don_katalan

По-перше, Русь як держава мала шанси на вижиття вже тільки прийомом якоїсь світової релігії. Літописець напрочуд точно описує цей вибір, хоча і спирається на легенди: але й легенди бувають точні.
По-друге, прийняття саме візантийського взірця.
З усього вибору лише цей зразок забезпечував безумовне верховенство державности над церквою.
В Хозарії когани та ребе захопили владу над беками, в Ісламі держави з'являлися і щезали мало не щороку через вторинність їх перед Вірою, Центральна Європа кипіла від суперництва пап і кайзерів.
Успіх задуму Володимира дав себе знати триста років існування його держави.
Побічний маркер цього - в Русі не було сановитих попів з княжої династії. Зовсім. Церков Русі не був другий уряд, в якому би кардинали, жреці, імами видігравали ролю тіньових міністрів.
Можна з подивом для себе сказати, що секулярність яку винайшли для себе Англійці й Французи на початку нової доби - вже була відкрита в Русі ще в раньому середньовіччі.
===
Andrii Kravchuk
Ну, я би не назвав цезарепапизм секулярністю - радше, навпаки. Візантійська модель - це не відокремлення церкви від держави, а їх зрощення, обожнення влади.
===
Ярослав Щербаков
Все ж Русь не була секулярною державою. Більше того - вона не була державою цілісною. Ноухау в тому, что церковна влада існувала паралельно світській, їй не заважала (привіт, ісламський світ та Хозарія) і не конкурувала з нею (привіт, західна Європо). Натомість схоже, що вона забезпечувала єдність усього давньоруського простору, який попри лествичне право, перебував у стані перманеньких війн, територіальніх і торгових суперечок. Тобто тзв "Київську Русь" формувала виключно і тільки Київська митрополія, а не київський князь, при цьому на князів практично не впливаючи, і її історія завершується 1320го року, а не 1240го чи тим паче 1362го.
===
Герман Литвинов
Для Сен-Володимира християнський світ був єдиним, а для хроніста кінця XI ст. - не зовсім. Більш того, період князювання Ізяслава Ярославича, Всеволода Ярославича та Святополка Ізяславича був справжньою епохою папства на Русі. Тому наїзд хроніста на "папську віру" - це реалії боротьби Лаври проти зовнішнього впливу, а не розділення церков.
-----
написана скоро вже сто років тому (1926) стаття підводить креслення мосліту.
Звісно потім ще були Бродскій, Набоков і Солженіцин - проте обскурацію вже не зупинило.
Сьогодні як років тридцять, а може і п'ядесят, - час біжить непомітно, - видатних явищ в мосліті не існує фізично.
Більшість сучасних "писателей" існують у вакуумі імпортозамєщєнія та догнать-перегнать-америку.