Diana Makarova · СВІДКИ
Jun. 6th, 2025 01:10 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalan125 - число журналістів, вбитих цією війною. Не знаю, з якого періоду рахували. Вічне питання, коли почалась війна. Сподіваюсь, що хто-хто, а журналісти чітко знають, коли вона почалась.
Треба привітати, треба визначити мужність журналістів нашого часу. Я дійсно вклоняюсь перед їхньою роботою.
Але ложка дьогтю буде. Щас...
... 2014 рік.
Саме тоді, на початку війни, до донецького аеропорту приїхав російський актор Пореченков. Результатом його поїздки була низка фото та відео, де актор хвацько стріляє з кулемета по українських захисниках ДАПу.
Актор. Що виходив на фронт під званням "Преса"
Саме після цієї виходки ціль "Російський журналіст" мала б стати легітимною. Але не стала. Бо ми чтимо міжнарожне право. Принаймні маємо чтити, коли виходимо на міжнародну сцену.
Так правильно.
... 2021 рік.
Український журналіст і редактор Юрій Бутусов викладає до мережі відео, де він стріляє з міномета в сторону ворогів.
Журналіст.
Український.
Саме після цієї виходки ціль "Український журналіст" стала для наших ворогів легітимною. Бо наші вороги не чтять міжнародне право.
Це було неправильно.
Чи стріляли наші вороги по журналістах ДО виходки Бутусова?
Та звичайно, стріляли. І брали в полон.
Але ПІСЛЯ цього відео вони принаймні мали змогу опиратись на цію подію, як на участь журналістів в бойових діях.
Багато хто з журналістів тоді обурився діями Бутусова. Я теж обурилась. Я порівняла два факти - стрільба Пореченкова і стрільба Бутусова. Юра мені досі цього не пробачив. Але ж чому? Адже, знаєте, за великим рахунком це були однаковісінькі факти.
Ще одну історію розповім.
... в Олександра Гріна, великого кримського письменника (принаймні він там жив) є оповідання про фронтового фотографа Першої світової війни.
Фотограф знімав батальні сцени. Робив фото та відео. Можете собі уявити відео зйомку часів Першої світової? Та капець. Він виходив разом з фронтом, очікуючи на атаку. Встановлював на триногу свою величезну камеру і з початком бойових дій починав крутити ручку.
Я не знайшла такої ілюстрації. Маю те, що знайшла - ось лежить журналіст початку двадцятого сторіччя, вшнипившись до вічка величезної своєї фото-дури. Бо її і в руках не втримаєш. Хоча початок воєнної журналістики був ще раніше. Та мова не про це.
В Гріна ж оператор встановив камеру, дочекався початку атаки і почав крутити ручку. Його цікавив тільки ракурс, діафрагма, світло, стан об'єктиву - пішла робота!
Але атака раптом напоролась на зустрічну атаку і почалась битва врукопашну. Все майже як у нас, тільки сто років тому.
Оператор знімав.
Камера стрекотала.
І раптом солдатик, на якого насідало кілька одиниць ворога, повернув до оператора залите кров'ю обличчя і крикнув:
- Підмогни, брате!
і далі наш герой нічого не пам'ятав.
Бій закінчився. Вижив і оператор, і його камера і навіть плівка. Проявивши її і почавши перегляд, оператор відслідкував і обличчя солдатика, і його відкритий в крику рот, а далі...
... далі він побачив себе з перекошеним страхом і люттю обличчям. Це був незнайомий йому - він. Що кинувся на підмогу солдату і бив, колов і різав, відбиваючись в рукопашному бою. Це встигла ухопити камера, яка ще за інерцією продовжувала знімати, коли оператор її покинув.
Власне, от і все. Без моралі. В Гріна не буває моралі. Просто історія, просто опис. І цілком зрозумілий операторський порив.
Але пройшли роки. З'явилось міжнародне право, об яке хто лише не витер ноги. Згадаймо тих же працівників ООН, які, під прикриттям журналістської мети, брали участь в нападі на ізраїльський фестиваль NOVA. Згадаймо російських журналістів, які знімали допити катованих українських полонених.
АЛЕ МИ ВИТИРАТИ НОГИ О МІЖНАРОДНЕ ПРАВО НЕ МАЄМО ПРАВА!
Клянусь справою Віталія Марків, коли більше трьох років Україна мусила доводити в суді, що він не винен в смерті журналістів. Більше трьох років!
Тобто, справа нарешті розсипалась в суді, але ліпили її дуже старанно. Варто було Вітальку потикнутись до Європи. До тієї Європи, куди ми з вами рано чи пізно знову будемо вільно їздити. І цивільні, і ветерани.
І журналісти.
Європа не поспішила звинуватити працівників ООН в їх комбатанському нападі на цивільних Ізраїлю - але за нами стежить і буде стежити дуже приспікливо, можете бути певними. Така вже проституткова позиція вільного світу.
Маємо про це пам'ятати.
Уважно читаю рядки досвідченого журналіста, в тому числі й фронтового, мого друга Oleksii Bobrovnykov, автора найчеснішої книги про наш фронт початку війни "Сіра зона" (скоро вихід українською мовою, до речі):
====="Було ще одне правило, озвучене мені колись тренером журналістики на курсах для міжнародних кореспондентів в Бейруті... Тоді Надім Ладкі розповідав, як їхнє агентство вирішило заборонити носити зброю власним співробітникам, що працювали в місті, розтерзаному терактами та війною.
- Коли ти носиш зброю, то автоматично стаєш комбатантом. - говорив ліванець Надім, який пів життя працював в іншій гарячій точці, Багдаді.
І він був правим."=====
(О.Бобровніков)
Далі Бобер розгортає думку й поясснює, що за голову кореспондента CNN там давали премію, еквівалентну премії за успішний замах на старшого офіцера американської армії. А за репортера Reuters - премію як за молодшого офіцера.
Саме тому досвідчені міжнародники не дозволяли мати при собі зброю. Ми не комбатанти! Не вважайте нас комбатантами, це заважає нашій головній роботі - СВІДЧИТИ.
А свідчення для історії безцінні.
Безцінні вони й для осмислення того, що відбувалось - десь, наприклад, в Гаазі. І якщо уявити цю нав'язлу в зубах Гаагу, то кому швидше повірить стара проститутка Європа і ще більша шльондра Америка - тим журналістам, які беруть участь в бойових діях і активно це показують - чи підкреслено НЕучасникам боїв? НЕкомбатантам?
І невеличке оповідання українського письменника Олександра Гріна (бо Крим це Україна) - воно саме про це. Що в певний момент людина-сідок сама обирає, лишатись їй свідком чи стати комбатантом.
Як обрав одного разу Олександр Махов, український журналіст, прийнявший службу в армії як воїн.
Ви скажете - так Бутусов теж підписав контракт.
Так. Але коли він вичудив ту виходку з артилерійською стрільбою, він був ще просто журналістом. Вичудити стрільбу прийняв рішення Бутусов - але рано чи пізно це вдарить всіх українських журналістів. Ах да, вже вдарило...
І якщо ви ще не втомились від моїх алюзій і не втратили нитку мисьї моєї швидкої, яко по древу - то ось вам остання, заключна історія.
... днями наші мережі рознесли новину про влучання в машину кореспондентів "Красной звезди"
- Так і треба! - кричали наші диванні експерти.
- Правильно, бий їх! Нічого російським пропагандонам нашими землями шастати!
та інші глибокодумні заключення волали експерти тилу.
Братця.
Цілком розділючи обурення до російського пропагандонства, яке шастає нашими полями, лісами, дорогами - смію все ж натякнути.
Нам шашечки - чи їхати?
Нам вселенську справедливість в Гаазі - чи виплеснути свій гнів?
Нам притримуватись міжнародного права - чи ми як росія?
... я вже давно не журналіст. Але я теж не комбатант і старанно це підкреслюю. Я теж СВІДЧУ про цю війну і хтось та прислухАється до моїх свідчень. А хтось ще прислУхається, можливо.
Так от я свідчу - нам міжнародне право.
Нам справедливість суду в умовній Гаазі, навіть якщо ми з вами до цього не доживемо.
Тобто, якщо коротко - український журналісте! Не будь як Пореченков.
та інші персонажі, гм...
Треба привітати, треба визначити мужність журналістів нашого часу. Я дійсно вклоняюсь перед їхньою роботою.
Але ложка дьогтю буде. Щас...
... 2014 рік.
Саме тоді, на початку війни, до донецького аеропорту приїхав російський актор Пореченков. Результатом його поїздки була низка фото та відео, де актор хвацько стріляє з кулемета по українських захисниках ДАПу.
Актор. Що виходив на фронт під званням "Преса"
Саме після цієї виходки ціль "Російський журналіст" мала б стати легітимною. Але не стала. Бо ми чтимо міжнарожне право. Принаймні маємо чтити, коли виходимо на міжнародну сцену.
Так правильно.
... 2021 рік.
Український журналіст і редактор Юрій Бутусов викладає до мережі відео, де він стріляє з міномета в сторону ворогів.
Журналіст.
Український.
Саме після цієї виходки ціль "Український журналіст" стала для наших ворогів легітимною. Бо наші вороги не чтять міжнародне право.
Це було неправильно.
Чи стріляли наші вороги по журналістах ДО виходки Бутусова?
Та звичайно, стріляли. І брали в полон.
Але ПІСЛЯ цього відео вони принаймні мали змогу опиратись на цію подію, як на участь журналістів в бойових діях.
Багато хто з журналістів тоді обурився діями Бутусова. Я теж обурилась. Я порівняла два факти - стрільба Пореченкова і стрільба Бутусова. Юра мені досі цього не пробачив. Але ж чому? Адже, знаєте, за великим рахунком це були однаковісінькі факти.
Ще одну історію розповім.
... в Олександра Гріна, великого кримського письменника (принаймні він там жив) є оповідання про фронтового фотографа Першої світової війни.
Фотограф знімав батальні сцени. Робив фото та відео. Можете собі уявити відео зйомку часів Першої світової? Та капець. Він виходив разом з фронтом, очікуючи на атаку. Встановлював на триногу свою величезну камеру і з початком бойових дій починав крутити ручку.
Я не знайшла такої ілюстрації. Маю те, що знайшла - ось лежить журналіст початку двадцятого сторіччя, вшнипившись до вічка величезної своєї фото-дури. Бо її і в руках не втримаєш. Хоча початок воєнної журналістики був ще раніше. Та мова не про це.
В Гріна ж оператор встановив камеру, дочекався початку атаки і почав крутити ручку. Його цікавив тільки ракурс, діафрагма, світло, стан об'єктиву - пішла робота!
Але атака раптом напоролась на зустрічну атаку і почалась битва врукопашну. Все майже як у нас, тільки сто років тому.
Оператор знімав.
Камера стрекотала.
І раптом солдатик, на якого насідало кілька одиниць ворога, повернув до оператора залите кров'ю обличчя і крикнув:
- Підмогни, брате!
і далі наш герой нічого не пам'ятав.
Бій закінчився. Вижив і оператор, і його камера і навіть плівка. Проявивши її і почавши перегляд, оператор відслідкував і обличчя солдатика, і його відкритий в крику рот, а далі...
... далі він побачив себе з перекошеним страхом і люттю обличчям. Це був незнайомий йому - він. Що кинувся на підмогу солдату і бив, колов і різав, відбиваючись в рукопашному бою. Це встигла ухопити камера, яка ще за інерцією продовжувала знімати, коли оператор її покинув.
Власне, от і все. Без моралі. В Гріна не буває моралі. Просто історія, просто опис. І цілком зрозумілий операторський порив.
Але пройшли роки. З'явилось міжнародне право, об яке хто лише не витер ноги. Згадаймо тих же працівників ООН, які, під прикриттям журналістської мети, брали участь в нападі на ізраїльський фестиваль NOVA. Згадаймо російських журналістів, які знімали допити катованих українських полонених.
АЛЕ МИ ВИТИРАТИ НОГИ О МІЖНАРОДНЕ ПРАВО НЕ МАЄМО ПРАВА!
Клянусь справою Віталія Марків, коли більше трьох років Україна мусила доводити в суді, що він не винен в смерті журналістів. Більше трьох років!
Тобто, справа нарешті розсипалась в суді, але ліпили її дуже старанно. Варто було Вітальку потикнутись до Європи. До тієї Європи, куди ми з вами рано чи пізно знову будемо вільно їздити. І цивільні, і ветерани.
І журналісти.
Європа не поспішила звинуватити працівників ООН в їх комбатанському нападі на цивільних Ізраїлю - але за нами стежить і буде стежити дуже приспікливо, можете бути певними. Така вже проституткова позиція вільного світу.
Маємо про це пам'ятати.
Уважно читаю рядки досвідченого журналіста, в тому числі й фронтового, мого друга Oleksii Bobrovnykov, автора найчеснішої книги про наш фронт початку війни "Сіра зона" (скоро вихід українською мовою, до речі):
====="Було ще одне правило, озвучене мені колись тренером журналістики на курсах для міжнародних кореспондентів в Бейруті... Тоді Надім Ладкі розповідав, як їхнє агентство вирішило заборонити носити зброю власним співробітникам, що працювали в місті, розтерзаному терактами та війною.
- Коли ти носиш зброю, то автоматично стаєш комбатантом. - говорив ліванець Надім, який пів життя працював в іншій гарячій точці, Багдаді.
І він був правим."=====
(О.Бобровніков)
Далі Бобер розгортає думку й поясснює, що за голову кореспондента CNN там давали премію, еквівалентну премії за успішний замах на старшого офіцера американської армії. А за репортера Reuters - премію як за молодшого офіцера.
Саме тому досвідчені міжнародники не дозволяли мати при собі зброю. Ми не комбатанти! Не вважайте нас комбатантами, це заважає нашій головній роботі - СВІДЧИТИ.
А свідчення для історії безцінні.
Безцінні вони й для осмислення того, що відбувалось - десь, наприклад, в Гаазі. І якщо уявити цю нав'язлу в зубах Гаагу, то кому швидше повірить стара проститутка Європа і ще більша шльондра Америка - тим журналістам, які беруть участь в бойових діях і активно це показують - чи підкреслено НЕучасникам боїв? НЕкомбатантам?
І невеличке оповідання українського письменника Олександра Гріна (бо Крим це Україна) - воно саме про це. Що в певний момент людина-сідок сама обирає, лишатись їй свідком чи стати комбатантом.
Як обрав одного разу Олександр Махов, український журналіст, прийнявший службу в армії як воїн.
Ви скажете - так Бутусов теж підписав контракт.
Так. Але коли він вичудив ту виходку з артилерійською стрільбою, він був ще просто журналістом. Вичудити стрільбу прийняв рішення Бутусов - але рано чи пізно це вдарить всіх українських журналістів. Ах да, вже вдарило...
І якщо ви ще не втомились від моїх алюзій і не втратили нитку мисьї моєї швидкої, яко по древу - то ось вам остання, заключна історія.
... днями наші мережі рознесли новину про влучання в машину кореспондентів "Красной звезди"
- Так і треба! - кричали наші диванні експерти.
- Правильно, бий їх! Нічого російським пропагандонам нашими землями шастати!
та інші глибокодумні заключення волали експерти тилу.
Братця.
Цілком розділючи обурення до російського пропагандонства, яке шастає нашими полями, лісами, дорогами - смію все ж натякнути.
Нам шашечки - чи їхати?
Нам вселенську справедливість в Гаазі - чи виплеснути свій гнів?
Нам притримуватись міжнародного права - чи ми як росія?
... я вже давно не журналіст. Але я теж не комбатант і старанно це підкреслюю. Я теж СВІДЧУ про цю війну і хтось та прислухАється до моїх свідчень. А хтось ще прислУхається, можливо.
Так от я свідчу - нам міжнародне право.
Нам справедливість суду в умовній Гаазі, навіть якщо ми з вами до цього не доживемо.
Тобто, якщо коротко - український журналісте! Не будь як Пореченков.
та інші персонажі, гм...