![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanМихаил Кальницкий
З одного боку, це сигнал капітуляції: «Здаємося!» З іншого боку, під захистом білого прапора одна воююча сторона шле до іншої сторони парламентера, аби розпочати переговори і, за можливості, зберегти гідність.
У цивілізованому, благополучному світі ці нюанси добре знають. Там розуміють, коли який білий прапор треба підняти і що це означає. Навіть дивуються, якщо хтось думає інакше. Але для тих, кого не раз зраджували, хто нині тримає важку оборону і кому вороги ставлять принизливі умови, жодних відтінків білого не існує. Лише ганьба та поразка.
Мабуть, уперше я стикнувся з цією колізією ще в дитинстві, читаючи улюблені «Мацюсеві пригоди» Януша Корчака. Наприкінці першої книги військо Мацюся приймало нерівний бій під столицею, проявило дивовижну хоробрість і винахідливість і мало не переламало ситуацію на свою користь. Проте у вирішальний момент на всіх вежах міста з’явилися білі прапори: столиця капітулювала. «Багаті та імениті громадяни», зібравшись на нараду та шаленіючи від переляку, нанесли своєму війську і королеві удар у спину. Бій був програний. Лише купка оборонців тримала останній рубіж.
А далі відбулося таке:
«Військо здалося. З усієї Мацюсевої держави лишилося тільки одне вільне місце: квадрат, де стояла клітка з левами. Ворог намагався взяти цю фортецю силоміць, але марно. Спробував надіслати парламентера. Але тому, хто йшов до Мацюся під захистом білого прапора, куля пробила голову, а стріла, пущена Клю-Клю, пробила серце…».
З точки зору поміркованої людини, звісно, не слід було стріляти у парламентера. Але, читаючи понад півстоліття тому ці рядки, я чудово розумів почуття Мацюся та його друзів. Мабуть, і тепер розумію.
(Ілюстрації Валентина Чернухи).
З одного боку, це сигнал капітуляції: «Здаємося!» З іншого боку, під захистом білого прапора одна воююча сторона шле до іншої сторони парламентера, аби розпочати переговори і, за можливості, зберегти гідність.
У цивілізованому, благополучному світі ці нюанси добре знають. Там розуміють, коли який білий прапор треба підняти і що це означає. Навіть дивуються, якщо хтось думає інакше. Але для тих, кого не раз зраджували, хто нині тримає важку оборону і кому вороги ставлять принизливі умови, жодних відтінків білого не існує. Лише ганьба та поразка.
Мабуть, уперше я стикнувся з цією колізією ще в дитинстві, читаючи улюблені «Мацюсеві пригоди» Януша Корчака. Наприкінці першої книги військо Мацюся приймало нерівний бій під столицею, проявило дивовижну хоробрість і винахідливість і мало не переламало ситуацію на свою користь. Проте у вирішальний момент на всіх вежах міста з’явилися білі прапори: столиця капітулювала. «Багаті та імениті громадяни», зібравшись на нараду та шаленіючи від переляку, нанесли своєму війську і королеві удар у спину. Бій був програний. Лише купка оборонців тримала останній рубіж.
А далі відбулося таке:
«Військо здалося. З усієї Мацюсевої держави лишилося тільки одне вільне місце: квадрат, де стояла клітка з левами. Ворог намагався взяти цю фортецю силоміць, але марно. Спробував надіслати парламентера. Але тому, хто йшов до Мацюся під захистом білого прапора, куля пробила голову, а стріла, пущена Клю-Клю, пробила серце…».
З точки зору поміркованої людини, звісно, не слід було стріляти у парламентера. Але, читаючи понад півстоліття тому ці рядки, я чудово розумів почуття Мацюся та його друзів. Мабуть, і тепер розумію.
(Ілюстрації Валентина Чернухи).