don_katalan

Наш водій був серед добровольців, що згодились зробити рейд вивозу людей з цього ареалу. Ми потім його відпоювали. Горілкою, звичайно, а чим же ще...
- Між трупами їхали... - повторював він.
Той місяць окупації був безкінечно довгим.
Мій чоловік повернувся раніше за мене і чистив дім.
Дім, якому я вклонилась перед від'їздом до евакуації і обіцяла повернутись. Дім, про який я говорила військовим потім:
- Я дам координати, бийте туди. Там мусить бути їхній штаб.
Але я б його все одно відбудувала. Я йому пообіцяла. Це не було зрадою.
І я, і Ф.О.Н.Д. повернулись вже аж восени.
Дім лишився цілим.
Я знала жінку, яка час від часу дзвонила до мене і розпитувала:
- Вони не повернуться? Не повернуться, ні?
Вона не справилась, суїцид. Я запевняла її, що вони не повернуться. Вона все одно не справилась.
Сьогодні в мене вчергове забрали медикаменти для жертв згвалтувань. Я не розпитую. Я знаю медиків, які виходили з чатів. Вони не могли читати й чути про те, що відбувалось в Бучі, Ірпеню, Бородянці. Це медики.
Я живу між Бучею і Бородянкою.
Я живу - нога на педалі.
Я живу...
Вони - ні...
===
Olexandr Kravchenko
Розмови з людьми, які жили під окупацією, страшні. І це я ще не спілкувався з тими, хто пережив описане у вас в пості
===
Слава Світова
Болить думати про те, що довелося пережити усім тим людям, дітям, жінкам, чоловікам - перед тим, як померти... Я чула історію жінки віку моєї мами, яка пережила зґвалтування... Після того, як звільнили Бучу та Ірпінь, і ми всі побачили, що там відбувалося, витягнути мене з темряви могли тільки рецептурні таблетки. Тим страшніше усвідомлювати сентимент світу до "загадкової російської душі", все ще досі...