![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanІрина Царюк
Цей зруйнований міст через річку Ірпінь у с. Демидів на Київщині до цих пір час від часу з'являєтья у моїх снах. Саме так рівно два роки тому ми виходили з-під окупації.
Сьогодні, мабуть, кожна українська родина вже має свою історію про війну. На жаль, ще не закінчену. Ми не виключення.
Але наразі згадати хочу лише один епізод.
Величезна колона людей, котрі наважилися йти на свій " страх і ризик" (адже гарантій життя ніхто не міг дати) рухається із смт Димер у сусіднє село, щоб дістатися через р. Ірпінь на вільну землю, до наших.
Йдуть схвильовані дорослі й діти, тримаючись міцно за руки. Із собою лише не великі рюкзаки й валізи, в яких здебільшого теплі речі (" бо, мабуть, доведеться плисти в крижаній воді, адже міст зруйновано") та домашні улюбленці ( кого можна було забрати).
"Окупантам в очі не дивитися, не сперечатися, взагалі мовчати, якщо хочете вижити. Ви всі зараз для них ціль" - це каже нам волонтер із Червоного хреста.
У цей час "асвабадітєлі", відчуваючи себе повними господарями мого рідного містечка, зухвало "розсікають" своїми V - потворними танками й БТРами вздовж колони змучених людей.
Одні зупиняються біля нашої групи. Обличчя сховані під хустинами, лише вузькі чорні, пусті очі (хоч і заборонено в них дивитись). Глузливий голос із характерним акцентом: "Куда ви ідьотє? Давайтє ми вас в бєларусію отвєзьом. У вас здесь нет будущего! "
Стискаємо зуби і йдемо далі. "Нет будущего!" Не можу оговтатися від цих слів. І раптом згадую, що сьогодні 10 березня - день пам'яті нашого Кобзаря, а вчора був день його народження.
Тоді наступні рядки Великого Тараса не могла згадати дослівно (лише зміст). А сьогодні, вкотре перечитуючи його поезію, можу процитувати, впевнена, пророчі слова із вірша "До Основ'яненка":
===
Svitlana SilaEva
Проїзджаю декілька раз в тиждень насипний замість нього. Ще не поновили. Широкий розлив р.Ірпінь затопив навіть частинку Демидова.
Там 8.03.22 переходили діти моєї подруги. Ще поночі прийняла рішення з 4 дітьми тікати. Повзли, бігли по полям з Димера. Дітей передавали по отим стоапчикам, що тирчать на фото. Попадали на пол в мікроавтобусі на нашій стороні якоюсь кількістю. Все! Пішов!
Могли обстріляти...
Зараз в Німеччині.
Цей зруйнований міст через річку Ірпінь у с. Демидів на Київщині до цих пір час від часу з'являєтья у моїх снах. Саме так рівно два роки тому ми виходили з-під окупації.
Сьогодні, мабуть, кожна українська родина вже має свою історію про війну. На жаль, ще не закінчену. Ми не виключення.
Але наразі згадати хочу лише один епізод.
Величезна колона людей, котрі наважилися йти на свій " страх і ризик" (адже гарантій життя ніхто не міг дати) рухається із смт Димер у сусіднє село, щоб дістатися через р. Ірпінь на вільну землю, до наших.
Йдуть схвильовані дорослі й діти, тримаючись міцно за руки. Із собою лише не великі рюкзаки й валізи, в яких здебільшого теплі речі (" бо, мабуть, доведеться плисти в крижаній воді, адже міст зруйновано") та домашні улюбленці ( кого можна було забрати).
"Окупантам в очі не дивитися, не сперечатися, взагалі мовчати, якщо хочете вижити. Ви всі зараз для них ціль" - це каже нам волонтер із Червоного хреста.
У цей час "асвабадітєлі", відчуваючи себе повними господарями мого рідного містечка, зухвало "розсікають" своїми V - потворними танками й БТРами вздовж колони змучених людей.
Одні зупиняються біля нашої групи. Обличчя сховані під хустинами, лише вузькі чорні, пусті очі (хоч і заборонено в них дивитись). Глузливий голос із характерним акцентом: "Куда ви ідьотє? Давайтє ми вас в бєларусію отвєзьом. У вас здесь нет будущего! "
Стискаємо зуби і йдемо далі. "Нет будущего!" Не можу оговтатися від цих слів. І раптом згадую, що сьогодні 10 березня - день пам'яті нашого Кобзаря, а вчора був день його народження.
Тоді наступні рядки Великого Тараса не могла згадати дослівно (лише зміст). А сьогодні, вкотре перечитуючи його поезію, можу процитувати, впевнена, пророчі слова із вірша "До Основ'яненка":
"Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине —
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!"
Alla Bondar
Та не дуже, бо все гине —
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!"
Alla Bondar
===
Svitlana SilaEva
Проїзджаю декілька раз в тиждень насипний замість нього. Ще не поновили. Широкий розлив р.Ірпінь затопив навіть частинку Демидова.
Там 8.03.22 переходили діти моєї подруги. Ще поночі прийняла рішення з 4 дітьми тікати. Повзли, бігли по полям з Димера. Дітей передавали по отим стоапчикам, що тирчать на фото. Попадали на пол в мікроавтобусі на нашій стороні якоюсь кількістю. Все! Пішов!
Могли обстріляти...
Зараз в Німеччині.