![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanDiana Makarova
З щирим захопленням читаю у фейсбуці зізнання тих, хто в 24 роки вже будував власну кар'єру а чи ставав людиною, яка працює для суспільства.
Трохи заздрю, по-доброму.
Трохи комплексую.
Я в 24 роки вже народила двох дітей, дуже скоро потім народила третю. Кожну декретну відпустку я люто працювала, бо вже старішали і сильно захворіли батьки. Я пізня дитина, дуже пізня. Але, працюючи тяжко, мала я на кожну декретну відпустку обов'язкове хобі - я щось вивчала. Навіщось стенографію та ідіш (!), мені подобалось звучання ідіш. Німецьку та іспанську, нічого вже не пам'ятаю. Вивчала шахи, обкладалась вечорами літературою, зараз пам'ятаю хіба Е2 та Е4. Але весь час я щось вивчала, так порадила мама.
Був в нас сімейний план ще на двох малят, але сталась аварія і на довгі роки я перетворилась на людину з інвалідністю, спочатку офіційною, потім просто фактичною.
Я ростила дітей, намагаючись створити умови навчання в хороших школах, звичайній та музичній. Для цього ми - я і всі троє дітей - роками їздили до міста на навчання. А це 20 кілометрів, та ще й попутним транспортом, нічого собі.
В результаті двоє старших вступили до вищих закладів без екзаменів, за результатами співбесіди.
До журналістики я прийшла після сорока, тільки розігналась - аж трапились інсульт та інфаркт почергово. Але мала чудових редакторів, які мене й навчали цій школі. Школі старої журналістики.
А потім стався Майдан. Так я й прийшла до польових досліджень українського фронту. На цьому стою і досі. Отака кар'єра.
Після п'ятидесяти я почала оформлення своїх спроб літературствування, я мушу дописати одну роботу, мені її заповідали предки. Але боюсь, що з нашим гучним життям не встигну. Тому писати цю роботу вже серйозно, не у вигляді нарисів, а структуровано, я почала після своїх шестидесяти. Вже б і дописала, якби не фронтові клопоти.
Фронтові клопоти мене весь час чомусь навчають і я жадібно вчусь. Фронт і армія - велика школа, навіть коли ти стоїш у добровільному обозі добровільного ж інтендантства.
Всі мої діти і чоловік прийшли на фронт разом зі мною, потім, після згасання гострої фази війни, сім'я вирішила, що поруч зі мною мусить бути хтось один, всі інші будуть готуватись до забезпечення наших прикладних фронтових дій. Так і сталось, що моя перша донька у свої 24 прийшла до фронту і досі тут працює.
В ці роки вона встигла закінчити заочно інститут, але працювати за професією не встигла. В неї, як і в мене, головна робота - фронт. Вся сім'я підтримує й допомагає.
Моя молодша донька проходить серйозну школу, теж працюючи з армією і фронтом, хоча і стоячи в обозі добровільного інтендантства.
Але як кар'єристи ми не склались.
Начитавшись одкровень тих, хто в 24 вже мав певні кар'єрні сходинки, звичайно, такі як я, починають тужити. На що ми витратили власне життя, ой, на що? Он дивись, як люде роблять, он дивись...
... під час чергового тужіння наткнулась я на пост. Авторка пише:
- Я у свої 24 ще ходила автостопом і ні про що серйозне не думала. Шлю підтримку таким як я.
я прочитала це і стало мені легше й простіше. Дякую, авторко.
Я припинила тужити про втрачене для кар'єри життя і далі пішла досліджувати мій дорогоцінний фронт. Збезпечена вашою допомогою і щаслива допомогою моєї дружної сім'ї.
Так що оце я хочу вам сказати...
Мої дорогі, хто в 24 ще й не думав про щось серйозне.
А також ті, хто хотів би, але не міг, отримавши в спадщину якісь кайдани на ногах - хворобу, тяжко хворих батьків, хворіючих дітей або і просто лінь, що теж є поважною причиною.
Радійте за тих, хто зміг.
Хто зміг почати старт в 24 роки.
Не комплексуйте за втрачені для цього всього ваші роки. Погугліть, хто з письменників прийшов до справи після семидесяти, а хто з художників почав створювати шедеври в сімдесят. Я не гуглила, але точно знаю, що такі єсть.
Або не гугліть. Просто живіть своє життя. Просто йдіть свій шлях. Він буде прекрасним навіть без кар'єри. Він буде чудовим, якщо...
Якщо ви все своє життя будете чомусь вчитись.
Жадібно вчитись.
Вчитись без перерви, бо мозок не любить довгих перерв.
А попадаючи, наприклад, до реанімацій чи довгих лежань в ліжку після хвороби - починати вчитись ще жадібніше.
Вчитись у професіоналів.
Вчитись самому.
Вчитись у фронту.
Вчитись у життя.
З щирим захопленням читаю у фейсбуці зізнання тих, хто в 24 роки вже будував власну кар'єру а чи ставав людиною, яка працює для суспільства.
Трохи заздрю, по-доброму.
Трохи комплексую.
Я в 24 роки вже народила двох дітей, дуже скоро потім народила третю. Кожну декретну відпустку я люто працювала, бо вже старішали і сильно захворіли батьки. Я пізня дитина, дуже пізня. Але, працюючи тяжко, мала я на кожну декретну відпустку обов'язкове хобі - я щось вивчала. Навіщось стенографію та ідіш (!), мені подобалось звучання ідіш. Німецьку та іспанську, нічого вже не пам'ятаю. Вивчала шахи, обкладалась вечорами літературою, зараз пам'ятаю хіба Е2 та Е4. Але весь час я щось вивчала, так порадила мама.
Був в нас сімейний план ще на двох малят, але сталась аварія і на довгі роки я перетворилась на людину з інвалідністю, спочатку офіційною, потім просто фактичною.
Я ростила дітей, намагаючись створити умови навчання в хороших школах, звичайній та музичній. Для цього ми - я і всі троє дітей - роками їздили до міста на навчання. А це 20 кілометрів, та ще й попутним транспортом, нічого собі.
В результаті двоє старших вступили до вищих закладів без екзаменів, за результатами співбесіди.
До журналістики я прийшла після сорока, тільки розігналась - аж трапились інсульт та інфаркт почергово. Але мала чудових редакторів, які мене й навчали цій школі. Школі старої журналістики.
А потім стався Майдан. Так я й прийшла до польових досліджень українського фронту. На цьому стою і досі. Отака кар'єра.
Після п'ятидесяти я почала оформлення своїх спроб літературствування, я мушу дописати одну роботу, мені її заповідали предки. Але боюсь, що з нашим гучним життям не встигну. Тому писати цю роботу вже серйозно, не у вигляді нарисів, а структуровано, я почала після своїх шестидесяти. Вже б і дописала, якби не фронтові клопоти.
Фронтові клопоти мене весь час чомусь навчають і я жадібно вчусь. Фронт і армія - велика школа, навіть коли ти стоїш у добровільному обозі добровільного ж інтендантства.
Всі мої діти і чоловік прийшли на фронт разом зі мною, потім, після згасання гострої фази війни, сім'я вирішила, що поруч зі мною мусить бути хтось один, всі інші будуть готуватись до забезпечення наших прикладних фронтових дій. Так і сталось, що моя перша донька у свої 24 прийшла до фронту і досі тут працює.
В ці роки вона встигла закінчити заочно інститут, але працювати за професією не встигла. В неї, як і в мене, головна робота - фронт. Вся сім'я підтримує й допомагає.
Моя молодша донька проходить серйозну школу, теж працюючи з армією і фронтом, хоча і стоячи в обозі добровільного інтендантства.
Але як кар'єристи ми не склались.
Начитавшись одкровень тих, хто в 24 вже мав певні кар'єрні сходинки, звичайно, такі як я, починають тужити. На що ми витратили власне життя, ой, на що? Он дивись, як люде роблять, он дивись...
... під час чергового тужіння наткнулась я на пост. Авторка пише:
- Я у свої 24 ще ходила автостопом і ні про що серйозне не думала. Шлю підтримку таким як я.
я прочитала це і стало мені легше й простіше. Дякую, авторко.
Я припинила тужити про втрачене для кар'єри життя і далі пішла досліджувати мій дорогоцінний фронт. Збезпечена вашою допомогою і щаслива допомогою моєї дружної сім'ї.
Так що оце я хочу вам сказати...
Мої дорогі, хто в 24 ще й не думав про щось серйозне.
А також ті, хто хотів би, але не міг, отримавши в спадщину якісь кайдани на ногах - хворобу, тяжко хворих батьків, хворіючих дітей або і просто лінь, що теж є поважною причиною.
Радійте за тих, хто зміг.
Хто зміг почати старт в 24 роки.
Не комплексуйте за втрачені для цього всього ваші роки. Погугліть, хто з письменників прийшов до справи після семидесяти, а хто з художників почав створювати шедеври в сімдесят. Я не гуглила, але точно знаю, що такі єсть.
Або не гугліть. Просто живіть своє життя. Просто йдіть свій шлях. Він буде прекрасним навіть без кар'єри. Він буде чудовим, якщо...
Якщо ви все своє життя будете чомусь вчитись.
Жадібно вчитись.
Вчитись без перерви, бо мозок не любить довгих перерв.
А попадаючи, наприклад, до реанімацій чи довгих лежань в ліжку після хвороби - починати вчитись ще жадібніше.
Вчитись у професіоналів.
Вчитись самому.
Вчитись у фронту.
Вчитись у життя.