...хто ж ракети продав в обмін на газ...
May. 10th, 2024 07:12 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanВячеслав Ільченко
У мене в стрічці багато ремінісценцій на тему 90-х. Знову ж таки, мені і самому доводиться періодично "залазити" в той період і фактично заново занурюватись в нього - бо всім же різко стало цікаво, хто ж ракети продав в обмін на газ...
Я, звісно, не Сергій Жадан, книжку із спогадів зробити не зможу, але дозвольте і мені поділитись кількома сторінками 90-х років, які були надзвичайно важкими, але в той же час наповненими щоденними чудесами. Мені й досі дивно про ті події писати як про минуле століття, але ж я дійсно народився в двадцятому столітті, а тепер уже давно в свої права вступило двадцять перше...
Для мене минуле певною мірою досі реальне - можливо, тому, що я часто до нього звертаюсь. А може, тому, що думка здатна пронизувати час та простір, і мнемонічні прийоми - насправді весла, за допомогою яких можна плисти по нескінченним морям долі. Пливи, пливи, човен, повільно по хвилям часу, в плюскоті яких змішались голоси, співи, гуркіт вулиці та шелест книг...
Сім уже давно зниклих чудес я вам покажу, сім сторінок минулого...
...один із моїх перших спогадів. Тоненька дитяча книжка видавництва "Веселка", квадратний логотип із фрагментом райдужної арки в кутку обкладинки ні з чим не сплутаєш - присвячена... програмуванню. Так, ви не помилились, дитяча книжка з програмування. В глибоко ще радянські часи початку 90-х років, коли комп'ютери взагалі - не лише домашні - почасти вважались науковою фантастикою. Але й програмування було специфічне - на калькуляторі, точніше на його вбудованій псевдомові, яка більше нагадувала спрощений асемблер. Кожен розворот книжки - логічна гра, яку можна було реалізувати як невеличку, не більше 20-30 команд, програму для калькулятора БЗ-34. Пам'ятаю, що довго приставав до батьків, щоб мені такий купили - а ті не розуміли, нащо мені саме цей калькулятор, і повсякчас дарували мені простенькі канцелярські калькулятори. Зрештою, мені купили калькулятор МК-61 - уже потім я дізнався, що мені попався майже легендарний пристрій, створений київським ПО "Кристал". Це унікальна модель, яка представляла собою систему із трьох чотирьохбітних процесорів - один мікропроцесор відповідав за управління клавіатурою, пам'яттю та мікродисплеєм, один - за математичні обчислення, а третій відповідав за додаткові функції, в тому числі за підтримку мікропрограмування. Архітектура його була настільки унікальною, що довгий час не піддавалась емуляції. Уже тільки в двадцять першому століття якийсь "умілець" під потужним мікроскопом вивчив кристали всіх трьох мікропроцесорів і побудував точний аналог обчислювального ядра цього калькулятора. Заодно була розкрита більша частина магії того калькулятора, яка навіть називалась в тодішні часи "ЕГГОлогією" - від слова "ЕГГОГ", яке висвічувалось на дисплеї у випадку помилки (нинішнє покоління легко впізнає в ньому англійське слово "ERROR"). За цим словом ховались великі числа, які МК-61 "не міг" показати, але міг із ними працювати - завдяки своїй архітектурі та численним "апаратним хакам" київських спеціалістів - а також маса недокументованих функцій та можливостей. Які, в свою чергу, можна було використати для своєрідних ігор. Взагалі, калькуляторні ігри початку 90-х - це порівняно невеличкий, але надзвичайно яскравий епізод вітчизняної комп'ютерної революції, який виявився повністю стертим із всіх статей та праць з новітньої історії. Між тим для мене, як для дитини, це було справжнім дивом. Тим паче, що про це публікувались статті у "всесоюзному" журналі "Техника-молодежи" і в українському журналі "Однокласник". В одному із номерів було навіть розміщено спеціальну книжку-вкладиш із набором найкращих ігрових програм, надісланих читачами - такі "міні-книжки" публікувались в кожному номері на різні теми, їх треба було акуратно витягнути, розрізати і сшити звичайною ниткою в буклетик - конкретно цей буклетик я зачитав до дірок. Там були не лише аркадні ігри, а й навіть простенькі економічні стратегії... Сам же МК-61 став для мене не лише першою "платформою програмування", а й тузом в рукаві. Я написав для нього бібліотечку простих програм для розрахунку рівнянь і нерівностей, які мені дуже допомагали на контрольних, а потім і на екзаменах. Вчителі звичайної районної школи, де я учився, і гадки не мали, що калькулятор може вирішувати, наприклад, квадратні рівняння в автоматичному режимі - а от в ліцеї уже здогадались, і калькулятор у мене відбирали. А потім я і сам його закинув кудись на шкаф, де він, напевне, досі лежить...
...ще один із моїх перших спогадів. Мітинг Вячеслава Чорновола біля кінотеатра "Росія" (sic!). Він був велелюдним і дуже веселим як для дитини, яка туди прийшла разом із батьками. На невеличких столиках продавались жовто-блакитні флажки і значки із тризубом. Один із таких мені подарували, як "маленькому громадянину". Із ним пов'язана курйозна історія - я ж піонером був, відповідно, і червоний галстук носив. Зелений значок із золотим тризубом я прикріпив на галстук і так прийшов в школу. Мені здавалось це нормальним, тим паче, що у нас багато хто носив значки рок-груп, а на портфелях красувались набагато більш яскраві "граффіті", виконані шариковою ручкою - від банального "Панки Хой" до логотипів "Аеросміт"... А скандал бухнув мало не на всю школу. З піонерів мене вигнали, з дивним для мене формулюванням "за націонал-комунізм" (директор в школі був, на мою нещасну голову, глибоко "червоним"). Потім, здається, навіть пропонували назад прийняти... чи не пропонували... я уже слабко пам'ятаю, бо галстука я уже не носив, зате носив цей значок. Бо якщо він виявився настільки цінним, що за нього виганяють з піонерів, то в ньому явно щось є. В бібліотеці імені Івана Франка (яку я вважаю однією із своїх "альма матер") я попросив книжку "про тризуб" - і мені дали невеличку книжечку "Історія Герба". З неї я дізнався про князя Володимира, і що тризуб означав "Володимир на столі, а се його срібло" (насправді не означав - це так в часи ранньої незалежності "крипторозшифровували" герб, хоча напис такий на володимирових срібних монетах був) та про УНР. А далі були газети. Із ними я працювати умів - тому що у нас був такий урок в школах, політінформація. Як зараз пам'ятаю - у вівторок треба було підніматись раніше на годину, щоб піти в "ленінський клас", а там ми повинні були розказати про якусь подію і "дати оцінку" (як правило, чесно переписану з газети "Правда", "Ізвєстія" чи щось таке). Я б не сказав, що цей урок ми ненавиділи - але не любили точно, бо треба було рано вставати і морозити якусь малозрозумілу для нас лабуду. Але саме йому я маю бути вдячним за уміння працювати із газетами - мені ж теж треба було "давати оцінку подіям". Я її брав спершу з "Ізвєстій", як усі, а потім із "Голосу України", які передплачував мій дідусь. Саме туди я й сунувся - а там якраз стали публікувати "Історію України-Руси" Миколи Аркаса. Дідусь навіть для мене став робити вирізки і складати в окрему папку - з них я вперше дізнався про те, що Україна має свою історію, а не виникла "з нізвідки". Українська історія стала для мене справжнім дивом, а потім і відкриттям - бо по тодішнім шкільним підручникам вивчати її було неможливо, треба було самому все відшукувати. А значок із тризубом школи не пережив. Мене якось зупинив "патруль" старшокласників, значок зірвали, після чого мене обізвали "бендерівцем" і мало не побили (що поробиш, я жив в районі, де жило багато військових пенсіонерів - він системно голосував за комуністів, а потім за Януковича, аж поки більшість їх не "пішла" природнім чином). Мене врятував, як не дивно, учитель допризовної підготовки, який проходив повз - він був старий НКВДист, як я потім дізнався. Він сказав тоді, що якби я дійсно був би бандерівцем, то оті старшокласники б і секунди не прожили - бо це був реальний і сильний противник. Противник - так він і сказав. Так я вперше почув про УПА, хоч саме це слово і не прозвучало. А випадок цей сильно на мене вплинув - бо саме через нього я почав шукати, хто такі бандерівці, відкрив для себе іще один пласт нашої історії - який зрештою привів мене на позиції української націонал-демократії...
...а окрім газет були журнали. Саме через журнали я відкрив для себе більшу частину світу. Наприклад, був такий журнал "Ровесник" - а в ньому дві останні сторінки. На одній публікувались музичні новини, а на іншій - короткі синопсиси західних кінофільмів із рандомними кадрами звідти. Саме там я вперше побачив кадри з "Зворотньої тяги" із Куртом Расселом, кадри із бондіани (тоді Бондами були Шон Коннері, Роджер Мур та Тімоті Далтон), кадри із численних фантастичних фільмів - як тепер кажуть, "фантастики категорії Б". Як мінімум чотири фільми із підглянутих в "Ровеснику" досі є в моїй відеотеці - згадана уже вище "Зворотня Тяга", "Крулль" (між іншим, рання роль Лайама Нісона), "Плакса" (одна із перших ролей Джонні Деппа) та "Кошмар на вулиці В'язів". Оскільки я тоді був... гм... "програмістом-калькуляторщиком", то я читав іще журнали "Юний Технік" (там публікували цікаві програмки) та "Техника-Молодежи". В старій підшивці останнього я знайшов роман, який досі перечитую - "Зоряні королі" Едмонда Гамільтона. Яскравий зразок "фантастики світанку", написаний, щоправда, уже після Другої Світової - і майже еталонний приклад "космічної опери". Роман повністю захопив мою уяву, навіть не можу вам передати, наскільки - можливо, до цього спричинились яскраві технофентезійні (все-таки космічний же феодалізм...) ілюстрації, якими він був щедро прикрашений. Але напевне, справа була в тому, що це був цілковито новий для мене жанр і цілковито новий всесвіт. Читати я любив із самого раннього дитинства, але і батьки і дідусі/бабусі у мене фантастики не читали. Один дідусь збирав "пригодницьку бібліотеку" (ну ви в курсі, Жуль Верн, Майн Рід, Рафаель Сабатіні, Олександр Дюма, Ежен Сю...), інший - військову. До речі, ви будете сміятись - але на відміну від переважної більшості свого покоління, я... не знав, хто такий Штірліц. Певніше, я знав це ім'я і охоче травив байки про "операцію Ігельс", але для мене він був значно менш цікавим, ніж Генріх фон Гольдрінг, альтер-его іншого радянського розвідника, Григорія Гончаренка. Він старший за Штірліца - книга вийшла в 1957 році - а придумав його український письменник і журналіст Ю. П. Дольд-Михайлик. Проте "в маси" він не пішов через своє українське прізвище - навіть благенька "радянська українськість", либонь, видавалась небезпечною радянським цензорам. А жаль - як персонаж Григорій Гончаренко вийшов надзвичайно цілісним і цікавим, із нього вийшов би чудовий "радянський Джейсон Борн" (це не жарт, Гончаренко після війни продовжував вести розвідувальну роботу і навіть докопався до американської програми, яка дуже нагадувала "Тредстоун")... Тобто, до "Зоряних Королів" про фантастику я взагалі нічого не знав. Хоча ні, брешу - до Гамільтона була маленька малоформатна книжка "Я, робот" із українськими перекладами ранніх оповідань Айзека Азімова - але масштабна, космічна, фантастика для мене була справжнім дивом. А потім я виявив, що фантастики, насправді, навколо мене повно - я відкрив для себе Гаррісона, Бредбері, Шеклі, знову ж таки, заново відкритого Азімова. Я навіть написав по ній шкільний твір "Що я прочитав за літо", який навіть ухитрився здати вчительці, попри її слова "фантастика - це не література", а потім став носитись із ідеєю прочитати всю існуючу в світі фантастику і написати роботу по історії жанра (зрештою, я її написав, але уже в політехнічному і лише по кіберпанку). А почалось все із отієї журнальної публікації та імен - Зарт Арн, Шорр Кан, Хелл Беррелл - а також зоряних королівств Канопуса, Фомальгаута, Сіріуса, Полярної Зірки тощо. Ілюстрації звідти я потім знайшов і зберіг собі, можливо, колись штучний інтелект досягне достатнього рівня, щоб "сконструювати" по ним повнометражний анімаційний фільм...
...разом із згадкою про анімацію обов'язково згадується тодішнє телебачення. Перш за все дециметрове. В наш час великих і малих телевізійних каналів складно повірити в те, що в 90-ті роки існувало любительське телебачення. Однак воно існувало, працювало на дециметрових хвилях. Чесно кажучи, я не знаю, що було причиною, а що наслідком - але в радянських портативних телевізорах окрім звичного метрового діапазону був іще окремий верньєр для дециметрового. Либонь, саме на це орієнтувались маленькі регіональні телестудії 90-х років, які мовили саме в цьому діапазоні. А мовлення було тоді надзвичайно просте: купувалась або робилась кустарним методом "тарілка" (теж, можете не вірити, але в журналі "Радіо" тих часів можна знайти креслення і схемотехніку любительської супутникової тарілки) і наводилась на один із численних безкоштовних супутників, які тоді ширяли над Европою, а потім спіймане звідти транслювалось по дециметровому каналу. У Вінниці гарно "ловив" канадський Movie Central Super-Channel, відповідно, його і гнали - прямо так, суцільним потоком. Саме ця напівпіратська трансляція і була початком 33 каналу, який потім став мало не головним каналом Вінниччини 90-х та початку 2000-х років. Воно і зрозуміло - канал був надзвичайно насичений, як би зараз сказали, преміальним контентом. Якраз в перші роки незалежності там транслювався серіал "Капітан Пауер та солдати майбутнього" - один із перших серіалів Дж. Майкла Страшинського, наприклад. Він очолює мій список Unfinished Worlds - бо я встиг подивитись всього кілька безперекладних серій, і завжди хотів дізнатись продовження історії постапокаліптичного світу, де фізична та віртуальна реальність химерним чином переплелись в технофентезійний світ, а технологія і є магією. Продовження я так і не дізнався - бо сам Страшинський серіал не закінчив і трансляція на Super-Channel обірвалась не через "проїски Лорда Дредда та його біомехів" (не жарт, саме так виглядала "вибачальна рекламка" - в ті часи, знаєте, було прийнято вибачатись перед фанами за раптове скасування улюблених серіалів), а тому, що шоураннер посварився із продюсером... Однак першим фільмом, який я побачив по дециметровому каналу, було - ви не повірите, "Повернення джедая" (із "Зоряними війнами" взагалі цікава історія - четвертий епізод я бачив в кінотеатрі, в радянському дубляжі - ага, із "благородним Вейдером" і ще у початковій редакції, а ось кадри із п'ятого і шостого я до того лише в "Ровеснику" бачив). Антенна, яку зробив мій батько у якості експерименту, представляла собою просто шмат текстоліта із напаяною рамкою, яка кріпилась на довгу сталеву трубку - а виглядала як техномансерський посох. З нею треба було ходити по квартирі і шукати місце гарного прийома. В цьому місці ставився стілець, і по черзі в ньому сиджували всі члени родини - бо антенну треба було тримати рівно сторчма і "адаптивно" пересувати для кращого прийома. Перший тест спіймав якраз вищезгаданий 33 канал, і на екрані, крізь густий "телесніг" проступили контури... Йоди, до якого прилетів Люк Скайуокер. Це вже потім з'явились більш досконалі антени, які можна було ставити на полицю, або виносити над балконом на мачту - а тоді це було справжнє диво. Телебачення, яке ловиться на магічний посох...
...в журналах "Радіо" публікувались не лише схеми супутникових тарілок, як ви розумієте. Там також публікувались схеми любительських комп'ютерів. В це складно повірити, але в пізньому СРСР була ціла субкультура "апаратного хакерства", яка уходила корінням в 80-ті роки, теж незаслужено забута і стерта із історії. Принаймні, один із перших любительських комп'ютерів називався "Мікро-80", який був створений в 1982 р. - ви не повірите, київським НПО "Кристал", тим же, який розробив МК-61. Саме там створили, як тепер кажуть, надзвичайно вдалий чіпсет, аналогічний до Intel 8080, який потім розійшовся по десяткам різних любительських конструкцій. Чіпсет був достатньо великим, порядка 200 мікросхем (якщо рахувати різноманітні адаптери для дисковода, стримера та відлагоджувального пульта). Тому радянські апаратні хакери вилізали із шкіри, щоб спростити конструкцію - тим паче, що функції мікросхем часто дублювались або перекривались. Найпростішим варіантом був РК-86, який передбачав всього 29 мікросхем. Попри те, що в 90-х роках його можна було купити по пошті, я вирішив його зібрати - і почав, висолопивши язика, акуратно виписувати всі необхідні елементи, з яких складався той комп'ютер, і періодично просив батька навчити мене паяти. Наскільки я розумію, саме тому батько і зібрав РК-86 - бо інакше б його спробував зібрати я сам, а позаяк у мене в "анамнезі" уже був спалений кип'ятильником стіл (не питайте, як мені це вдалось - все одно не повторите), то паяльник в моїх руках вбачався небезпечнішим за бластер. Однак функціонально цей комп'ютер був малозастосовний - фактично це був протокомп'ютер, для якого навіть не було операційної системи. Якби я був постарше, то зміг би її написати сам (не дивіться на мене як на Лінуса Торвальдса - вихідні коди простеньких операційних систем тоді займали небагато і публікувались в журналах) - а так він правив лише за самопальну приставку до телевізора, на якій запускались простенькі ігри в псевдографіці. Батько, очевидно, побачив, що "продукт очікуванням не відповідає" - і десь добув польський набір для комп'ютера ZX-Spectrum. Це теж був одноплатний комп'ютер, але значно більш досконалий. Там були не лише більш яскраві ігри - він був повноцінною платформою для програмування, із вбудованою мовою Basic. Одне із постійних читань мого тодішнього вільного часу - роздрукований на "сліпому" матричному принтері детальний підручник із програмування на ZX-Spectrum. Перша частина - на Бейсику, друга - на асемблері. Остання була значно більш цікавою, мабуть, тому, що у мене на касетах (у якості жорсткого диску в моєму варіанті Спектрума використовувався магнітофон) було скільки завгодно ігор та сервісних програм, навіть графічний редактор Art Studio був - а ось компілятора з асемблера якось не попалось. Так що мені залишалось програмувати тільки на Бейсику. Тут мені, можна сказати, пощастило - у мене був не лише отой підручник, а й дитяча книжка для початківців "Бейсик для детей", написана іспанським письменником М. Мангадою, а ще в бібліотеці я відкопав рідкісну книжку "Компьютерная графика для ZX-Spectrum" - потім я її навіть придбав. Остання була швидше книжкою з векторної математики, ніж з програмування - але в ній було нескладно розібратись. Це уже були часи, коли по ICTV гриміли "Трансформери", і з допомогою мого чи не єдиного друга із тієї, районної школи, якого звали Валерій, я склав програму, яка малювала на екрані обличчя Оптімуса Найкращого. Він створив ескіз - бо був дуже обдарованим художником - а я наклав сітку і перевів його в набір векторів. Цю програму я знав майже напам'ять, бо це також були часи перебоїв в електриці та веєрних відключень, а тому часто записати програму на стрічку ми просто не встигали - тому підібрані комбінації векторів (а координати і кути треба було підганяти вручну попіксельно - адже ескіз з паперу на телеекран один-в-один не переведеш) доводилось запам'ятовувати, щоб потім не витрачати час на повторний підбір. І одного дня ми створили диво - завантажили програму, запустили, і на екрані повільно вималювалось у всіх деталях обличчя лідера кіберів-автоботів... Валерія давно уже немає на світі - він так і залишився назавжди в 90-х, розбився на мотоциклі, так що це сумне диво, але від того не менш чарівне - адже саме тоді для мене вперше слово (програма) набуло видимої реальності...
...а іще в 90-тих були книжкові магазини. Нє, це не сучасні "книжкові простори", як зараз - із продуманим дизайном, рекламою і маркетингом. Це були маленькі книгарні, буквально завалені стопками книг - тоді молдавські та білоруські видавництва попросту завалили пострадянський простір дешевими виданнями різноманітних детективів та доконвенційної фантастики. Ви ж, либонь, знаєте, що "доконвенційною" називається фантастика, видана до 1995 року. Тому що саме в 1995 році Україна приєдналась до Бернської Конвенції, а тому все, видане після цієї дати, уже видавалось на основі ліцензійних угод. Поправки, що аналогічний порядок стосується і більш ранніх творів, були прийняті уже наприкінці 90-х. Ця "вольниця стихійного копілефта" призвела до бурхливого розвитку друку. Друкувалось абсолютно все, що можна було перекласти. Формувались видавничі серії - наприклад, я в ті часи буквально полював на книжки серії VEGA - її видавав "Зовнішторгвидав України". Вона вирізнялась достатньо якісними перекладами і художніми обкладинками - їх рисували, а не сліпо копіювали з доробків Бориса Валеджо (кажуть, що правильно - Вальєхо, але в мій час казали саме так), Майкла Уелана, Сіруелло Кабрала і, здається, Ларрі Елмора. Я зміг придбати лише чотири чи п'ять книжок, а всього - як я уже в нинішні часи дізнався - вийшло аж цілих 21. Саме з них я дізнався імена Філіпа Діка (до речі, саме в цій серії вийшов єдиний повний переклад його "Сонячної лотереї" - всі інші були жорстоко порізані), Філіпа Фармера, Фріца Лейбера, Роберта Енсона Хайнлайна. Ще була номерна серія "Северо-Запад", в рамках якої вийшла практично вся класика фентезі - Ле Гуїн, Нортон, Маккефрі, Меррітт. Видавництво "Тролль", яке ухитрилось видати навіть "Танцюристів на Краю Всесвіту". Видавництво Олександра Корженевського - ошизенна, майже стотомна серія рідкісної фантастики, деякі із томів були взагалі єдиними виданнями на пострадянському просторі (я уже розповідав же про Керолайн Черрі - ну так ось там вона і вийшла)... Це море книжок було само по собі дивом, але там було іще диво всередині дива - маленький магазинчик на проспекті Космонавтів. Там було три відділення - зліва були підручники з іноземних мов, в центрі різноманітні карти та професійна література, а якщо піти вправо і завернути за кут - там був маленький комісійний відділ, який складався із трьох стеллажів. На одному були енциклопедії. На іншому - багатотомні зібрання творів. А на третьому була майже суціль фантастика. Після школи я ходив туди і зависав часами - продавці мене добре знали і дозволяли мені годинами стирчати там, перебираючи книжки. А ціни там були такі, що я міг навіть на кишенькові гроші там щось купити. І повірте, я там не один мільйон купонів спустив... Деякі книжки із тієї чарівної комісійки досі займають місце в моїй бібліотеці. На жаль, багато що я придбати не зміг. Для цього поста я спробував зібрати приблизний список того, що я бачив в тому маленькому магазинчику - і у мене вийшло порядка півтисячі книжок. Так, я не всі їх пам'ятав за назвами, але я досі пам'ятаю імена письменників, серії, видавництва... А потім одного дня на цей магазинчик почепили замок, і він уже не відкрився ніколи. Потім там зробили якийсь фірмовий бутік. Але для мене це місце завжди буде дивовижним "морем книжок". Я можу в нього повернутись і подумки ковзати поглядом по тим полицям, пригадуючи книжки, які мені хотілось тоді придбати. Часто я відкриваю для себе нового (а точніше, старого) письменника, а іноді знаходжу черговий Unfinished World, покинутий навіть самим автором...
...а найбільшим дивом 90-х для мене став ліцей. Він один може правити за цілий роман, хоча це всього лише два роки. Туди вклались і моє знайомство із справжнім програмуванням - я вроде розповідав, що викладали там мову Pascal - але не розповідав, що за два ліцейних роки переді мною пройшла практично вся комп'ютерна революція. Коли я прийшов туди, основною нашою робочою станцією була ЕС 1841 із портованою на неї якимсь генієм MS-DOS 3.0. Унікальна робоча станція, між іншим. Ми їх називали, вибачте, "гробами" - бо зовні вони нагадували величезні ящики розміром із людину. Ці "ящики" були принтерами, під якими ховався жорсткий диск із окремим живленням. Знаєте, як "охрещували" новачка в комп'ютерному залі? Просто: давали йому набити програмку, а поки новачок зайнятий цією цікавою справою, підкрадались ззаду і вимикали йому жорсткий диск. Програма-то працювала, а ось зберегти її не можна було. Якщо новачок панікував - шиш йому, а не доступ в комп'ютерний зал після уроків. Якщо вам цікаво, я не панікував. Майже. Так, я схопився за голову і навіть підскочив. Але потім заспокоївся і згадав, що у мене десь були дискети - тоді ще великі, п'ятидюймові. Вони були новесенькі, неформатовані. За іронією долі, я попросив відформатувати дискету людину, яка потім стане моїм найкращим другом. Звали його Макс (сподіваюсь, він прочитає). Ми потім разом створювали "клуб вінницьких кіберпанків", грали в "Що? Де? Коли", запоєм читали Гібсона, Стерлінга і Сіммонса, самі писали фантастику... Або можу розказати, як ми гроші друкували. Ні, це не сюжет забойного триллера в стилі "Пароля Риба-Меч". Історія була така: ми ж все-таки були ліцеєм, а нашими кураторами були соросівські вчителі (так що я певною мірою "соросьонок", тільки старого покоління - коли Сорос ще не був прихильником фундаменталістської версії неолібералізму) - і у нас періодично проходили економічні ігри. Щось на зразок "Монополії", тільки в розрізі ліцейної будівлі. Так от гроші для цієї гри ми друкували на матричних принтерах, а рисували ми їх в графічному редакторі Deluxe Paint. Це були такі собі "ярмаркові долари": ніякого фотореалізму, чорно-білий контур і карикатурна мармиза директора. Більше того, ми потай їх ще й додруковували - бо як ми тепер знаємо, монетарна теорія із стисненням і обмеженням грошової маси не працює, і без додруку гра просто не виходила. А ви думаєте, звідки у мене знання про механізми економіки... А ще було знайомство із King's Bounty - не кваптесь гуглити, зараз ви знайдете цю гру лише у вигляді недолугого російського римейка. Оригінал було написано Джоном Ван Каннігемом в 1990 році, і він став прототипом для Heroes of Might & Magic. В неї в ліцеї грали повально, розробляли цілі стратегії, ділились локаціями, де можна найняти ті чи інші війська (а перемога залежала буквально від правильного складу армії) - адже Інтернетів тоді не було, прочитати не було де, чим відрізняються гноми від дварфів, а там велика різниця... Перша виробнича практика на товарно-універсальній біржі. Там я отримав свого read-only пойнта FIDO і почав читати широковідому у вузьких колах групу su.books. Там же я вперше побачив Windows - версії 3.51. Не 3.11, а саме 3.51 - саме такий номер мала одна із версій Windows NT, яку собі не усяка контора могла дозволити. Там же я вперше зіграв в Dune та Dune II (а завдяки su.books і прочитав Герберта - ще в "малиновому" варіанті)... Я ж кажу, цілий роман можна написати лише за мотивами двох ліцейних років. Я досі гублюсь в здогадках, як взагалі могло так статись - щоб я із своїми катастрофічними дірками в знаннях (перша ж ліцейна контрольна показала, чого варті знання, які давали в "найкращій радянській школі" - вони може й були широкими, але неглибокими і вкрай несистемними) взагалі зміг потрапити в ліцей. Однак я туди потрапив, і це найдивовижніше диво із всіх можливих див...
Я не буду кривити душею і розказувати, що 90-ті були прям-такі всі райдужно-дивовижні. Вони були тяжкі. Вони були пздц які тяжкі, скажу це прямим текстом. Але в той же час я вважаю, що 90-ті, можливо, були найкращим, що могло статись на пострадянському просторі. Це були часи, чиї чудеса ми просто не встигли осмислити.
Можливо, цей час іще прийде.
І можливо, старомодне майбутнє, про яке ми мріяли в 90-х, все ще можливо...
Row, row, row your boat
Gently down the stream.
Merely, merely, merely, merely
Life is but a dream.
У мене в стрічці багато ремінісценцій на тему 90-х. Знову ж таки, мені і самому доводиться періодично "залазити" в той період і фактично заново занурюватись в нього - бо всім же різко стало цікаво, хто ж ракети продав в обмін на газ...
Я, звісно, не Сергій Жадан, книжку із спогадів зробити не зможу, але дозвольте і мені поділитись кількома сторінками 90-х років, які були надзвичайно важкими, але в той же час наповненими щоденними чудесами. Мені й досі дивно про ті події писати як про минуле століття, але ж я дійсно народився в двадцятому столітті, а тепер уже давно в свої права вступило двадцять перше...
Для мене минуле певною мірою досі реальне - можливо, тому, що я часто до нього звертаюсь. А може, тому, що думка здатна пронизувати час та простір, і мнемонічні прийоми - насправді весла, за допомогою яких можна плисти по нескінченним морям долі. Пливи, пливи, човен, повільно по хвилям часу, в плюскоті яких змішались голоси, співи, гуркіт вулиці та шелест книг...
Сім уже давно зниклих чудес я вам покажу, сім сторінок минулого...
...один із моїх перших спогадів. Тоненька дитяча книжка видавництва "Веселка", квадратний логотип із фрагментом райдужної арки в кутку обкладинки ні з чим не сплутаєш - присвячена... програмуванню. Так, ви не помилились, дитяча книжка з програмування. В глибоко ще радянські часи початку 90-х років, коли комп'ютери взагалі - не лише домашні - почасти вважались науковою фантастикою. Але й програмування було специфічне - на калькуляторі, точніше на його вбудованій псевдомові, яка більше нагадувала спрощений асемблер. Кожен розворот книжки - логічна гра, яку можна було реалізувати як невеличку, не більше 20-30 команд, програму для калькулятора БЗ-34. Пам'ятаю, що довго приставав до батьків, щоб мені такий купили - а ті не розуміли, нащо мені саме цей калькулятор, і повсякчас дарували мені простенькі канцелярські калькулятори. Зрештою, мені купили калькулятор МК-61 - уже потім я дізнався, що мені попався майже легендарний пристрій, створений київським ПО "Кристал". Це унікальна модель, яка представляла собою систему із трьох чотирьохбітних процесорів - один мікропроцесор відповідав за управління клавіатурою, пам'яттю та мікродисплеєм, один - за математичні обчислення, а третій відповідав за додаткові функції, в тому числі за підтримку мікропрограмування. Архітектура його була настільки унікальною, що довгий час не піддавалась емуляції. Уже тільки в двадцять першому століття якийсь "умілець" під потужним мікроскопом вивчив кристали всіх трьох мікропроцесорів і побудував точний аналог обчислювального ядра цього калькулятора. Заодно була розкрита більша частина магії того калькулятора, яка навіть називалась в тодішні часи "ЕГГОлогією" - від слова "ЕГГОГ", яке висвічувалось на дисплеї у випадку помилки (нинішнє покоління легко впізнає в ньому англійське слово "ERROR"). За цим словом ховались великі числа, які МК-61 "не міг" показати, але міг із ними працювати - завдяки своїй архітектурі та численним "апаратним хакам" київських спеціалістів - а також маса недокументованих функцій та можливостей. Які, в свою чергу, можна було використати для своєрідних ігор. Взагалі, калькуляторні ігри початку 90-х - це порівняно невеличкий, але надзвичайно яскравий епізод вітчизняної комп'ютерної революції, який виявився повністю стертим із всіх статей та праць з новітньої історії. Між тим для мене, як для дитини, це було справжнім дивом. Тим паче, що про це публікувались статті у "всесоюзному" журналі "Техника-молодежи" і в українському журналі "Однокласник". В одному із номерів було навіть розміщено спеціальну книжку-вкладиш із набором найкращих ігрових програм, надісланих читачами - такі "міні-книжки" публікувались в кожному номері на різні теми, їх треба було акуратно витягнути, розрізати і сшити звичайною ниткою в буклетик - конкретно цей буклетик я зачитав до дірок. Там були не лише аркадні ігри, а й навіть простенькі економічні стратегії... Сам же МК-61 став для мене не лише першою "платформою програмування", а й тузом в рукаві. Я написав для нього бібліотечку простих програм для розрахунку рівнянь і нерівностей, які мені дуже допомагали на контрольних, а потім і на екзаменах. Вчителі звичайної районної школи, де я учився, і гадки не мали, що калькулятор може вирішувати, наприклад, квадратні рівняння в автоматичному режимі - а от в ліцеї уже здогадались, і калькулятор у мене відбирали. А потім я і сам його закинув кудись на шкаф, де він, напевне, досі лежить...
...ще один із моїх перших спогадів. Мітинг Вячеслава Чорновола біля кінотеатра "Росія" (sic!). Він був велелюдним і дуже веселим як для дитини, яка туди прийшла разом із батьками. На невеличких столиках продавались жовто-блакитні флажки і значки із тризубом. Один із таких мені подарували, як "маленькому громадянину". Із ним пов'язана курйозна історія - я ж піонером був, відповідно, і червоний галстук носив. Зелений значок із золотим тризубом я прикріпив на галстук і так прийшов в школу. Мені здавалось це нормальним, тим паче, що у нас багато хто носив значки рок-груп, а на портфелях красувались набагато більш яскраві "граффіті", виконані шариковою ручкою - від банального "Панки Хой" до логотипів "Аеросміт"... А скандал бухнув мало не на всю школу. З піонерів мене вигнали, з дивним для мене формулюванням "за націонал-комунізм" (директор в школі був, на мою нещасну голову, глибоко "червоним"). Потім, здається, навіть пропонували назад прийняти... чи не пропонували... я уже слабко пам'ятаю, бо галстука я уже не носив, зате носив цей значок. Бо якщо він виявився настільки цінним, що за нього виганяють з піонерів, то в ньому явно щось є. В бібліотеці імені Івана Франка (яку я вважаю однією із своїх "альма матер") я попросив книжку "про тризуб" - і мені дали невеличку книжечку "Історія Герба". З неї я дізнався про князя Володимира, і що тризуб означав "Володимир на столі, а се його срібло" (насправді не означав - це так в часи ранньої незалежності "крипторозшифровували" герб, хоча напис такий на володимирових срібних монетах був) та про УНР. А далі були газети. Із ними я працювати умів - тому що у нас був такий урок в школах, політінформація. Як зараз пам'ятаю - у вівторок треба було підніматись раніше на годину, щоб піти в "ленінський клас", а там ми повинні були розказати про якусь подію і "дати оцінку" (як правило, чесно переписану з газети "Правда", "Ізвєстія" чи щось таке). Я б не сказав, що цей урок ми ненавиділи - але не любили точно, бо треба було рано вставати і морозити якусь малозрозумілу для нас лабуду. Але саме йому я маю бути вдячним за уміння працювати із газетами - мені ж теж треба було "давати оцінку подіям". Я її брав спершу з "Ізвєстій", як усі, а потім із "Голосу України", які передплачував мій дідусь. Саме туди я й сунувся - а там якраз стали публікувати "Історію України-Руси" Миколи Аркаса. Дідусь навіть для мене став робити вирізки і складати в окрему папку - з них я вперше дізнався про те, що Україна має свою історію, а не виникла "з нізвідки". Українська історія стала для мене справжнім дивом, а потім і відкриттям - бо по тодішнім шкільним підручникам вивчати її було неможливо, треба було самому все відшукувати. А значок із тризубом школи не пережив. Мене якось зупинив "патруль" старшокласників, значок зірвали, після чого мене обізвали "бендерівцем" і мало не побили (що поробиш, я жив в районі, де жило багато військових пенсіонерів - він системно голосував за комуністів, а потім за Януковича, аж поки більшість їх не "пішла" природнім чином). Мене врятував, як не дивно, учитель допризовної підготовки, який проходив повз - він був старий НКВДист, як я потім дізнався. Він сказав тоді, що якби я дійсно був би бандерівцем, то оті старшокласники б і секунди не прожили - бо це був реальний і сильний противник. Противник - так він і сказав. Так я вперше почув про УПА, хоч саме це слово і не прозвучало. А випадок цей сильно на мене вплинув - бо саме через нього я почав шукати, хто такі бандерівці, відкрив для себе іще один пласт нашої історії - який зрештою привів мене на позиції української націонал-демократії...
...а окрім газет були журнали. Саме через журнали я відкрив для себе більшу частину світу. Наприклад, був такий журнал "Ровесник" - а в ньому дві останні сторінки. На одній публікувались музичні новини, а на іншій - короткі синопсиси західних кінофільмів із рандомними кадрами звідти. Саме там я вперше побачив кадри з "Зворотньої тяги" із Куртом Расселом, кадри із бондіани (тоді Бондами були Шон Коннері, Роджер Мур та Тімоті Далтон), кадри із численних фантастичних фільмів - як тепер кажуть, "фантастики категорії Б". Як мінімум чотири фільми із підглянутих в "Ровеснику" досі є в моїй відеотеці - згадана уже вище "Зворотня Тяга", "Крулль" (між іншим, рання роль Лайама Нісона), "Плакса" (одна із перших ролей Джонні Деппа) та "Кошмар на вулиці В'язів". Оскільки я тоді був... гм... "програмістом-калькуляторщиком", то я читав іще журнали "Юний Технік" (там публікували цікаві програмки) та "Техника-Молодежи". В старій підшивці останнього я знайшов роман, який досі перечитую - "Зоряні королі" Едмонда Гамільтона. Яскравий зразок "фантастики світанку", написаний, щоправда, уже після Другої Світової - і майже еталонний приклад "космічної опери". Роман повністю захопив мою уяву, навіть не можу вам передати, наскільки - можливо, до цього спричинились яскраві технофентезійні (все-таки космічний же феодалізм...) ілюстрації, якими він був щедро прикрашений. Але напевне, справа була в тому, що це був цілковито новий для мене жанр і цілковито новий всесвіт. Читати я любив із самого раннього дитинства, але і батьки і дідусі/бабусі у мене фантастики не читали. Один дідусь збирав "пригодницьку бібліотеку" (ну ви в курсі, Жуль Верн, Майн Рід, Рафаель Сабатіні, Олександр Дюма, Ежен Сю...), інший - військову. До речі, ви будете сміятись - але на відміну від переважної більшості свого покоління, я... не знав, хто такий Штірліц. Певніше, я знав це ім'я і охоче травив байки про "операцію Ігельс", але для мене він був значно менш цікавим, ніж Генріх фон Гольдрінг, альтер-его іншого радянського розвідника, Григорія Гончаренка. Він старший за Штірліца - книга вийшла в 1957 році - а придумав його український письменник і журналіст Ю. П. Дольд-Михайлик. Проте "в маси" він не пішов через своє українське прізвище - навіть благенька "радянська українськість", либонь, видавалась небезпечною радянським цензорам. А жаль - як персонаж Григорій Гончаренко вийшов надзвичайно цілісним і цікавим, із нього вийшов би чудовий "радянський Джейсон Борн" (це не жарт, Гончаренко після війни продовжував вести розвідувальну роботу і навіть докопався до американської програми, яка дуже нагадувала "Тредстоун")... Тобто, до "Зоряних Королів" про фантастику я взагалі нічого не знав. Хоча ні, брешу - до Гамільтона була маленька малоформатна книжка "Я, робот" із українськими перекладами ранніх оповідань Айзека Азімова - але масштабна, космічна, фантастика для мене була справжнім дивом. А потім я виявив, що фантастики, насправді, навколо мене повно - я відкрив для себе Гаррісона, Бредбері, Шеклі, знову ж таки, заново відкритого Азімова. Я навіть написав по ній шкільний твір "Що я прочитав за літо", який навіть ухитрився здати вчительці, попри її слова "фантастика - це не література", а потім став носитись із ідеєю прочитати всю існуючу в світі фантастику і написати роботу по історії жанра (зрештою, я її написав, але уже в політехнічному і лише по кіберпанку). А почалось все із отієї журнальної публікації та імен - Зарт Арн, Шорр Кан, Хелл Беррелл - а також зоряних королівств Канопуса, Фомальгаута, Сіріуса, Полярної Зірки тощо. Ілюстрації звідти я потім знайшов і зберіг собі, можливо, колись штучний інтелект досягне достатнього рівня, щоб "сконструювати" по ним повнометражний анімаційний фільм...
...разом із згадкою про анімацію обов'язково згадується тодішнє телебачення. Перш за все дециметрове. В наш час великих і малих телевізійних каналів складно повірити в те, що в 90-ті роки існувало любительське телебачення. Однак воно існувало, працювало на дециметрових хвилях. Чесно кажучи, я не знаю, що було причиною, а що наслідком - але в радянських портативних телевізорах окрім звичного метрового діапазону був іще окремий верньєр для дециметрового. Либонь, саме на це орієнтувались маленькі регіональні телестудії 90-х років, які мовили саме в цьому діапазоні. А мовлення було тоді надзвичайно просте: купувалась або робилась кустарним методом "тарілка" (теж, можете не вірити, але в журналі "Радіо" тих часів можна знайти креслення і схемотехніку любительської супутникової тарілки) і наводилась на один із численних безкоштовних супутників, які тоді ширяли над Европою, а потім спіймане звідти транслювалось по дециметровому каналу. У Вінниці гарно "ловив" канадський Movie Central Super-Channel, відповідно, його і гнали - прямо так, суцільним потоком. Саме ця напівпіратська трансляція і була початком 33 каналу, який потім став мало не головним каналом Вінниччини 90-х та початку 2000-х років. Воно і зрозуміло - канал був надзвичайно насичений, як би зараз сказали, преміальним контентом. Якраз в перші роки незалежності там транслювався серіал "Капітан Пауер та солдати майбутнього" - один із перших серіалів Дж. Майкла Страшинського, наприклад. Він очолює мій список Unfinished Worlds - бо я встиг подивитись всього кілька безперекладних серій, і завжди хотів дізнатись продовження історії постапокаліптичного світу, де фізична та віртуальна реальність химерним чином переплелись в технофентезійний світ, а технологія і є магією. Продовження я так і не дізнався - бо сам Страшинський серіал не закінчив і трансляція на Super-Channel обірвалась не через "проїски Лорда Дредда та його біомехів" (не жарт, саме так виглядала "вибачальна рекламка" - в ті часи, знаєте, було прийнято вибачатись перед фанами за раптове скасування улюблених серіалів), а тому, що шоураннер посварився із продюсером... Однак першим фільмом, який я побачив по дециметровому каналу, було - ви не повірите, "Повернення джедая" (із "Зоряними війнами" взагалі цікава історія - четвертий епізод я бачив в кінотеатрі, в радянському дубляжі - ага, із "благородним Вейдером" і ще у початковій редакції, а ось кадри із п'ятого і шостого я до того лише в "Ровеснику" бачив). Антенна, яку зробив мій батько у якості експерименту, представляла собою просто шмат текстоліта із напаяною рамкою, яка кріпилась на довгу сталеву трубку - а виглядала як техномансерський посох. З нею треба було ходити по квартирі і шукати місце гарного прийома. В цьому місці ставився стілець, і по черзі в ньому сиджували всі члени родини - бо антенну треба було тримати рівно сторчма і "адаптивно" пересувати для кращого прийома. Перший тест спіймав якраз вищезгаданий 33 канал, і на екрані, крізь густий "телесніг" проступили контури... Йоди, до якого прилетів Люк Скайуокер. Це вже потім з'явились більш досконалі антени, які можна було ставити на полицю, або виносити над балконом на мачту - а тоді це було справжнє диво. Телебачення, яке ловиться на магічний посох...
...в журналах "Радіо" публікувались не лише схеми супутникових тарілок, як ви розумієте. Там також публікувались схеми любительських комп'ютерів. В це складно повірити, але в пізньому СРСР була ціла субкультура "апаратного хакерства", яка уходила корінням в 80-ті роки, теж незаслужено забута і стерта із історії. Принаймні, один із перших любительських комп'ютерів називався "Мікро-80", який був створений в 1982 р. - ви не повірите, київським НПО "Кристал", тим же, який розробив МК-61. Саме там створили, як тепер кажуть, надзвичайно вдалий чіпсет, аналогічний до Intel 8080, який потім розійшовся по десяткам різних любительських конструкцій. Чіпсет був достатньо великим, порядка 200 мікросхем (якщо рахувати різноманітні адаптери для дисковода, стримера та відлагоджувального пульта). Тому радянські апаратні хакери вилізали із шкіри, щоб спростити конструкцію - тим паче, що функції мікросхем часто дублювались або перекривались. Найпростішим варіантом був РК-86, який передбачав всього 29 мікросхем. Попри те, що в 90-х роках його можна було купити по пошті, я вирішив його зібрати - і почав, висолопивши язика, акуратно виписувати всі необхідні елементи, з яких складався той комп'ютер, і періодично просив батька навчити мене паяти. Наскільки я розумію, саме тому батько і зібрав РК-86 - бо інакше б його спробував зібрати я сам, а позаяк у мене в "анамнезі" уже був спалений кип'ятильником стіл (не питайте, як мені це вдалось - все одно не повторите), то паяльник в моїх руках вбачався небезпечнішим за бластер. Однак функціонально цей комп'ютер був малозастосовний - фактично це був протокомп'ютер, для якого навіть не було операційної системи. Якби я був постарше, то зміг би її написати сам (не дивіться на мене як на Лінуса Торвальдса - вихідні коди простеньких операційних систем тоді займали небагато і публікувались в журналах) - а так він правив лише за самопальну приставку до телевізора, на якій запускались простенькі ігри в псевдографіці. Батько, очевидно, побачив, що "продукт очікуванням не відповідає" - і десь добув польський набір для комп'ютера ZX-Spectrum. Це теж був одноплатний комп'ютер, але значно більш досконалий. Там були не лише більш яскраві ігри - він був повноцінною платформою для програмування, із вбудованою мовою Basic. Одне із постійних читань мого тодішнього вільного часу - роздрукований на "сліпому" матричному принтері детальний підручник із програмування на ZX-Spectrum. Перша частина - на Бейсику, друга - на асемблері. Остання була значно більш цікавою, мабуть, тому, що у мене на касетах (у якості жорсткого диску в моєму варіанті Спектрума використовувався магнітофон) було скільки завгодно ігор та сервісних програм, навіть графічний редактор Art Studio був - а ось компілятора з асемблера якось не попалось. Так що мені залишалось програмувати тільки на Бейсику. Тут мені, можна сказати, пощастило - у мене був не лише отой підручник, а й дитяча книжка для початківців "Бейсик для детей", написана іспанським письменником М. Мангадою, а ще в бібліотеці я відкопав рідкісну книжку "Компьютерная графика для ZX-Spectrum" - потім я її навіть придбав. Остання була швидше книжкою з векторної математики, ніж з програмування - але в ній було нескладно розібратись. Це уже були часи, коли по ICTV гриміли "Трансформери", і з допомогою мого чи не єдиного друга із тієї, районної школи, якого звали Валерій, я склав програму, яка малювала на екрані обличчя Оптімуса Найкращого. Він створив ескіз - бо був дуже обдарованим художником - а я наклав сітку і перевів його в набір векторів. Цю програму я знав майже напам'ять, бо це також були часи перебоїв в електриці та веєрних відключень, а тому часто записати програму на стрічку ми просто не встигали - тому підібрані комбінації векторів (а координати і кути треба було підганяти вручну попіксельно - адже ескіз з паперу на телеекран один-в-один не переведеш) доводилось запам'ятовувати, щоб потім не витрачати час на повторний підбір. І одного дня ми створили диво - завантажили програму, запустили, і на екрані повільно вималювалось у всіх деталях обличчя лідера кіберів-автоботів... Валерія давно уже немає на світі - він так і залишився назавжди в 90-х, розбився на мотоциклі, так що це сумне диво, але від того не менш чарівне - адже саме тоді для мене вперше слово (програма) набуло видимої реальності...
...а іще в 90-тих були книжкові магазини. Нє, це не сучасні "книжкові простори", як зараз - із продуманим дизайном, рекламою і маркетингом. Це були маленькі книгарні, буквально завалені стопками книг - тоді молдавські та білоруські видавництва попросту завалили пострадянський простір дешевими виданнями різноманітних детективів та доконвенційної фантастики. Ви ж, либонь, знаєте, що "доконвенційною" називається фантастика, видана до 1995 року. Тому що саме в 1995 році Україна приєдналась до Бернської Конвенції, а тому все, видане після цієї дати, уже видавалось на основі ліцензійних угод. Поправки, що аналогічний порядок стосується і більш ранніх творів, були прийняті уже наприкінці 90-х. Ця "вольниця стихійного копілефта" призвела до бурхливого розвитку друку. Друкувалось абсолютно все, що можна було перекласти. Формувались видавничі серії - наприклад, я в ті часи буквально полював на книжки серії VEGA - її видавав "Зовнішторгвидав України". Вона вирізнялась достатньо якісними перекладами і художніми обкладинками - їх рисували, а не сліпо копіювали з доробків Бориса Валеджо (кажуть, що правильно - Вальєхо, але в мій час казали саме так), Майкла Уелана, Сіруелло Кабрала і, здається, Ларрі Елмора. Я зміг придбати лише чотири чи п'ять книжок, а всього - як я уже в нинішні часи дізнався - вийшло аж цілих 21. Саме з них я дізнався імена Філіпа Діка (до речі, саме в цій серії вийшов єдиний повний переклад його "Сонячної лотереї" - всі інші були жорстоко порізані), Філіпа Фармера, Фріца Лейбера, Роберта Енсона Хайнлайна. Ще була номерна серія "Северо-Запад", в рамках якої вийшла практично вся класика фентезі - Ле Гуїн, Нортон, Маккефрі, Меррітт. Видавництво "Тролль", яке ухитрилось видати навіть "Танцюристів на Краю Всесвіту". Видавництво Олександра Корженевського - ошизенна, майже стотомна серія рідкісної фантастики, деякі із томів були взагалі єдиними виданнями на пострадянському просторі (я уже розповідав же про Керолайн Черрі - ну так ось там вона і вийшла)... Це море книжок було само по собі дивом, але там було іще диво всередині дива - маленький магазинчик на проспекті Космонавтів. Там було три відділення - зліва були підручники з іноземних мов, в центрі різноманітні карти та професійна література, а якщо піти вправо і завернути за кут - там був маленький комісійний відділ, який складався із трьох стеллажів. На одному були енциклопедії. На іншому - багатотомні зібрання творів. А на третьому була майже суціль фантастика. Після школи я ходив туди і зависав часами - продавці мене добре знали і дозволяли мені годинами стирчати там, перебираючи книжки. А ціни там були такі, що я міг навіть на кишенькові гроші там щось купити. І повірте, я там не один мільйон купонів спустив... Деякі книжки із тієї чарівної комісійки досі займають місце в моїй бібліотеці. На жаль, багато що я придбати не зміг. Для цього поста я спробував зібрати приблизний список того, що я бачив в тому маленькому магазинчику - і у мене вийшло порядка півтисячі книжок. Так, я не всі їх пам'ятав за назвами, але я досі пам'ятаю імена письменників, серії, видавництва... А потім одного дня на цей магазинчик почепили замок, і він уже не відкрився ніколи. Потім там зробили якийсь фірмовий бутік. Але для мене це місце завжди буде дивовижним "морем книжок". Я можу в нього повернутись і подумки ковзати поглядом по тим полицям, пригадуючи книжки, які мені хотілось тоді придбати. Часто я відкриваю для себе нового (а точніше, старого) письменника, а іноді знаходжу черговий Unfinished World, покинутий навіть самим автором...
...а найбільшим дивом 90-х для мене став ліцей. Він один може правити за цілий роман, хоча це всього лише два роки. Туди вклались і моє знайомство із справжнім програмуванням - я вроде розповідав, що викладали там мову Pascal - але не розповідав, що за два ліцейних роки переді мною пройшла практично вся комп'ютерна революція. Коли я прийшов туди, основною нашою робочою станцією була ЕС 1841 із портованою на неї якимсь генієм MS-DOS 3.0. Унікальна робоча станція, між іншим. Ми їх називали, вибачте, "гробами" - бо зовні вони нагадували величезні ящики розміром із людину. Ці "ящики" були принтерами, під якими ховався жорсткий диск із окремим живленням. Знаєте, як "охрещували" новачка в комп'ютерному залі? Просто: давали йому набити програмку, а поки новачок зайнятий цією цікавою справою, підкрадались ззаду і вимикали йому жорсткий диск. Програма-то працювала, а ось зберегти її не можна було. Якщо новачок панікував - шиш йому, а не доступ в комп'ютерний зал після уроків. Якщо вам цікаво, я не панікував. Майже. Так, я схопився за голову і навіть підскочив. Але потім заспокоївся і згадав, що у мене десь були дискети - тоді ще великі, п'ятидюймові. Вони були новесенькі, неформатовані. За іронією долі, я попросив відформатувати дискету людину, яка потім стане моїм найкращим другом. Звали його Макс (сподіваюсь, він прочитає). Ми потім разом створювали "клуб вінницьких кіберпанків", грали в "Що? Де? Коли", запоєм читали Гібсона, Стерлінга і Сіммонса, самі писали фантастику... Або можу розказати, як ми гроші друкували. Ні, це не сюжет забойного триллера в стилі "Пароля Риба-Меч". Історія була така: ми ж все-таки були ліцеєм, а нашими кураторами були соросівські вчителі (так що я певною мірою "соросьонок", тільки старого покоління - коли Сорос ще не був прихильником фундаменталістської версії неолібералізму) - і у нас періодично проходили економічні ігри. Щось на зразок "Монополії", тільки в розрізі ліцейної будівлі. Так от гроші для цієї гри ми друкували на матричних принтерах, а рисували ми їх в графічному редакторі Deluxe Paint. Це були такі собі "ярмаркові долари": ніякого фотореалізму, чорно-білий контур і карикатурна мармиза директора. Більше того, ми потай їх ще й додруковували - бо як ми тепер знаємо, монетарна теорія із стисненням і обмеженням грошової маси не працює, і без додруку гра просто не виходила. А ви думаєте, звідки у мене знання про механізми економіки... А ще було знайомство із King's Bounty - не кваптесь гуглити, зараз ви знайдете цю гру лише у вигляді недолугого російського римейка. Оригінал було написано Джоном Ван Каннігемом в 1990 році, і він став прототипом для Heroes of Might & Magic. В неї в ліцеї грали повально, розробляли цілі стратегії, ділились локаціями, де можна найняти ті чи інші війська (а перемога залежала буквально від правильного складу армії) - адже Інтернетів тоді не було, прочитати не було де, чим відрізняються гноми від дварфів, а там велика різниця... Перша виробнича практика на товарно-універсальній біржі. Там я отримав свого read-only пойнта FIDO і почав читати широковідому у вузьких колах групу su.books. Там же я вперше побачив Windows - версії 3.51. Не 3.11, а саме 3.51 - саме такий номер мала одна із версій Windows NT, яку собі не усяка контора могла дозволити. Там же я вперше зіграв в Dune та Dune II (а завдяки su.books і прочитав Герберта - ще в "малиновому" варіанті)... Я ж кажу, цілий роман можна написати лише за мотивами двох ліцейних років. Я досі гублюсь в здогадках, як взагалі могло так статись - щоб я із своїми катастрофічними дірками в знаннях (перша ж ліцейна контрольна показала, чого варті знання, які давали в "найкращій радянській школі" - вони може й були широкими, але неглибокими і вкрай несистемними) взагалі зміг потрапити в ліцей. Однак я туди потрапив, і це найдивовижніше диво із всіх можливих див...
Я не буду кривити душею і розказувати, що 90-ті були прям-такі всі райдужно-дивовижні. Вони були тяжкі. Вони були пздц які тяжкі, скажу це прямим текстом. Але в той же час я вважаю, що 90-ті, можливо, були найкращим, що могло статись на пострадянському просторі. Це були часи, чиї чудеса ми просто не встигли осмислити.
Можливо, цей час іще прийде.
І можливо, старомодне майбутнє, про яке ми мріяли в 90-х, все ще можливо...
Row, row, row your boat
Gently down the stream.
Merely, merely, merely, merely
Life is but a dream.