don_katalan

Я плакала, коли ніхто не бачить. Коли ніхто не чує - я кричала. Я світом їздила, щоб трішки все забути - але всюди по світу я шукала брата. Я прокидалась вранці і дивувалась, я що, живу? Порожній і скучний був світ без брата.
Тоді я вирішила шукати його там, де він буде обов'язково.
Звичайно, у минулому. Звичайно...
В минуле полетіти дуже просто. І я прокинулась в минулому.
Мені було років сім, я прокинулась в нашій дитячій. Мамині квіти закривали вузькі вікна, як мама змогла виростити велетенську оранжерею в такій темній квартирі з вікнами на північ, ніколи я не розуміла. Потім, коли я виросла, то захотіла повторити мамину оранжерею, але не вдалось. Всі квіти загинули.
Я встала з ліжка, це було легше, ніж зараз. Нічого не боліло, я навіть пружно стрибнула з того високого ліжка з панцирною сіткою. І обережно визирнула до вітальні.
Вітальня називалась залою і здавалась велетенською. Сім з половиною метрів в довжину і три з половиною в ширину - гордо казали тато з мамою.
Коли я приїхала до нашої порожньої квартири, а вже була війна, я поверталась з фронту, з квартири давно винесли всі речі, стояли просто стіни, висіла просто стеля - я здивувалась. Це була невелика кімната. Чому усе життя в моїй квартирі вона здавалась такою велетенською?
Зараз кімната знов була велетенською.
Скляні двері виходом на балкон були тут єдиним вікном для сонячного світла. Коли я була вже дорослою, татко з мамою розповідали, що коли татку запропонували роботу в нашому селищі, то дали житло на вибір - квартира в дощатих бараках біля великого озера нна місці гранітного кар'єру, або квартира на другому поверсі двопід'їздного гуртожитку.
І татко привіз маму, щоб вона сама обрала.
Мама зайшла до бараків і їй стало страшнувато. Там чорні дошки і гнила підлога, і гвалт стояв, хтось сварився.
Потім татко повів маму до центру селища, завів на другий поверх гуртожитку і показав двокімнатні хороми, які пропонувались. Визирнуло сонце, осяяло велетенську залу, сім з половиною метрів в довжину, три з половиною в ширину, і мама засміялась. Зробила вибір.
Бараки потім відремонтували, обклали каменем і це стало елітне житло над озером. Здається, мама все життя жалкувала, що зробила неправильний вибір. Та все одно любила нашу квартиру. Нам потім додали ще одну кімнату, з двох ми зробили три. І стала в нас чотирикімнатна квартира. Не жалкуй, мамо, не жалкуй. Над тим ставком все одно постійно роїлись комарі.
Отож я вийшла до вітальні-зали. Брата ніде не було. З кухні долинав запах, здається, мама смажила нам сирники. Я озиралась. Мені треба було пошвидше знайти брата. Але не було його речей, неначе він кудись поїхав.
Ліворуч від дверей стояв сервант. Він завжди там стояв, які б перестановки меблів мама не затівала. А мама любила меблі переставляти, і кожен раз здавалось, що так ще краще.
В боковій шафці серванта завжди лежали альбоми фотографій і фото купами. Я швидко шарпнула ту шафку. Я пам'ятала, що там завжди вискакував гвинтик, тому шарпала обережно. Дивно, гвинтик був на місці і навіть не збирався випадати. Ах, це ж моя пам'ять про шафку, якою вона була вже років двадцять потому. А зараз шафка була ще майже новою.
Я витягнула найошатніший альбом, з синьою оксамитовою обкладинкою. І одразу на мене випали фото, які не вкладувались в кріплення, але зберігались саме в цьому найошатнішому альбомі. Завжди є фото, які спеціально не вкладуються до кріплень, але зберігаються саме в альбомах.
Я сиділа на дивані, я розглядала ці фото. Саме ці, бо фото мами й татка до подружнього життя я мала. Я вивезла їх до Києва, а потім, коли настало масове вторгнення, в останню годину зборів, коли вже були складеними речі до автобусів, і всі вже готові були їхати, бо ракети свистіли над нашим домом в селі під Києвом, і вертоліти мчали сипати десант на Гостомельський аеродром, і десь в сусідньому селі вже стояли чеченці - я попросила все ж годину часу, взяла мішок з сімейними фотографіями і методично їх перебирала, викидуючи задвоєні, викидуючи неважливі, складаючи в інший мішок важливі. Найважливіші.
Бо мало було вже місця в автобусах. Але невеликий мішечок ще можна було втиснути. Бо це єдине, що не можна повторити чи купити - старі чорно-білі фото на старому фотопапері.
Я не дивилась всі ці фото. Я тупилась лише в одненьку пачку.
Там були фотографії похорону. Чомусь завжди в нашій сім'ї фотографували похорони. Так тяжко було потім передивлятись ці фото, але знову й знову їх фотографували.
На цих фото мама, почорніла від горя, і татко підтримує її під руку. На руках в татка маленька я. Ми всі над крихітною труною, де лежить маленька дитинка, обличчя не розбереш, втопає у мереживі.
І якраз в цей час зайшли до кімнати мама з татком. В руках у мами була тарілка з сирниками, вона несла їх мені до сніданку в ліжко. мама нас так іноді балувала. А татко нас так балував завжди.
Я подивилась на них обох, таких молодих і прекрасних і раптом почала плакати. Я, стара жінка в тілі маленької семирічної дівчинки, не змогла справитись зі своїми сльозами, хоча все життя я собі казала, що не можна плакати на людях, бо люди запідозрять, що ти слабка. Що плакати потрібно лише коли ніхто не бачить. А кричати - коли ніхто не чує. І коли татко помер, мій брат примчав з армії, він стояв в своїй "парадці" над гробом, обіймав мене і іноді шепотів:
- Поплач, Діночка, поплач.
А коли померла мама, він вже так не казав. І як тітки й свекруха почали казати, щоб я ото поплакала і покричала, мій брат повернувся до них і сказав строго:
- Вона не плаче.
І вони затихли.
А тепер я сліз і не стримала. Бо це ж були мама з татком. При кому й плакати, як не при них? Бо я так давно не бачила їх.
А коли вони вже обіймали мене і тицяли мені сирники, я і спитала:
- Хто це?
і показала на маленьку труну.
- Це ж братик твій. Він помер, одразу народившись. Ти що, забула? - здивувались татко й мама.
- Діма? - тупо спитала я.
- Так, ти тоді назвала його Дімою. - всміхнулась ніжно мама.
Вона тримала фото і дивилась на те личко в мереживах з такою любов'ю, що серце моє стиснулось.
- Він народився четвертого листопада? - спитала тупо я.
- Так. - здивувався тато. - Дивно, що ти пам'ятаєш дату.
Я ту дату пам'ятала все життя. Бо ти, татко, поніс тоді Діму до сільради для реєстрації лише двадцять четвертого листопада. Так його в паспорті і записали потім. Так ми дві дати потім і відмічали.
Я промахнулась, я промазала.
Злітати в минуле просто. Але іноді ти можеш залетіти не до свого минулого. До паралельного. До іншої часової петлі.
Це були наші мама з татом. Мої і брата. Я пам'ятала цю мамину сукню, я пам'ятала таткову зачіску. У ті роки він стригся саме так! Зрештою, вони пахли як моя мама і мій татко!
Чому тоді тут не було мого брата? Чому помер він не народившись?
- Він помер від проблем з серцем? - спитала я.
- Так. - знов здивувались мої батьки. - Ми тобі не казали. Що сталось, Діночка? Тобі хтось щось розповідав?
- В нього до семи років був порок серця. Лікарі призначили лікування і порекомендували возити на море. Ви лікували його і ми їздили до Генічеську. А потім пубертат, він переріс. І серце його не турбувало все життя. І помер він зовсім з іншим захворюванням, там був інший діагноз. Ненавиджу канадських лікарів. Так просрати зараження крові... - пробурмотіла я сама собі.
А потім підняла очі на татка й маму і зрозуміла, що прокололась. Я спробувала тут же полетіти назад, в майбутнє мого паралельного світу, моєї часової петлі. Як би мені не хотілось побути з ними подовше. Нехай би повернулась до свого тіла та бідолашка, що зараз в старому тілі хворої жінки, їй все болить і вона плаче. Її треба пошвидше повернути, вона блимне очиськами, щось розповість про дивний світ, де все боліло, де гуділа сирена повітряної тривоги, де прийшла вона до тями перед маленьким телевізором, до якого причеплена пласка друкарська машинка. Їй швидко дадуть сирників, обов'язково солоних, ніколи ми не робили солодких сирників. Вона поплаче ще трішки й втішиться.
І все це спишеться на дивний стан дівчинки, яка начиталась фантастики, а у сім років я вже читала жадібно й багато - і скоро все забудеться.
Але чомусь я не змогла полетіти назад.
Страшенний подив був в очах у мами, замислився татко. Страшенний жах охопив мене. Отже, якщо я не змогла злетіти назад, в майбутнє, то мені жити тут? Знову пройти весь шлях?
Що ж, тут будуть мама з татком. Ми не пропустимо таткову онкологію і мамин інсульт, я якось попереджу. Я виправлю багато помилок. Можливо, в цьому світі не станеться війни - хоча останнє не тішило, бо означало, що наша країна просто й тихо піде знов під чобіт до росії.
Але не в цьому був мій жах.
А в тому, що я мушу ще раз прожити це життя, та вже без брата.
А я не хотіла світу, де немає мого брата.
Я прокололась, бо мені б прикинутись тією Діночкою семи років і якось жити, шукаючи можливість полетіти все ж назад. Хоча б для того, щоб не позбавити ту бідолашку її заслуженого життя. Життя, яке в неї випадково відібрала, вкинувши в кінець власного життя, в своє старе, змучене тіло.
І щоб не жити тут без брата.
Мені б прикинутись, і я з роками знайшла б вихід. Але я прокололась. І татко здогадався першим.
- Хто ти така? - спитав він.
І я зрозуміла, що вже не прикинусь. Що як би я не хотіла, не старалась - я не сховаюсь від цих розумних очей. Він буде чекати і знов зловить мене на якомусь непритаманному слові чи дії. І рано чи пізно суворо запитає, хто я така і куди я діла його дівчинку, Діночку, Дінцю, Дінчик, Ді...
Я глибоко зітхнула і почала говорити.
Мені потрібно було багато часу. Я розказувала їм життя. Я розповіла, що в них вже є шестеро онуків і шестеро ж правнуків. Я здивувала їх тим, що всі мають житло і всі мають авто. Для них, в семидесятих минулого сторіччя це було неймовірно. Вони спитали про квадратуру житла і я щось там промимрила. Вони б не повірили. Потім я трохи розповіла їм про кар'єри, про мандри я їм розповіла. Країни, які побачили їхні онуки - і трішечки про ті країни, які побачили ми.
- Я в це не вірю. Вона чогось начиталась. - рішуче сказала мама.
- Послухай, як вона говорить. Це доросла мова, вона сипле термінами. Ти ж словесник, послухай, як вона будує речення. - сумно мовив татко.
Я покивала.
Тоді я почала говорити їм про них, для доказів. Я казала все, що вони мені розповідали вже дорослій. Я семирічна не могла цього знати. Вони дивувались і нарешті згодились.
Я перейшла до кінців їхніх життів. Я була нещадною. Бо мала попередити їх про онкологію та інсульт. Потім я розповідала, як тяжко мені і брату жилось без них, як ми їх згадуємо до кінця життя, щодня і щогодини. Як ми розповідаємо про них всим нашим дітям, їхнім онукам.
І в кожній, кожній розповіді поруч зі мною йшов мій брат. Я цитувала його смішне і мудре. Я розказувала їм його життя.
Яке було б, якби він вижив тут.
Я вдивлялась в їхні очі і бачила, що вони його теж вже любили. Але лишалось одне.
- Де наша дитина? - спитала мама.
- Я ваша дитина. - теж сумно пояснила я. - Але дитина з майбутнього. А вона зараз там. І їй погано. Одна втіха, що її люблять. Ви не уявляєте, як люблять мене мої діти.
- Уявляємо. - всміхнувся татко.
І обійняв мене.
- Я щось придумаю. - пообіцяла я. - Це мені покарання, що я шукала брата. Його немає, я мушу з цим змиритись. І покаранням мене закинуло до того світу, де він помер ще при народженні.
Тут ми разом з мамою розплакались і вона обійняла мене.
А потім я розповіла їм про війну.
Я розказала про окупацію і про бомби над прифронтовими містами. Про ракети на міста віддалені. Про Україну у вогні й смертях я їм розповідала.
- А я тобі казав! - аж скрикнув тато. - А ти піонєри, піонєри, Сталін, Сталін...
Мама скривилась.
- Піонєри, піонєри, Сталін, Сталін, то буде в мами недовго. Потім вона дуже багато взнає про табори від тебе і потім ще багато прочитає. - дала поправку я.
- Ти знаєш про табори... - констатував татко.
А я раптом знайшла можливість повернутись назад в майбутнє.
Я не стала прощатись з ними врочисто й довго. Я просто сказала:
- Не пропусти онкологію, тато. Мама, не пропусти інсульт.
назвала дати. Щоб та бідолашка, яка зараз повернеться до свого тіла, була щасливішою. Бо хіба може бути більшим щастя, ніж коли мама й татко твої поруч. Довго поруч. І діти твої, їхні онуки. І онуки мої, їхні правнуки. І коханий твій поруч. Звичайно, я встигла розказати і про заміжжя.
І потім ще я додала:
- І пам'ятайте Діму. Тепер ви знаєте, який він був.
тут я прокинулась.
Я повернулась.
Дуже хотілось плакати. Але плакати не можна, раптом хтось побачить.
До кімнати увійшла моя доросла донька.
- Шо ти, як ти? - спитала вона співчутливо.
- Я брата шукала. - відповіла я їй.
- Знайшла? - спитала донька.
Вона в курсі польотів до минулого і до паралельних світів. Їй це не дуже подобається, але вона й не критикує сильно. Здається донька теж боїться, що я колись десь залишусь, не знайшовши змоги полетіти назад, в майбутнє.
- Ні, не знайшла. - відповіла я. - Немає його. Але він був. Він був, мій брат.
- Він був чудовий брат. - згодилась моя донька.
Мама, тато, чуєте.
Він був чудовий брат. І син він був чудовий. І батько, і коханий своїй дружині. І дід він був, який був класний дід.
Пам'ятайте.
А я не буду вже шукати.
Якщо зможу...
Дмитро Сальніченко