Так, демократія має зворотній бік
Feb. 13th, 2025 01:55 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalangor Baryshev
На початку 90-х, коли сипався радянський союз, було зрозуміло, що лише самим розпадом на колишні "союзні республіки" діло не закінчиться. Розпад міг продовжуватися й далі, аж до його логічного завершення у вигляді утворення набагато більшої кількості незалежних держав. Да, з масою претензій одна до одної чи навіть декількох, да з конфліктами, у багатьох випадках збройними. Да, з настанням якоїсь нової реальності, яка багато в чому нагадувала б постколоніальну Африку, але дещо північніше. Да, з потраплянням радянської ядерної зброї під фізичний контроль невідомо кого, і невідомо чого від тих людей очікувати.
Саме тому ті, кого прийнято називати "колективний Захід", були схильні тоді до думки, що цей розпад варто зупинити. Нехай і не в ідеальному з багатьох точок зору вигляді, але краще вже як-небудь ніж ніяк і з непередбачуваними наслідками. І зупинили. Мовчки визнали рф правонаступником ссср з одразу місцем у Раді безпеки ООН, з переданням їй радянської ядерної зброї, з закриттям очей на карабахи-придністров'я-абхазії-таджикистани. Уляглося і нехай, і так добре.
Між тим, протягом певного часу процеси розпаду ще йшли всередині рф та деяких колишніх радянських республік, проте зрештою десь більш, а десь менш криваво були придушені.
Проте, протиріччя, які слугували причиною того зупиненого розпаду нікуди не поділися й не подінуться аж до або їхнього мирного залагодження, або ж до зникнення однієї із сторін кожного такого протиріччя, а це може зумовити продовження подальшого розпаду.
Інакше кажучи, є лише два способи унеможливлення подальшого розпаду - або повне поглинання однією із сторін, між якими є протиріччя, іншої, або ж фізичне знищення однієї з них. Тоді протиріччя зникає, а разом з ним і причина - у випадку про який тут йдеться - того самого розпаду.
Однак, повернемося до утвореної у 1991 році рф. Загроза її розпаду тоді була для неї дуже значною, і уся логіка дій її влади полягала - і досі полягає у відверненні цієї загрози. Усі ці рипання з цхінвалами-сухумами-бамбасами і кримнашами, усі ці недолугі євразеси-одекабе-брікси й таможенниє сайузи - спроба навіть не відновити імперію, а вберегти від розпаду те, що від неї лишається.
І ось тут ми маємо знову поглянути на ще один суб'єкт, який має вагомий вплив на те, що відбувається всередині простору, на якому все ще продовжує здихати ссср. "Колективний Захід". Його інтерес єдиний - власна безпека. Аби з тієї зони розпаду не йшло до нього щось загрозливе, а бажано ще й дещо заробити. Саме цим він усі роки до останнього часу й займався, але аж надто захопився саме зароблянням, що й зробило його вразливим, бо аж надто це завжди недобре. Взагалі, жадібність - річ, яка до добра не доводить, але ж коли бабло пре, то як же важко зупинитися навіть якщо вже надто припікає. "Ну от ще трохи і тоді все... А, ні, можна ще трохи". І от вже срака димить, а зупинитися все одно важко, бо ж пре. Звісно, є там інтелектуали, розумні й зважені люди, які кажуть "досить". Але ж є ще ота сама категорія, що обирає у владу подібних собі - найяскравіших та найуспішніших, звісно у певному сенсі, які не зважають на будь-який голос розуму якщо пре, а натовп представників тієї категорії, що їх обрала, волає "давай ще, грейт еген, хочемо ще!"
Так, демократія має зворотній бік, бо право голосу мають усі, а серед тих усіх та сама категорія майже завжди найчисельніша.
І от що ми маємо у підсумку. Процес розпаду, що до цього мав періоди прискорення й уповільнення, вступає у якусь чергову фазу. За деякими ознаками це фаза прискорення. Також є виразні зусилля його загальмувати, як з боку рф, так і з боку частини "колективного Заходу". І одночасно - значення зростання занепокоєння іншої його частини власною безпекою.
Що з того вийде? Наразі впевнено сказати щось оптимістичне, як, бачу, намагаються деякі - виглядатиме вкрай натягнуто. Але й у загальному песимістично-занепадницькому тренді теж, на мій погляд, було б перебільшенням, принаймні наразі.
Невизначеність, радше негативна, але саме така формула, за винятком дуже коротких періодів була й до цього протягом кількох останніх років.
Але ж і вибір не дуже великий: або продовжувати боротися, або ж опустити руки - також лишився той самий, а опустити руки як означало Бучу з Маріуполем на всю Україну, так і означатиме - тут нічого не змінилося, отже й відповідь на питання "що робити?" та сама.
На початку 90-х, коли сипався радянський союз, було зрозуміло, що лише самим розпадом на колишні "союзні республіки" діло не закінчиться. Розпад міг продовжуватися й далі, аж до його логічного завершення у вигляді утворення набагато більшої кількості незалежних держав. Да, з масою претензій одна до одної чи навіть декількох, да з конфліктами, у багатьох випадках збройними. Да, з настанням якоїсь нової реальності, яка багато в чому нагадувала б постколоніальну Африку, але дещо північніше. Да, з потраплянням радянської ядерної зброї під фізичний контроль невідомо кого, і невідомо чого від тих людей очікувати.
Саме тому ті, кого прийнято називати "колективний Захід", були схильні тоді до думки, що цей розпад варто зупинити. Нехай і не в ідеальному з багатьох точок зору вигляді, але краще вже як-небудь ніж ніяк і з непередбачуваними наслідками. І зупинили. Мовчки визнали рф правонаступником ссср з одразу місцем у Раді безпеки ООН, з переданням їй радянської ядерної зброї, з закриттям очей на карабахи-придністров'я-абхазії-таджикистани. Уляглося і нехай, і так добре.
Між тим, протягом певного часу процеси розпаду ще йшли всередині рф та деяких колишніх радянських республік, проте зрештою десь більш, а десь менш криваво були придушені.
Проте, протиріччя, які слугували причиною того зупиненого розпаду нікуди не поділися й не подінуться аж до або їхнього мирного залагодження, або ж до зникнення однієї із сторін кожного такого протиріччя, а це може зумовити продовження подальшого розпаду.
Інакше кажучи, є лише два способи унеможливлення подальшого розпаду - або повне поглинання однією із сторін, між якими є протиріччя, іншої, або ж фізичне знищення однієї з них. Тоді протиріччя зникає, а разом з ним і причина - у випадку про який тут йдеться - того самого розпаду.
Однак, повернемося до утвореної у 1991 році рф. Загроза її розпаду тоді була для неї дуже значною, і уся логіка дій її влади полягала - і досі полягає у відверненні цієї загрози. Усі ці рипання з цхінвалами-сухумами-бамбасами і кримнашами, усі ці недолугі євразеси-одекабе-брікси й таможенниє сайузи - спроба навіть не відновити імперію, а вберегти від розпаду те, що від неї лишається.
І ось тут ми маємо знову поглянути на ще один суб'єкт, який має вагомий вплив на те, що відбувається всередині простору, на якому все ще продовжує здихати ссср. "Колективний Захід". Його інтерес єдиний - власна безпека. Аби з тієї зони розпаду не йшло до нього щось загрозливе, а бажано ще й дещо заробити. Саме цим він усі роки до останнього часу й займався, але аж надто захопився саме зароблянням, що й зробило його вразливим, бо аж надто це завжди недобре. Взагалі, жадібність - річ, яка до добра не доводить, але ж коли бабло пре, то як же важко зупинитися навіть якщо вже надто припікає. "Ну от ще трохи і тоді все... А, ні, можна ще трохи". І от вже срака димить, а зупинитися все одно важко, бо ж пре. Звісно, є там інтелектуали, розумні й зважені люди, які кажуть "досить". Але ж є ще ота сама категорія, що обирає у владу подібних собі - найяскравіших та найуспішніших, звісно у певному сенсі, які не зважають на будь-який голос розуму якщо пре, а натовп представників тієї категорії, що їх обрала, волає "давай ще, грейт еген, хочемо ще!"
Так, демократія має зворотній бік, бо право голосу мають усі, а серед тих усіх та сама категорія майже завжди найчисельніша.
І от що ми маємо у підсумку. Процес розпаду, що до цього мав періоди прискорення й уповільнення, вступає у якусь чергову фазу. За деякими ознаками це фаза прискорення. Також є виразні зусилля його загальмувати, як з боку рф, так і з боку частини "колективного Заходу". І одночасно - значення зростання занепокоєння іншої його частини власною безпекою.
Що з того вийде? Наразі впевнено сказати щось оптимістичне, як, бачу, намагаються деякі - виглядатиме вкрай натягнуто. Але й у загальному песимістично-занепадницькому тренді теж, на мій погляд, було б перебільшенням, принаймні наразі.
Невизначеність, радше негативна, але саме така формула, за винятком дуже коротких періодів була й до цього протягом кількох останніх років.
Але ж і вибір не дуже великий: або продовжувати боротися, або ж опустити руки - також лишився той самий, а опустити руки як означало Бучу з Маріуполем на всю Україну, так і означатиме - тут нічого не змінилося, отже й відповідь на питання "що робити?" та сама.