![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanIgor Baryshev
Все полагали, что за короткий период времени РФ развалится, а европейские подсвинки тут же включились в эту работу в надежде поживиться на развале нашей страны © путін, із свіжачка
У 1991 році підписанти Біловезької угоди мали різні мотиви до її укладання та різні наміри щодо подальшого розвитку подій.
Зокрема, керівництво рсфср в особі Єльцина з групою до нього наближених як це потім стало очевидно, прагнуло прибрати горбачовський "союзний центр" задля того, аби наступним кроком сформувати навколо росії спочатку якесь нове об'єднання, яке включало б ще Україну, Білорусь, Казахстан, а потім розширювалося за рахунок приєднання Молдови та, можливо, Грузії й Вірменії, а згодом інших колишніх радянських республік.
Ініціюючи офіційниу ліквідацію ссср та будучи однією з його складових частин, рівних за статусом з іншими республіками у його складі, рсфср не мала жодних легальних повноважень щодо примусу решти незалежних країн, що утворюються після ліквідації ссср, до будь-яких дій щодо обмеження чи втрати їхнього суверенітету.
Крім того, рсфср у складі ссср була нехай лише й формальною, але все ж таки федерацією, і вірогідність того, що розпад радянського союзу матиме продовження у вигляді подальшого розпаду вже російської федерації, була достатньо високою - достатньо згадати висловлювання Єльцина про складові рф у тому контексті "нехай беруть стільки суверенітету, скільки зможуть", бо саме такий процес тоді вже розпочався.
Водночас, спроба рф підняти свій статус у порівнянні з іншими колишніми республіками ссср у вигляді оголошення себе його "правонаступницею" з усіма відповідними міжнародно-правовими наслідками, включаючи членство у Раді безпеки, через мовчазну згоду передусім США з порушенням Уставу ООН, виявилася певною мірою вдалою. Але ризик, чи радше, з точки зору кремля, загроза подальшого розпаду російської федерації тоді зберігалася. Надалі усі військові авантюри російського керівництва на теренах колишнього ссср та на власній території, усі підривні дії проти колишніх радянських республік та ширше - проти країн Заходу - були спрямовані у тому числі та передусім на уникнення сценарію розпаду рф. Тут варто лише зауважити, що неможливо уникнути невідворотного, але й досі боротьба кремля за збереження того, що об'єктивно повинно розпастися - триває, і ця війна є частиною тієї безглуздої боротьби для всіх, окрім російської верхівки - бо ж для дуже багатьох "успішних людей" в росії постає питання "а как же тогда я?", хоча, знову таки, об'єктивно та "успішність" є результатом дій, яких вистачить на одразу кілька пожиттєвих строків. Інакше кажучи, це боротьба російської "еліти" за збереження нажитого нєпосільним трудом.
Наведена свіжа цитата вказує на те, що путін і досі боїться розвалу рф, і цей страх, окрім власне амбіцій та гіперкомпенсацій, є рушієм його злочинної діяльності.
Можливо, я надто довго тут розписував усе це, але, як на мене, розуміння ворожої мотивації за певних умов може бути корисним.
=====
"Одна из причин такого «забвения» кроется в представлении о «коллективной вине» всех немцев, признание которой стало чем-то вроде пропуска в «свободный мир» НАТО, и предпосылкой для «экономического чуда» при Аденауэре. Поскольку в 1944—1945 гг. немецкий народ не восстал против тех, кто привел его к войне и чудовищному поражению (как это отчасти было в 1918 г.), то многие бывшие нацисты смогли войти практически во все институты власти послевоенной Федеративной республики Германии. Их организаторский талант и умение приспосабливаться оказались незаменимы для восстановления послевоенной Германии и «экономического чуда». Одним из следствий приятия бывших нацистов в немецкое общество стало провозглашение «коллективной вины» всего народа: ведь если виновны все, то невозможно уже обвинять отдельных лиц. А поскольку абсолютно все не могут быть виновны, то делался вывод, что не виновен никто. Следование такой логике (которую трудно назвать аристотелевской), довольно часто приводило к различным абсурдным заявлениям. Так, в кругах содружества студентов юридического факультета утверждалось (такие высказывания делались якобы для защиты немецкого народа от обвинений в коллективной ответственности), что коменданту Освенцима Рудольфу Хёссу «был вынесен несправедливый приговор» (29 марта 1947 г. Хёсс был приговорен в Варшаве к смертной казни и несколько дней спустя казнен в Освенциме). В результате нацистский геноцид очень часто стали рассматривать сквозь призму других несправедливых поступков, совершенных противоположной стороной (или вменяемых ей в вину).
После падения Третьего рейха именно англоязычные победители предложили Западной Германии свои демократические образцы правления. Германия добровольно продолжала зависеть от англосаксонских моделей, игнорируя свои прежние демократические стремления: крестьянскую войну 1524—1525 гг., революции 1848—1849 гг. и Ноябрьскую революцию 1918 г., которая привела к становлению первой современной демократии на немецкой почве. Результатом такого длительного «перевоспитания» стала безоговорочная вера в то, что немецкая история не смогла сама породить демократическое государство, что она была лишь сплошным отклонением от правильного пути и что нацистский фашизм следует считать исключительно немецким феноменом.
Все это, в свою очередь, способствовало закреплению соглашения, согласно которому понятие о «коллективной вине» применялось только по отношению к немецкому народу, — по крайней мере, среди западных союзников".
Мануэль Саркисянц. «Английские модели Гитлера. От британской к баварско-австрийской расе властителей»
Все полагали, что за короткий период времени РФ развалится, а европейские подсвинки тут же включились в эту работу в надежде поживиться на развале нашей страны © путін, із свіжачка
У 1991 році підписанти Біловезької угоди мали різні мотиви до її укладання та різні наміри щодо подальшого розвитку подій.
Зокрема, керівництво рсфср в особі Єльцина з групою до нього наближених як це потім стало очевидно, прагнуло прибрати горбачовський "союзний центр" задля того, аби наступним кроком сформувати навколо росії спочатку якесь нове об'єднання, яке включало б ще Україну, Білорусь, Казахстан, а потім розширювалося за рахунок приєднання Молдови та, можливо, Грузії й Вірменії, а згодом інших колишніх радянських республік.
Ініціюючи офіційниу ліквідацію ссср та будучи однією з його складових частин, рівних за статусом з іншими республіками у його складі, рсфср не мала жодних легальних повноважень щодо примусу решти незалежних країн, що утворюються після ліквідації ссср, до будь-яких дій щодо обмеження чи втрати їхнього суверенітету.
Крім того, рсфср у складі ссср була нехай лише й формальною, але все ж таки федерацією, і вірогідність того, що розпад радянського союзу матиме продовження у вигляді подальшого розпаду вже російської федерації, була достатньо високою - достатньо згадати висловлювання Єльцина про складові рф у тому контексті "нехай беруть стільки суверенітету, скільки зможуть", бо саме такий процес тоді вже розпочався.
Водночас, спроба рф підняти свій статус у порівнянні з іншими колишніми республіками ссср у вигляді оголошення себе його "правонаступницею" з усіма відповідними міжнародно-правовими наслідками, включаючи членство у Раді безпеки, через мовчазну згоду передусім США з порушенням Уставу ООН, виявилася певною мірою вдалою. Але ризик, чи радше, з точки зору кремля, загроза подальшого розпаду російської федерації тоді зберігалася. Надалі усі військові авантюри російського керівництва на теренах колишнього ссср та на власній території, усі підривні дії проти колишніх радянських республік та ширше - проти країн Заходу - були спрямовані у тому числі та передусім на уникнення сценарію розпаду рф. Тут варто лише зауважити, що неможливо уникнути невідворотного, але й досі боротьба кремля за збереження того, що об'єктивно повинно розпастися - триває, і ця війна є частиною тієї безглуздої боротьби для всіх, окрім російської верхівки - бо ж для дуже багатьох "успішних людей" в росії постає питання "а как же тогда я?", хоча, знову таки, об'єктивно та "успішність" є результатом дій, яких вистачить на одразу кілька пожиттєвих строків. Інакше кажучи, це боротьба російської "еліти" за збереження нажитого нєпосільним трудом.
Наведена свіжа цитата вказує на те, що путін і досі боїться розвалу рф, і цей страх, окрім власне амбіцій та гіперкомпенсацій, є рушієм його злочинної діяльності.
Можливо, я надто довго тут розписував усе це, але, як на мене, розуміння ворожої мотивації за певних умов може бути корисним.
=====
"Одна из причин такого «забвения» кроется в представлении о «коллективной вине» всех немцев, признание которой стало чем-то вроде пропуска в «свободный мир» НАТО, и предпосылкой для «экономического чуда» при Аденауэре. Поскольку в 1944—1945 гг. немецкий народ не восстал против тех, кто привел его к войне и чудовищному поражению (как это отчасти было в 1918 г.), то многие бывшие нацисты смогли войти практически во все институты власти послевоенной Федеративной республики Германии. Их организаторский талант и умение приспосабливаться оказались незаменимы для восстановления послевоенной Германии и «экономического чуда». Одним из следствий приятия бывших нацистов в немецкое общество стало провозглашение «коллективной вины» всего народа: ведь если виновны все, то невозможно уже обвинять отдельных лиц. А поскольку абсолютно все не могут быть виновны, то делался вывод, что не виновен никто. Следование такой логике (которую трудно назвать аристотелевской), довольно часто приводило к различным абсурдным заявлениям. Так, в кругах содружества студентов юридического факультета утверждалось (такие высказывания делались якобы для защиты немецкого народа от обвинений в коллективной ответственности), что коменданту Освенцима Рудольфу Хёссу «был вынесен несправедливый приговор» (29 марта 1947 г. Хёсс был приговорен в Варшаве к смертной казни и несколько дней спустя казнен в Освенциме). В результате нацистский геноцид очень часто стали рассматривать сквозь призму других несправедливых поступков, совершенных противоположной стороной (или вменяемых ей в вину).
После падения Третьего рейха именно англоязычные победители предложили Западной Германии свои демократические образцы правления. Германия добровольно продолжала зависеть от англосаксонских моделей, игнорируя свои прежние демократические стремления: крестьянскую войну 1524—1525 гг., революции 1848—1849 гг. и Ноябрьскую революцию 1918 г., которая привела к становлению первой современной демократии на немецкой почве. Результатом такого длительного «перевоспитания» стала безоговорочная вера в то, что немецкая история не смогла сама породить демократическое государство, что она была лишь сплошным отклонением от правильного пути и что нацистский фашизм следует считать исключительно немецким феноменом.
Все это, в свою очередь, способствовало закреплению соглашения, согласно которому понятие о «коллективной вине» применялось только по отношению к немецкому народу, — по крайней мере, среди западных союзников".
Мануэль Саркисянц. «Английские модели Гитлера. От британской к баварско-австрийской расе властителей»