![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanOtto W. Schmidt
Причин, звісно, море. Але якщо дивитися з балкона сьогодення — вже без ілюзій і рожевих стрічок — головна причина маячить доволі чітко. Не будемо копатися в архівах чи гіпотезах: усе почалося з “перемоги” Януковича.
Перемога Януковича — не загадка і навіть не сюрприз. Це був референдум на користь ностальгії. Донбас і Південь України масово проголосували за свого: не за політика, не за програму, а за рідного кримінальника — “свій серед своїх”.
Українська мова викликала в цих регіонах висипання, західні цінності — паніку, а слово “нація” асоціювалося з чимось небезпечним і майже непристойним. Ну а "професор" був простий, як табуретка, зрозумілий, як шахтарський пайок, і говорив мовою, в якій “було все ясно” — з помилками, кострубато, але “по-своєму”.
Він зібрав голоси у Донецькій, Луганській, Харківській, Запорізькій, Дніпропетровській і, звісно ж, у Криму — там, де слово “бандерівець” викликало серцеві спазми. У Закарпатті рецидивіст взяв 40% — ефект політичного похмілля після “помаранчевої” вечірки: обіцяли Європу, а замість неї — хаос і вивіски українською.
Навіть на заході знайшлися втомлені прагматики. Їм було байдуже до національної ідеї — головне, щоб у холодильнику щось лежало, а по телевізору обіцяли “стабільність”. І Янукович це обіцяв. Пенсії, порядок, дешевий газ і повернення в затишне минуле, де не треба думати. Пенсіонери повірили. А як не вірити людині, яка так впевнено читає з папірця, ніби сама те писала?
Це була не просто перемога політика. Це була перемога світогляду: совкового, авторитарного, в якому головна мета — щоб “не чіпали”. Це не був вибір громадянина. Це був вибір підданого. Люди проголосували не за ідею, а за спокій. За тишу в голові.
А в Кремлі — свято. Путін, який досі не міг пережити програш Ющенкові, тріумфував. Його "хлопець" повернувся. Почалася тиха, але системна операція “Скуповуємо Україну по шматках”. Все чітко: свої люди на посадах, мішки з конвертами, обіцянки теплих крісел і травневих орденів. Підготували “миротворчу місію” — з танками, зеленими чоловічками й вічним рефреном: “Ну вони ж самі хотіли.”
Багато (не всі, але дуже багато) російськомовних українців із Сходу та Центру стали ґрунтом для цього процесу. Не ворогами — зручними. Не агентами — байдужими. А подекуди — просто зрадниками, які воліли не думати, а споживати. Для них Україна була технічним непорозумінням. Ілюзією, яку можна проміняти на халяву та телевізійну “стабільність”.
Так, з піснями про братство і спільну історію, йшло повзуче вторгнення. І спалахнуло тоді, коли все вже було готове.
І кінця цій війні поки що не видно. Бо “своїх” ще вистачає. У кожного з них — своя стабільність у голові, і своя ностальгія по імперії, якої давно немає, але яка ще досі керує чужими руками.
Причин, звісно, море. Але якщо дивитися з балкона сьогодення — вже без ілюзій і рожевих стрічок — головна причина маячить доволі чітко. Не будемо копатися в архівах чи гіпотезах: усе почалося з “перемоги” Януковича.
Перемога Януковича — не загадка і навіть не сюрприз. Це був референдум на користь ностальгії. Донбас і Південь України масово проголосували за свого: не за політика, не за програму, а за рідного кримінальника — “свій серед своїх”.
Українська мова викликала в цих регіонах висипання, західні цінності — паніку, а слово “нація” асоціювалося з чимось небезпечним і майже непристойним. Ну а "професор" був простий, як табуретка, зрозумілий, як шахтарський пайок, і говорив мовою, в якій “було все ясно” — з помилками, кострубато, але “по-своєму”.
Він зібрав голоси у Донецькій, Луганській, Харківській, Запорізькій, Дніпропетровській і, звісно ж, у Криму — там, де слово “бандерівець” викликало серцеві спазми. У Закарпатті рецидивіст взяв 40% — ефект політичного похмілля після “помаранчевої” вечірки: обіцяли Європу, а замість неї — хаос і вивіски українською.
Навіть на заході знайшлися втомлені прагматики. Їм було байдуже до національної ідеї — головне, щоб у холодильнику щось лежало, а по телевізору обіцяли “стабільність”. І Янукович це обіцяв. Пенсії, порядок, дешевий газ і повернення в затишне минуле, де не треба думати. Пенсіонери повірили. А як не вірити людині, яка так впевнено читає з папірця, ніби сама те писала?
Це була не просто перемога політика. Це була перемога світогляду: совкового, авторитарного, в якому головна мета — щоб “не чіпали”. Це не був вибір громадянина. Це був вибір підданого. Люди проголосували не за ідею, а за спокій. За тишу в голові.
А в Кремлі — свято. Путін, який досі не міг пережити програш Ющенкові, тріумфував. Його "хлопець" повернувся. Почалася тиха, але системна операція “Скуповуємо Україну по шматках”. Все чітко: свої люди на посадах, мішки з конвертами, обіцянки теплих крісел і травневих орденів. Підготували “миротворчу місію” — з танками, зеленими чоловічками й вічним рефреном: “Ну вони ж самі хотіли.”
Багато (не всі, але дуже багато) російськомовних українців із Сходу та Центру стали ґрунтом для цього процесу. Не ворогами — зручними. Не агентами — байдужими. А подекуди — просто зрадниками, які воліли не думати, а споживати. Для них Україна була технічним непорозумінням. Ілюзією, яку можна проміняти на халяву та телевізійну “стабільність”.
Так, з піснями про братство і спільну історію, йшло повзуче вторгнення. І спалахнуло тоді, коли все вже було готове.
І кінця цій війні поки що не видно. Бо “своїх” ще вистачає. У кожного з них — своя стабільність у голові, і своя ностальгія по імперії, якої давно немає, але яка ще досі керує чужими руками.
no subject
Date: 2025-05-25 04:50 pm (UTC)