороги пропливала гора, вона не була високою, можливо, здавалась. Бо білою була від снігу, що її вкривав, на фоні білого поля і такої ж білої невідомості за горою.
- Крим якийсь. Зимовий Крим. - ошелешено пробурчав хтось з нас.
Я потім розпитувала в людей, що знали це містечко. Питалась, чи є там такі гори. Люди знизували плечима. Можливо, це мені наснилось.
Дорогу через Сіверськ з Лисичанська ми знали, хоч вночі буди й питай. Ми зминали шлях цією дорогою, щоб не попадатись на очі лихим блокам, де люблять шмонати волонтерів. Там було багато гірок та пагорбів, але ту гору зимового кримського пейзажу чомусь я більше не бачила. Чи була я в Сіверську? Та стоп'ятсот разів. Чи знала я його? Та де.
Я розуміла, що то просто не та дорога. Сто п'ятсот разів ми ходили зі Слов'янська через Лиман на Сіверськ. А той єдиний раз, в зимовій казці втоми - звернули ми з траси Слов'янськ-Бахмут.
... ми їхали на Сіверськ. Нарешті я зайшла на Сіверськ тією разовою дорогою, звернули на яку ми з траси Слов'янськ-Бахмут. Бо дорогою на Лисичанськ вже їхати було неможливо. Втратили ми ту дорогу. Потім трохи здобули її назад і знову почали втрачати.
А цю дорогу ми ще тоді не втратили, та їхати нею все одно вже було ризиковано. Командир, в якого ми взнавали погоду, покрутив головою і вирішив їхати з нами. І ми поперли втрьох - двоє цих балакалів і гиготунів, і я. Яка якраз хотіла пісять. Страшенно хотіла пісять. Але чомусь не попісяла вчасно. І вирішила попісяти в посадці вздовж дороги - на що двоє гиготунів ще більше загиготіли і сказали, що не рекомендують. Бо вони сьогодні не в настрої збирати шматки однієї взятої, хоч і поважної волонтерки. Тому я терпіла і думала лише про одне:
- як би не впісятись
- коли я навчусь відрізняти калібри
- де б його попісять
- калібри, гиги, ти ще навчись відрізняти приліт від виходу
- може, попісяти просто на дорогу
- а от командир теж каже, що не завжди відрізняє прильоти від виходу
- чи памперс ставити чи що, Боже, як хочеться пісяти
- ну, оце от, оце ж прильоти, ну да...
Нас попередили, що дорога обстрілюється вже дуже сильно. Та ми й самі бачили, що тут вже летять тільки військові машини. І саме летять. Тому я сподівалась, що ми теж пролетимо всі небезпечні віконця обстрілів.
І десь я точно попісяю.
І раптом стався вибух.
Машина підскочила і пішла криво.
Потім спинилась і ми посипались на узбіччя.
Гигикали припинили гигикати і оглядали себе й машину. Я сказала:
- Та ну вас к чорту!
Розстебнула штани і стала пісяти просто на край дороги. На оту запилену смужку між залишками асфальту, який колись тут був, і спуском до посадки.
Гигикали загигикали знов, просто до скону, по-джентльменськи відвернувшись. Я пісяла й теж гигикала. Військові машини, що пролітали повз, теж, мабуть, гигикали. А може й ні. Військові не гигичуть над природніми потребами. Треба значить треба. Хай пісяє нещасна жінка, яку оті двоє придурків затягнули на небезпечну сіверську трасу.
- Це ще хто кого затягнув... - подумала я.
- Це ж треба, як співпало. - серйозно сказав наш водій Igor Pivovar
- До долі секунди. - сказав командир.
Там в полі, недалечко, стояли орудія. Вони й сообразили цей вихід. І в ту ж долю секунди колесо машини потрапило до ями і машина стрибнула. А камінець добряче вдарив по диску.
- Та тут не пісять. Тут вкакатись можна було. - загиготіли ми.
І поїхали далі.
От, власне, і все, що я пам'ятаю про Сіверськ.
Крім підрозділів, які стояли там.
Крім імен, яких ми не знаємо, і позивних.
Крім життів, що скінчились там.
І десь там, над всім цим, стоїть гора. Де на нас випливла колись зимова казка.
Ладно. До побачення, Сіверськ. Ми колись повернемо цю казку.
Ганьба!
Date: 2025-12-25 11:52 am (UTC)Раніше була жидобандерівська диктатура але владу перехопили жидоквнщики які заборонили вихідні на Різдво.
А народ хоче нажратися у лайно від такого життя!