![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanІ про Сестричку Віку
Зараз у фейсбуці такий період, що краще за все людям заходять істерики. Істерики збирають тисячні репости, народжують нові хвилі, істерикам аплодує аудиторія. Чи це щось сезонне, чи черговий етап війни на сходинках наших душ. Але нікуди правди діти - істерики рулять.
Та власне, істерики завжди рулили. Голосний емоційний сплеск завжди зриває масову аудиторію. Сама запускала такі сплески, сама потім дивувалась - ого репостів, а чому? Я ж наче нічого такого не сказала.
Поправка - ти сказала голосно і на підриві емоцій.
А крик завжди чують краще, ніж тихий голос.
Істерики істеричних людей віднімали час, перекреслювали конструктивізм, а за планом сьогодні мав бути селектор з фронтом, попросити грошей всього на один планшет, переслати грошей на двісті патронів, переглянути відео з СТО, там нарешті знайшли утєчку солярки у фронтовій машині...
... і пересадити три кущі троянд.
Троянди манили найбільше.
... Насправді істерики дійсно можуть бути сезонними. Як загострення психічних станів. Навесні та восени. Бо влітку ніколи, а взимку холодно.
Сьогодні я бачила кілька істерик.
Перша - ну, там людина по життю істеричка, кричала й тупала ногами, втім, звично, вона по-іншому не вміє.
Друга й третя починались, але піддались посмішці й тихому голосу і спинились. Виходить, тихий голос все ж чують іноді краще, ніж крик, що виходить піною з рота.
Четверта й п'ята істерики були веселі, тримались рівно, без ескалації, тому до них навіть хотілось приєднатись і пострибати разом з цими веселими людьми в їхній веселій контрольованій істериці.
Всі ці люди були цивільними, геть всі волонтерами.
Це віднімало час, чекав селектор, СТО, планшет, зарядна станція, два генератори, між іншим, інверторні
- І патрончики?
- І патрончики.
І три куща троянд. Троянди манили.
... вислухавши всі істерики, махнула на це рукою і сіла за селектор. Перший дзвінок з фронту сказав:
- Все, нам капець. Надії більше немає.
Голос був спокійним, іронічним ба навіть саркастичним. І це звучала найвища ступінь істерики, її найконструктивніша грань - коли людина говорить абсолютно спокійно, бо готова на все. Навіть якщо надії більше немає.
Така спокійна й тиха істерика здатна на генерацію нових планів виходу з глухого кута сильніше, аніж всі селектори і всі плани світу.
І я втішено прослухала запис голосу. Я твердо знала, що от тепер точно не капець. Бо люди, здатні на таку тиху істерику спокою і конструктиву, знайдуть вихід.
Наступний голос звучав теж тихо й спокійно, голос був жіночим, навіть дівочим. В мене спитали:
- Скажіть, а це Ф.О.Н.Д. Діани Макарової?
- Так. - відповіла я.
- Скажіть, а ви ще працюєте для фронту? - спокійно спитав голос.
- Ну, я ще не померла, отже, працюємо. - з нервовим посміхом і недолугим жартом відповіла я.
І дівчина почала говорити.
Її брат вийшов на фронт. Звичайно, в брата є потреби, але вона ще точно не знає, які саме.
- Ну, дивіться. - сказала я звично. - Якщо мова йде про індивідуальне екіпірування, то ми нічим не допоможемо, бо...
- Ні, цього не треба. - перебила дівчина. - Ми все йому купили. Ми зібрали гроші по сусідах і друзях.
"Ух ти!" - подумала я.
- Ух ти. - сказала я. - Це рідкість, ви круті. А що тоді потрібно? Машина?
Всі починають з машин. Іноді просять одразу ще й коптер, бо "наш мальчік виходить на фронт, йому потрібен коптер."
Всим потрібен коптер, звичайно. Як і машина.
- Ні, не машина. - відповіла дівчина. - Машину ми йому купили. Зібрали по колегах, по родичах.
"Ого!" - подумала я.
- Ого, ого! - сказала я. - Нічого собі. Та ви реально круті.
Ці люди були крутими. Вони були волонтерами, хоча самі про це не знали. Але вони не просили допомоги ні в кого і збирали свого рідного, як могли. А змогли вони не все.
- Треба зарядна станція, це я знаю точно. - сказала сестра.
І я крекнула.
Зарядні станції - це теж сезонне. І позасезонне. І всесезонне. Як і турнікети. Якщо у вас спитають раптом, які потреби зараз найактуальніші на фронті - сміливо оголошуйте зарядні станції. Після турнікетів, звичайно.
- Господи, у нас страшенна черга. - простогнала я.
Здається, я з цими зарядними станціями сама скоро звалюсь у якусь веселу, бурхливу істерику. А оскільки ми не збираємо на турнікети, то я можу сміливо виголосити, що зарядні станції - пік в наших замовленнях, їхній Еверест і Джомолунгма, разом з вулканом Попокатепетлем.
і я написала все це без гугла, прошу внести до мого досьє.
Я попросила дівчину передзвонити мені за тиждень.
Я порадила сестрі свого брата звернутись до монопольних монстрів від волонтерства.
Я також запропонувала прозондувати можливість взяти в частині лист-прохання - якщо командир хороший.
- Командир хороший. - твердо відповіла сестра.
Вона знала все.
Номер частини і номер бригади. Куди виведено підрозділ і номер телефона командира, я певна, в неї вже був.
Це така рідкість, волонтери мене зрозуміють. Надто часто ми чуємо в телефоні:
- Добрий день, мого чоловіка (брата, свата, кума) забрали на фронт, в гарячу точку... Де служить? Десь в Донецьку. Шо кажете? Донецьк окуповано? А він сказав Донецьк. Може, він мав на увазі напрямок, може. Який підрозділ? А я не знаю, він не говорить. Карочє, йому потрібна допомога. Яка? Йому потрібно все! Ну да, все. нічого ж не видали, ну, геть нічого!
і таке інше.
А ця сестричка свого брата складала враження повної компетентності. І це вражало. Це імпонувало. Мені захотілось посунути чергу на зарядні станції, але толку її совати, коли грошей на зарядні немає і навіть борги за них ще не сплачено.
- Як вас звати? - спитала я.
- Віка.
О Боже. Ще й сестричка Віка.
Ну, ви мене розумієте.
Тут було все, що я люблю і поважаю. Тут була абсолютна сестринська любов. І братик там, здається, теж був толковим. Все було на місці, все.
Крім грошей на зарядні станції.
... сестричка Віка була в істериці. Понятно, братик на фронті.. Вона перебувала в тихій, конструктивній істериці. Такій тихій і такій конструктивній, яка завжди знайде вихід з глухого кута.
І стало мені добре на серці.
Від цієї сили і любові.
А до цього ще мені стало добре від військових, які коротко і відчайдушно сказали:
- Все, нам капець. Надії більше немає.
І я зрозуміла, що все одно надія є. Стільки сили линуло від цих простих і відчайдушних слів.
Тут я маю попросити грошей для зарядних станцій.
Багато станцій. Щоб я нікого не совала у черзі. Така моя мрія.
І один планшет.
А закиньте на мою добру, класну, конструктивну, впевнену в собі веселу (сумну) істерику підмогу, га? Бо такій силі, яку я почула сьогодні, підмога точно потрібна.
А і дякую вам, люди.
фото Костя Андрійович
Зараз у фейсбуці такий період, що краще за все людям заходять істерики. Істерики збирають тисячні репости, народжують нові хвилі, істерикам аплодує аудиторія. Чи це щось сезонне, чи черговий етап війни на сходинках наших душ. Але нікуди правди діти - істерики рулять.
Та власне, істерики завжди рулили. Голосний емоційний сплеск завжди зриває масову аудиторію. Сама запускала такі сплески, сама потім дивувалась - ого репостів, а чому? Я ж наче нічого такого не сказала.
Поправка - ти сказала голосно і на підриві емоцій.
А крик завжди чують краще, ніж тихий голос.
Істерики істеричних людей віднімали час, перекреслювали конструктивізм, а за планом сьогодні мав бути селектор з фронтом, попросити грошей всього на один планшет, переслати грошей на двісті патронів, переглянути відео з СТО, там нарешті знайшли утєчку солярки у фронтовій машині...
... і пересадити три кущі троянд.
Троянди манили найбільше.
... Насправді істерики дійсно можуть бути сезонними. Як загострення психічних станів. Навесні та восени. Бо влітку ніколи, а взимку холодно.
Сьогодні я бачила кілька істерик.
Перша - ну, там людина по життю істеричка, кричала й тупала ногами, втім, звично, вона по-іншому не вміє.
Друга й третя починались, але піддались посмішці й тихому голосу і спинились. Виходить, тихий голос все ж чують іноді краще, ніж крик, що виходить піною з рота.
Четверта й п'ята істерики були веселі, тримались рівно, без ескалації, тому до них навіть хотілось приєднатись і пострибати разом з цими веселими людьми в їхній веселій контрольованій істериці.
Всі ці люди були цивільними, геть всі волонтерами.
Це віднімало час, чекав селектор, СТО, планшет, зарядна станція, два генератори, між іншим, інверторні
- І патрончики?
- І патрончики.
І три куща троянд. Троянди манили.
... вислухавши всі істерики, махнула на це рукою і сіла за селектор. Перший дзвінок з фронту сказав:
- Все, нам капець. Надії більше немає.
Голос був спокійним, іронічним ба навіть саркастичним. І це звучала найвища ступінь істерики, її найконструктивніша грань - коли людина говорить абсолютно спокійно, бо готова на все. Навіть якщо надії більше немає.
Така спокійна й тиха істерика здатна на генерацію нових планів виходу з глухого кута сильніше, аніж всі селектори і всі плани світу.
І я втішено прослухала запис голосу. Я твердо знала, що от тепер точно не капець. Бо люди, здатні на таку тиху істерику спокою і конструктиву, знайдуть вихід.
Наступний голос звучав теж тихо й спокійно, голос був жіночим, навіть дівочим. В мене спитали:
- Скажіть, а це Ф.О.Н.Д. Діани Макарової?
- Так. - відповіла я.
- Скажіть, а ви ще працюєте для фронту? - спокійно спитав голос.
- Ну, я ще не померла, отже, працюємо. - з нервовим посміхом і недолугим жартом відповіла я.
І дівчина почала говорити.
Її брат вийшов на фронт. Звичайно, в брата є потреби, але вона ще точно не знає, які саме.
- Ну, дивіться. - сказала я звично. - Якщо мова йде про індивідуальне екіпірування, то ми нічим не допоможемо, бо...
- Ні, цього не треба. - перебила дівчина. - Ми все йому купили. Ми зібрали гроші по сусідах і друзях.
"Ух ти!" - подумала я.
- Ух ти. - сказала я. - Це рідкість, ви круті. А що тоді потрібно? Машина?
Всі починають з машин. Іноді просять одразу ще й коптер, бо "наш мальчік виходить на фронт, йому потрібен коптер."
Всим потрібен коптер, звичайно. Як і машина.
- Ні, не машина. - відповіла дівчина. - Машину ми йому купили. Зібрали по колегах, по родичах.
"Ого!" - подумала я.
- Ого, ого! - сказала я. - Нічого собі. Та ви реально круті.
Ці люди були крутими. Вони були волонтерами, хоча самі про це не знали. Але вони не просили допомоги ні в кого і збирали свого рідного, як могли. А змогли вони не все.
- Треба зарядна станція, це я знаю точно. - сказала сестра.
І я крекнула.
Зарядні станції - це теж сезонне. І позасезонне. І всесезонне. Як і турнікети. Якщо у вас спитають раптом, які потреби зараз найактуальніші на фронті - сміливо оголошуйте зарядні станції. Після турнікетів, звичайно.
- Господи, у нас страшенна черга. - простогнала я.
Здається, я з цими зарядними станціями сама скоро звалюсь у якусь веселу, бурхливу істерику. А оскільки ми не збираємо на турнікети, то я можу сміливо виголосити, що зарядні станції - пік в наших замовленнях, їхній Еверест і Джомолунгма, разом з вулканом Попокатепетлем.
і я написала все це без гугла, прошу внести до мого досьє.
Я попросила дівчину передзвонити мені за тиждень.
Я порадила сестрі свого брата звернутись до монопольних монстрів від волонтерства.
Я також запропонувала прозондувати можливість взяти в частині лист-прохання - якщо командир хороший.
- Командир хороший. - твердо відповіла сестра.
Вона знала все.
Номер частини і номер бригади. Куди виведено підрозділ і номер телефона командира, я певна, в неї вже був.
Це така рідкість, волонтери мене зрозуміють. Надто часто ми чуємо в телефоні:
- Добрий день, мого чоловіка (брата, свата, кума) забрали на фронт, в гарячу точку... Де служить? Десь в Донецьку. Шо кажете? Донецьк окуповано? А він сказав Донецьк. Може, він мав на увазі напрямок, може. Який підрозділ? А я не знаю, він не говорить. Карочє, йому потрібна допомога. Яка? Йому потрібно все! Ну да, все. нічого ж не видали, ну, геть нічого!
і таке інше.
А ця сестричка свого брата складала враження повної компетентності. І це вражало. Це імпонувало. Мені захотілось посунути чергу на зарядні станції, але толку її совати, коли грошей на зарядні немає і навіть борги за них ще не сплачено.
- Як вас звати? - спитала я.
- Віка.
О Боже. Ще й сестричка Віка.
Ну, ви мене розумієте.
Тут було все, що я люблю і поважаю. Тут була абсолютна сестринська любов. І братик там, здається, теж був толковим. Все було на місці, все.
Крім грошей на зарядні станції.
... сестричка Віка була в істериці. Понятно, братик на фронті.. Вона перебувала в тихій, конструктивній істериці. Такій тихій і такій конструктивній, яка завжди знайде вихід з глухого кута.
І стало мені добре на серці.
Від цієї сили і любові.
А до цього ще мені стало добре від військових, які коротко і відчайдушно сказали:
- Все, нам капець. Надії більше немає.
І я зрозуміла, що все одно надія є. Стільки сили линуло від цих простих і відчайдушних слів.
Тут я маю попросити грошей для зарядних станцій.
Багато станцій. Щоб я нікого не совала у черзі. Така моя мрія.
І один планшет.
А закиньте на мою добру, класну, конструктивну, впевнену в собі веселу (сумну) істерику підмогу, га? Бо такій силі, яку я почула сьогодні, підмога точно потрібна.
А і дякую вам, люди.
фото Костя Андрійович