don_katalan

Мені розповіли про людину, яка пішла на фронт в 2022 році, пройшла кров, біль, страх пекла і воює досі. Мені сказали, що спілкуватись з цією людиною дуже складно. Людина ця вважає зрадниками всих, хто не на фронті. Кидається в істерику, розмовляючи з тиловими людьми. Вимагає донатити - хоча б донатити і допомагати фронту. Кидаючи громи й блискавки на тих, хто лишається байдужим до війни, на погляд цієї людини.
Звичайна справа, авжеж? І хто-хто, а ми чудово розуміємо бурю почуттів у випаленому місці, де була душа в цієї людини. Чи є там посттравматичний стан, чи ще ні, без професіонала не скажеш. Але такий стан може бути в багатьох фронтовиків. Якби ж...
... якби ж ми не знали цю людину.
Якби ж ми так чудово не знали цю людину.
Вісім років аж до повномасштабного вторгнення ця людина жила спокійно. Не просто спокійно - а з усих сил показуючи і своїм життям, і власними сторінками у соцмережах, що війни для цієї людини немає. Ну, не хотіла чути ця людина про війну.
Мандри.
Розваги.
Звичайне життя звичайної тилової людини.
Ми в цей час проходили біль, кров, страх пекла. Випалювали душі, лишаючи попіл замість посмішок. Ми кидались на тилових і вимагали, щоб вони почули про війну. Аби хоча б донатили і допомагали фронту, якщо не воюють.
Ми бились в істериках, кидаючи громи й блискавки на байдужих до війни людей. І спілкуватись з нами часом було просто неможливо.
Чи був в нас посттравматичний стан, невідомо, бо до професіоналів не всі з нас добігали. Бо часу не було, не було грошей й сил, бо ми як йшли вісім років до вторгнення цим пеклом, так і пішли пеклом далі, не зробивши навіть передишку.
Таким шляхом ми пройшли заперечення:
- Ні, яка там зимова форма? Ми цю війну закінчимо до зими 2014 року!
гнів:
- Іловайськ? Розстріл колони? Ах ви суки!
компроміс:
- Так, засукали рукави і довбашити далі...
депресію:
- Я лишилась в Дебальцевому. Я не зможу більше нічого, мене спалили там...
прийняття:
- Так, народ. Слухайте мене сюди. Вони не спиняться. Буде масове вторгнення. Обов'язково вони підуть на Київ. Ми мусимо бути готовими. Думайте про фронт. Весь час думайте про фронт і допомагайте фронту. Лише в ньому наша надія і наше спасіння...
Оці нові, з лютого 2022 і далі - вони давно вже не нові. Вони такі старі, що не дай Боже кожному того, що вони пережили. Їм, можливо, важче, ніж тим, хто прийшов до пекла в 2014, 2015 і таке інше. Бо вони, ці нові, стрибнули у вогняну лаву одразу, по шийку. А старі-старі, старики фронту, входили до вогняної лави поступово. І поступово адаптувались.
Втім, не знаю, чим можна міряти вогняні лави - адаптацією чи неймовірною втомою одинадцяти років на війні. Швидким стрибком до пекла чи поступовим входженням до нього. Чим взагалі можна міряти випаленість душ? Кількістю могил товаришів за плечима?
Але оці нові-старі іноді питають в нас. Іноді з них виривається питання відчаю:
- Як? Ви? Витримуєте?
І тут можна сказати:
- Потримай моє пиво, синку.
або:
- Сам побачиш. Якщо доживеш.
але насправді нічого не треба казати. Бо попереду ще багато вогняної лави. Ми вже це точно знаємо. Вони, здається, здогадуються. От і славно.
Але коли вам, повернувшись з фронту до тилу, хочеться смачно плюнути в чиєсь спокійне обличчя - плюнути за оцей його спокій і глузливу посмішку - спиніться і спочатку спитайте, де він взяв, як він виховав на своєму обличчі такий спокій і цю іронію в очах.
І, може, він вам відповість. А може, і не стане.
... я дуже часто вгадую і в інтернеті, і в реалі тих, хто прийшов давно. Вони вже спокійні що твоє дерево. З них пре такий сарказм, що обережно, поріжешся. І я нічого не можу з собою вдіяти, коли чую, я правда чую, як мовчки говорять ці старі солдати:
- Hold my beer...
І якщо є десь Бог, то я молюсь йому, щоб все ж, ну, будь ласочка, нехай не триває настільки довго.
Але я вже бачу цей спокій і цю глузливу посмішку на обличчях тих, хто прийшов в 2022. Вони вже теж можуть сказати:
- Потримай моє пиво, синку.
тим, хто приходить ось зараз.
Суче це пиво, я вам скажу.
фото Костя Андрійович