![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanЯ познайомився з Олексієм - Льошею Роднянським ще коли він був студентом.
Приємний в спілкування і російською і українською хлопець з інтелігентної єврейської сім'ї вже тоді зробив свій вибір - вписатися в русскость, менше відрізнятися. Щоби хоч якось мінімально убезпечитися від російсько-радянського антисемітизму, бути не на "ман", а на "ский", взяв призвище не батька - Фрідман, а мамине - Роднянський.
Народився і виріс в російській культурній бульбашці Київа, котра тоді була кулею розміром з саме місто.
Тому українська культура для нього тільки "мягкая крестьянская", а долучитися до високої світової культури можна виключно через російські переклади (українські переклади Лукаша в іншому, в не його світі).
Хотів як ліпше. Разом за своїм двоєріднм братом німецьким предприємцем Борисом Фуксманом створив телеканал "1+1" ( українська естрада і Довгоносики, це саме на каналі Роднянського). Потім, після того як Коломойський по бєспрєдєлу віджав "1+1" у Роднянського, остаточно перебрався до Москви творити культуру для русскіх.
Продюсував все без розбору - і оспівуючи імперскість фільми (9 рота, Кадети, Біла Гвардія) і латентно українофобськй серіал "Моя прєкрасная няня" і такі критично-опозиційні, як Левіафан.
Зробив русскім телеканал СТС, кінофестиваль Кінотавр.
З 2022 року виїхав з Росії. Формально на боці України, але своєю Україну не вважає, про що тут і пише.
Часто не розуміє елементарного. Пропонує те, чого робити категорично не можна. Наприклад, якось написав, що на його думку добре було б, якби по війні для відновленні України до нас переїхала би величезна кількість російських спеціалістів в різних галузях, інженерів. Пропонує повторити те, що вже робив СРСР і після Голодомору і після 1945 року - свідомо переселив до нас масу росіян - від викладачів в інститутах, вчителів, керівників предприємств, інженерів, до простих робітників на будівництвах і в шахтах.
А якого іншого розуміння реальності можна чекати від людини котра не самоідентифікацією себе з жодною національністю, а тільки як русскоскультурний з тугою по єдиному для нього справжньому, по його Атлантиді, по СРСР?
Дуже прозора аналогія з одеськими "пушкіністами", котрі так само самоідентифікують себе виключно як "Адєссіт". Адєссіт тої Одеси, котрої вже років з 20 в реальності немає.
Бо і для Льоши і для них, і Україна і РФ, це "осколки (їхньої) Атлантиды, уничтожающие сегодня друг друга в смертельной схватке".
* * *
"Все не было повода это сказать, но хотелось. А тут и повод нашелся. Radio France и Елена Поляковская, - сама киевлянка, - организовала наш с Александром Роднянским стрим о родном городе. Не буду спойлерить его содержание, кто захочет – посмотрит, а кому не интересно смотреть – не интересно и знать, о чем там речь.
Выскажусь о другом. О том, что наболело.
Поиск идентичности для людей моего поколения, родившихся на просторах необъятной империи, стыдливо избегавшей называть себя империей, дело непростое. Это как раз тот случай, когда мысль изреченная есть ложь. Что бы я не сказал, не будет правдой, в лучшем случае – будет полуправдой.
Я родился в Киеве, знаю прилично украинский язык (точно лучше, чем нынешний Главком ВСУ), 26 лет прожил там, где сегодня располагается государство Украина, впитал с молоком матери ее песни, ее фольклор, ее мягкую крестьянскую культуру, ее «многоголосость» во всех смыслых слова.
Стал ли я от этого украинцем – нет однозначного ответа.
Когда русские бомбы падают на города, которые я помню и люблю (не говоря уже о Киеве), я не могу от этого дистанцироваться, посмотреть со стороны, пусть и с сочувствием. Это мое, это боль внутри меня, это мое достоинство попрано, я не могу себя из этого вычленить.
Ассоциирую ли я себя при этом с государством Украина, ощущаю ли себя его частью, являюсь ли его патриотом? – Вряд ли.
Это все слишком новое и далекое, чтобы я успел его принять.
Я родился и вырос в русскоговорящей семье. Русский язык – единственный «протокол», по которому я способен мыслить и чувствовать свободно. Весь круг моих духовных ассоциаций создан в основном миром русской кульиуры, русской литературой и историей. Я не могу это из себя выплюнуть, потому что это и есть весь я. Если это убрать, от меня останутся какие-то человеческие обломки, мало кому интересные.
Может, я и хотел бы, чтобы вышло иначе, чтобы «Шиллера читать без словаря» и чтоб Шекспир был таким же понятным в оригинале без переводов Пастернака, Лозинского и Маршака, но не сложилось. Означает ли это, что мне близко и дорого то убогое государственное образование, которое корчится вот уже сорок лет то в ли муках родов, то ли в агонии смерти?
Чувствую ли свою связь с ЭТИМ государством-карликом, пытающимся изобразить из себя великана? – Боюсь, что нет.
Оно для меня чужое, непонятное, карикатурное.
Увы, но я патриот Атлантиды. Моя Родина СССР. Она ушла на дно океана. Видимо, навсегда.
А я матрос, спасшийся на плотике посреди ледяной Атлантики, плывущий от одного чужого берега к другому. Может быть, когда-то я, но скорее всего – мои дети и внуки, обретут новую землю обетованную.
Но эти осколки Атлантиды, уничтожающие сегодня друг друга в смертельной схватке, – они не во мне.
Я присягал тому, чего уж больше нет. Хотя оно тоже было сильно не похоже на сахар, но все-таки было настоящим.
И поэтому, чем дальше, тем с большей радостью, на вопрос «Кто Вы?» – я с готовностью и радостью отвечаю: «Киевлянин».
Приємний в спілкування і російською і українською хлопець з інтелігентної єврейської сім'ї вже тоді зробив свій вибір - вписатися в русскость, менше відрізнятися. Щоби хоч якось мінімально убезпечитися від російсько-радянського антисемітизму, бути не на "ман", а на "ский", взяв призвище не батька - Фрідман, а мамине - Роднянський.
Народився і виріс в російській культурній бульбашці Київа, котра тоді була кулею розміром з саме місто.
Тому українська культура для нього тільки "мягкая крестьянская", а долучитися до високої світової культури можна виключно через російські переклади (українські переклади Лукаша в іншому, в не його світі).
Хотів як ліпше. Разом за своїм двоєріднм братом німецьким предприємцем Борисом Фуксманом створив телеканал "1+1" ( українська естрада і Довгоносики, це саме на каналі Роднянського). Потім, після того як Коломойський по бєспрєдєлу віджав "1+1" у Роднянського, остаточно перебрався до Москви творити культуру для русскіх.
Продюсував все без розбору - і оспівуючи імперскість фільми (9 рота, Кадети, Біла Гвардія) і латентно українофобськй серіал "Моя прєкрасная няня" і такі критично-опозиційні, як Левіафан.
Зробив русскім телеканал СТС, кінофестиваль Кінотавр.
З 2022 року виїхав з Росії. Формально на боці України, але своєю Україну не вважає, про що тут і пише.
Часто не розуміє елементарного. Пропонує те, чого робити категорично не можна. Наприклад, якось написав, що на його думку добре було б, якби по війні для відновленні України до нас переїхала би величезна кількість російських спеціалістів в різних галузях, інженерів. Пропонує повторити те, що вже робив СРСР і після Голодомору і після 1945 року - свідомо переселив до нас масу росіян - від викладачів в інститутах, вчителів, керівників предприємств, інженерів, до простих робітників на будівництвах і в шахтах.
А якого іншого розуміння реальності можна чекати від людини котра не самоідентифікацією себе з жодною національністю, а тільки як русскоскультурний з тугою по єдиному для нього справжньому, по його Атлантиді, по СРСР?
Дуже прозора аналогія з одеськими "пушкіністами", котрі так само самоідентифікують себе виключно як "Адєссіт". Адєссіт тої Одеси, котрої вже років з 20 в реальності немає.
Бо і для Льоши і для них, і Україна і РФ, це "осколки (їхньої) Атлантиды, уничтожающие сегодня друг друга в смертельной схватке".
* * *
"Все не было повода это сказать, но хотелось. А тут и повод нашелся. Radio France и Елена Поляковская, - сама киевлянка, - организовала наш с Александром Роднянским стрим о родном городе. Не буду спойлерить его содержание, кто захочет – посмотрит, а кому не интересно смотреть – не интересно и знать, о чем там речь.
Выскажусь о другом. О том, что наболело.
Поиск идентичности для людей моего поколения, родившихся на просторах необъятной империи, стыдливо избегавшей называть себя империей, дело непростое. Это как раз тот случай, когда мысль изреченная есть ложь. Что бы я не сказал, не будет правдой, в лучшем случае – будет полуправдой.
Я родился в Киеве, знаю прилично украинский язык (точно лучше, чем нынешний Главком ВСУ), 26 лет прожил там, где сегодня располагается государство Украина, впитал с молоком матери ее песни, ее фольклор, ее мягкую крестьянскую культуру, ее «многоголосость» во всех смыслых слова.
Стал ли я от этого украинцем – нет однозначного ответа.
Когда русские бомбы падают на города, которые я помню и люблю (не говоря уже о Киеве), я не могу от этого дистанцироваться, посмотреть со стороны, пусть и с сочувствием. Это мое, это боль внутри меня, это мое достоинство попрано, я не могу себя из этого вычленить.
Ассоциирую ли я себя при этом с государством Украина, ощущаю ли себя его частью, являюсь ли его патриотом? – Вряд ли.
Это все слишком новое и далекое, чтобы я успел его принять.
Я родился и вырос в русскоговорящей семье. Русский язык – единственный «протокол», по которому я способен мыслить и чувствовать свободно. Весь круг моих духовных ассоциаций создан в основном миром русской кульиуры, русской литературой и историей. Я не могу это из себя выплюнуть, потому что это и есть весь я. Если это убрать, от меня останутся какие-то человеческие обломки, мало кому интересные.
Может, я и хотел бы, чтобы вышло иначе, чтобы «Шиллера читать без словаря» и чтоб Шекспир был таким же понятным в оригинале без переводов Пастернака, Лозинского и Маршака, но не сложилось. Означает ли это, что мне близко и дорого то убогое государственное образование, которое корчится вот уже сорок лет то в ли муках родов, то ли в агонии смерти?
Чувствую ли свою связь с ЭТИМ государством-карликом, пытающимся изобразить из себя великана? – Боюсь, что нет.
Оно для меня чужое, непонятное, карикатурное.
Увы, но я патриот Атлантиды. Моя Родина СССР. Она ушла на дно океана. Видимо, навсегда.
А я матрос, спасшийся на плотике посреди ледяной Атлантики, плывущий от одного чужого берега к другому. Может быть, когда-то я, но скорее всего – мои дети и внуки, обретут новую землю обетованную.
Но эти осколки Атлантиды, уничтожающие сегодня друг друга в смертельной схватке, – они не во мне.
Я присягал тому, чего уж больше нет. Хотя оно тоже было сильно не похоже на сахар, но все-таки было настоящим.
И поэтому, чем дальше, тем с большей радостью, на вопрос «Кто Вы?» – я с готовностью и радостью отвечаю: «Киевлянин».