![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanВалерій Пекар
Вже кілька днів кручу в голові фразу, почуту на демографічному форумі:
Головне в демографічній стратегії -- допомогти людям навчитися жити в невизначеності.
За цим мені криється велика глибина. Світ вступив у смугу фундаментальної невизначеності. Це призводить до браку безпеки як базової цінності, і чимало людей оберуть не жити, а чекати більшої визначеності. Не народжувати дітей, поки не проясниться ситуація. Не повертатися з-за кордону, поки не проясниться ситуація. Не відкривати бізнес, поки не проясниться ситуація. Не шукати іншу роботу, поки не проясниться ситуація. І так далі.
А вона не проясниться. Можливо, ніколи (never say never, тобто "ніколи" означає протягом найближчих 25 років). І з цим треба навчитися жити.
Це стосується всіх, але найбільше це стосується України. У нас є одна засаднича хиба. Ми живемо на перехресті (подивіться на фізичну мапу), на фронтирі (на мультифронтирі, як пише Сергій Громенко). А на перехресті, на фронтирі завжди велика невизначеність, тут її не позбутися. А в нашій культурі досить низький рівень прийняття невизначеності (Maryna Starodubska мене виправить, якщо помиляюся). Отака перманентна травма: жити в центрі невизначеності й не приймати її.
З цим треба щось робити, пані та панове. Визначеності не буде. Вітаю в новому світі. Бажаю гарного дня.
=====
Ольга Лень
Відразу зазначу, що не прихильниця радянських практик і, взагалі, я за все хороше і проти всього поганого, а також дотримуюся думки, що людина понад усе.
А тепер історія для людей, які вже рік розказують, що мотивує лише добровільний вибір. І хіба будуть воювати з примусу та все таке. Ми ж не перші в історії в цій ситуації. В мене вже десять років періодично в цьому контексті виринає життєвий шлях одного з дідів з моєї родини.
Був в мене дво чи троюрідний дід. Життя його - це кейс, що актуальний для не дуже пасіонарної більшості. Молодість його припала на Другу світову війну. І почав він її з того, що дезертирував прямо з призовного пункту 22 червня 1941 року. Як і 99% всіх призовників цього конкретного села Київської області. Київ бомбили і під шумок… Не втекли і пішли воювати з кількох десятків тільки один з моїх дідів і його близький товариш. Рідні та сусіди вирішили, відтак, що ці два хлопа на все село - клінічні ідіоти, не дбають про родини і взагалі пропащі. Але двоюрідний дід був не таким і тримався в межах загальної норми.
Навіть більше. В нашому центрально українському селі традиція не любити «совєти» жила ще з 20-х років 20-го сторіччя. Колективізація, Голодомор, чорна дошка, занадто заможні для колгоспу, вбитий невідомими прямо на зборах перший голова колгоспу і все таке. То ж двоюрідній дід щиро вважав, що німці розформують колгосп і роздадуть землю колишнім власникам. А ще німці на завжди і хіба ж таку силу можна перемогти. Звична його мантра, за переказами старших родичів.
І так би він і думав, що то не його війна, якби якось його німецький управитель не побив нагайкою за не достотньо сумлінну працю. Бо німці, раптом, землю не тільки не роздали. А ще й зберегли колгоспи та рабську працю в них, як більш зручну з точки зору експлуатації селян. Так буває, що найгірші практики діючої влади стають геть поганими, коли думаєш, що какая разніца.
Коротше, життя цього діда під німецькою окупацією несподівано виявилося безрадісним і сповненим розчарувань. А коли фронт покотився в зворотньому напрямку, то виникла реальна небезпека бути розстріляним за міркування, хто там не народжений для війни. Тим більше, пригадаємо, народженими для війни з усього села станом на 1941-й рік було рівно два хлопця. Всі інші ненароджені і не придатні. Але Червоній армії дуже потрібен був мобілізаційний ресурс для наступу на Київ, тому згоди не питали. В підсумку, на кладовищі села стоїть стела з призвищами полеглих на війні, де цілі родини зникли повністю й без нащадків. Нікого з чоловіків не залишилося взагалі. Ціна деокупації для українських людей виявилася от така.
А що там двоюрідній дід? Зі страху і примусово загребли. І він не тільки зміг вижити в наступальних боях. Він виявився нічогеньким собі штурмовиком. Одним з перших форсував Одер і мав орден Вітчизняної війни за це. Погугліть про ту операцію, щоб зрозуміти. Ще купку менш видатних медалей до того. Повернувся. Розплодився і розмножився. Жив як шанована людина в колі інших фронтовиків. Хоч совєти продовжував не любити. Як і інші з його оточення. А цю історію мені розказали вже після його смерті як ілюстрацію до тези, що між ганьбою і обов'язком інколи варто обрати обов'язок, навіть коли боїшся та не сильно маєш вибір.
Вже кілька днів кручу в голові фразу, почуту на демографічному форумі:
Головне в демографічній стратегії -- допомогти людям навчитися жити в невизначеності.
За цим мені криється велика глибина. Світ вступив у смугу фундаментальної невизначеності. Це призводить до браку безпеки як базової цінності, і чимало людей оберуть не жити, а чекати більшої визначеності. Не народжувати дітей, поки не проясниться ситуація. Не повертатися з-за кордону, поки не проясниться ситуація. Не відкривати бізнес, поки не проясниться ситуація. Не шукати іншу роботу, поки не проясниться ситуація. І так далі.
А вона не проясниться. Можливо, ніколи (never say never, тобто "ніколи" означає протягом найближчих 25 років). І з цим треба навчитися жити.
Це стосується всіх, але найбільше це стосується України. У нас є одна засаднича хиба. Ми живемо на перехресті (подивіться на фізичну мапу), на фронтирі (на мультифронтирі, як пише Сергій Громенко). А на перехресті, на фронтирі завжди велика невизначеність, тут її не позбутися. А в нашій культурі досить низький рівень прийняття невизначеності (Maryna Starodubska мене виправить, якщо помиляюся). Отака перманентна травма: жити в центрі невизначеності й не приймати її.
З цим треба щось робити, пані та панове. Визначеності не буде. Вітаю в новому світі. Бажаю гарного дня.
=====
Ольга Лень
Відразу зазначу, що не прихильниця радянських практик і, взагалі, я за все хороше і проти всього поганого, а також дотримуюся думки, що людина понад усе.
А тепер історія для людей, які вже рік розказують, що мотивує лише добровільний вибір. І хіба будуть воювати з примусу та все таке. Ми ж не перші в історії в цій ситуації. В мене вже десять років періодично в цьому контексті виринає життєвий шлях одного з дідів з моєї родини.
Був в мене дво чи троюрідний дід. Життя його - це кейс, що актуальний для не дуже пасіонарної більшості. Молодість його припала на Другу світову війну. І почав він її з того, що дезертирував прямо з призовного пункту 22 червня 1941 року. Як і 99% всіх призовників цього конкретного села Київської області. Київ бомбили і під шумок… Не втекли і пішли воювати з кількох десятків тільки один з моїх дідів і його близький товариш. Рідні та сусіди вирішили, відтак, що ці два хлопа на все село - клінічні ідіоти, не дбають про родини і взагалі пропащі. Але двоюрідний дід був не таким і тримався в межах загальної норми.
Навіть більше. В нашому центрально українському селі традиція не любити «совєти» жила ще з 20-х років 20-го сторіччя. Колективізація, Голодомор, чорна дошка, занадто заможні для колгоспу, вбитий невідомими прямо на зборах перший голова колгоспу і все таке. То ж двоюрідній дід щиро вважав, що німці розформують колгосп і роздадуть землю колишнім власникам. А ще німці на завжди і хіба ж таку силу можна перемогти. Звична його мантра, за переказами старших родичів.
І так би він і думав, що то не його війна, якби якось його німецький управитель не побив нагайкою за не достотньо сумлінну працю. Бо німці, раптом, землю не тільки не роздали. А ще й зберегли колгоспи та рабську працю в них, як більш зручну з точки зору експлуатації селян. Так буває, що найгірші практики діючої влади стають геть поганими, коли думаєш, що какая разніца.
Коротше, життя цього діда під німецькою окупацією несподівано виявилося безрадісним і сповненим розчарувань. А коли фронт покотився в зворотньому напрямку, то виникла реальна небезпека бути розстріляним за міркування, хто там не народжений для війни. Тим більше, пригадаємо, народженими для війни з усього села станом на 1941-й рік було рівно два хлопця. Всі інші ненароджені і не придатні. Але Червоній армії дуже потрібен був мобілізаційний ресурс для наступу на Київ, тому згоди не питали. В підсумку, на кладовищі села стоїть стела з призвищами полеглих на війні, де цілі родини зникли повністю й без нащадків. Нікого з чоловіків не залишилося взагалі. Ціна деокупації для українських людей виявилася от така.
А що там двоюрідній дід? Зі страху і примусово загребли. І він не тільки зміг вижити в наступальних боях. Він виявився нічогеньким собі штурмовиком. Одним з перших форсував Одер і мав орден Вітчизняної війни за це. Погугліть про ту операцію, щоб зрозуміти. Ще купку менш видатних медалей до того. Повернувся. Розплодився і розмножився. Жив як шанована людина в колі інших фронтовиків. Хоч совєти продовжував не любити. Як і інші з його оточення. А цю історію мені розказали вже після його смерті як ілюстрацію до тези, що між ганьбою і обов'язком інколи варто обрати обов'язок, навіть коли боїшся та не сильно маєш вибір.