don_katalan

Ihor Lutsenko
Довгий час для мене Запоріжжя було лише одною вулицею, вулицею на війну.
В 14-му році ми їхали відбивати Маріуполь, я вперше промчав Соборним проспектом, маючи в багажнику снайперську гвинтівку і автомат.
І лише нещодавно я зважився вступити в бік від своєї звичної стежки. Звісно, на Хортицю.
Хтось каже, що це якесь особливе ''енергетичне'' місце.
Я нічого такого не відчував, але менше з тим, все одно вважаю Хортицю і Запоріжжя чудом.
Ахметов, котрий досі отруюється місто своїм ядом, не зміг свого часу зробити з нього другий Донецьк. Український дух з нього не вибила ні радянська індустріальна, ні нова космополітична мода.
Попри те, що місто свого часу було майже мільйонником, Хортиця лишилася практично незайманою. А могла б перетворитися у подобу київського Гідропарку. Хто вберіг?
Там бігають зайці і пасуться коні, там спокійно, велично і тихо. І це всього лише в 10 хвилинах від центру величезного індустріального міста.
Чи відчував я щось особливе на острові?
Я відчував лише те що я геть не знаю, як там було чотири сторіччя тому. Сучасні люди намагаються набудувати якихось карикатурних будівель, а я думаю, що це все нічим нам не допоможе.
Те, що там було - не схоже ні на що сучасне, що ми знаємо. Факторія вікінгів, база релігійного ордену. Край світу, куди втікають ті, хто не від світу цього.
***
Я ходив стежками, і, звісно, як Тарас Шевченко 150 років тому, плакав за минулим. Але, на відміну від Шевченка, одночасно і сміявся крізь сльози.
Бо дещо, що чудом залишилося нам від Хортиці, від предків, нині живе і тримає фронт - звично, впевнено і спокійно.
Якщо стати на Хортиці з боку Дніпрогесу, то можна почути, як якийсь велетень гупає в землю знизу.
Ніби просить пустити на війну, на ще одне, знайоме земне коло.