don_katalan

Ми сиділи в придорожньому кафе при мотелі. Ми забігли сюди взнати за вільні номери. Десь треба було переночувати. Номерів, понятно, не було. Але був суп з фрикадельками і теплий зал, де ми могли й посьорбати, і потерзати телефони в пошуках нічлігу. Всі ще аж два столи було зайнято військовими. Одна компанія щойно виповзла з сауни, виблискуючи розпареними лисинами - друга щойно зайшла. Були правильними, польовими, бруднуватими, втомленими.
Ті, що з саунии, сиділи собі тихенько, мліючи над борщем - ті, що щойно зайшли, теж якусь каву собі замовили. Один включив телефон. Знаєте ж оцей стиль? Включити звук телефону на повну, і нехай всі оточуючі слухають, що ти там собі обрав слухати.
Український військовий обрав для слухання якусь російську програму. Не новинну, це було б якось зрозуміло - ні, він слухав шоу. Щось типу "пусть говорят". І говорили там, перебиваючи одне одного, якраз з отим мерзенним аканням, на яке у всієї України вже сильна й стійка алергія.
Насправді не у всієї України, на жаль. Бо зауваження військовому ніхто з присутніх не зробив.
- Куди ми попали? - здивовано озирнулись ми.
В телефоні військового заволала Арбеніна.
- Будь ласка, виключіть російську музику. - попрохала чемна Санді.
Військовий зиркнув спідлоба і зробив звук дещо тихшим.
- Я прошу взагалі виключити російську музику. - попросила Санді.
- Это не русская музыка. - відповів військовий.
- Арбенина не російська музика? - здивованим хором спитали я і Санді.
- Это хорошая русская музыка. - відповів військовий.
- Друже, ну, ви ж розумієте, що хороший росіянин може бути лише в одному вигляді. - примирливо сказала я.
- А Макаревич? А ДДТ? Арбенина тоже за Украину! - обурився військовий.
- Але вона продовжує жити в Росії. - пояснили ми. - Правда?
- Правда, ну и что?
- А те, друже, що вона сплачує там податки, на які буде відлито кулі, які, можливо, попадуть у вас.
Не можна бути за Україну на пів шишечки. Не можна бути на пів шишечки проти війни. Тут вже стає питання руба.
Військовий встав.
Військовий став над нами і почав нам доводити, скільки ще хороших росіян.
Військовий агресивно напирав на нас, втім, сильно не наближаючись. Але вже мало не кричав, тон був підвищений, він щось казав про Макаревича і ДДТ, це явно були його ікони.
Ого. Схоже, тригернуло не лише нас.
- Нам неприємно чути голосну музику з чужого телефону. Нам неприємно чути російську мову. Так, це нас тригерить. - пояснили ми. - Україна поступово виключає російську культуру з вжитку, і нас можна зрозуміти. Ми просто не хочемо розбиратись в сортах хороших русских.
- Ну, я русский. - сказав він.
- Ви росіянин, український громадянин? - спитала я. - Чи приїхали з Росії під час війни?
- Я приехал вас защищать! - ледь не скрикнув він.
Нам стало трохи незручно. Ну, що ж це ми. Людина приїхала нас захищати, а ми йому тут зауваження робимо. Та нехай хоч в чоботах на стіл, але ж він нас захищає, треба вклонитись.
- Ми вдячні вам. - сказали ми йому. - Але ви приїхали не лише захищати нас, а ще й боротись за вашу країну. Авжеж?
- Да мне плевать на мою страну! пусть она хоть развалится!
- Знаєте, ми теж любили раніше слухати Арбеніну. І Макаревича, і ДДТ, і Гребенщикова. Але в нас зараз вся російська музика - тригер. Нам боляче це слухати, розумієте? От ви скільки на цій війні?
- Ну, два года.
- А ми десять років. В нас болю вистачає. Болю, принесеного російським словом. Ви мусите це розуміти.
- Но мы же воюем за вас!
- Ну, добре. Але перебуваєте ви все ж в Україні. А українське законодавство забороняє трансляцію россійського контенту в публічних місцях.
- Да мне плевать! - скрикнув він.
І тут ми все зрозуміли.
І наша неловкість пішла услід за русским кораблем.
Все було просто:
Агресія
Неповага до країни, де він як не крути, а гість
Неповага до законів цієї країни та її громадян
Я лучше знаю, всем молчать, кто разрешил так жить?
які знайомі ноти прозвучали в цьому вибуху гніву, які знайомі, як вони кажуть, наративи...
Неважливо, як насаджується культура та ідеологія - красним терором, як в Бучі, Ізюмі, Маріуполі і далі, далі - чи отаким "Я вас защищать приехал, вы должны быть мне благодарны!"
Неважливо. Якщо поруч йде неповага до країни. І абсолютна впевненість, що я, дєскать, старший брат, мне лучше знать!
- Може, й правда, вмотивований. - сказав хтось з нас замислено, коли ми попрощались.
А ми нормально попрощались.
- Щасти вам, друже. - сказали ми їм услід.
- Вам теж. - відповіли вони.
До речі, відповіли українською мовою, старанно, але звично вимовляючи слова.
- Не знаю. Можливо, з найманців. І власне Україна йому пофіг. Бачте, у чому річ. Такі бувають теж. - сказала я.
Бачте, у чому річ. Ми добре знали справжніх росіян, які приїхали битись за Україну. Ми йшли з ними поруч в роки війни. Ми ховали їх. Загиблих за Україну. Ніхто з них не бив себе п''ятою в груди, вимагаючи поваги за те, що вони приїхали нас захищати.
Всі вони були інші. Всі вони поважали Україну. Всі вони полюбили Україну.
А як інакше, коли ти йдеш воювати за країну...
Інакше можливо. Такі випадки єсть. І ми їх теж бачили.
А великоімперське хамство видно. Його не приховаєш. І неважливо, як воно насаджується і з якої сторони. Чи зі сторони явного ворога, а чи зі сторони такого:
- А мне плевать!
І їм ніколи цього не поясниш. Чому вже ніколи не збере стадіони Гребенщиков і Арбеніна, Макаревич і Шевчук. Навіть коли ми знаємо, що вони засудили власну країну. Навіть коли вони донатять на український фронт - але цей пласт, що називається великою російською культурою, відмирає назавжди. З кожною вбитою дитиною України відмирає і відвалюється.
Принаймні вірю в це.
Але я захотіла переслухати Арбеніну після цієї ескапади.
Але я зайшла в ютуб і почала включати те, що колись любила.
Але ні.
Але я одразу виключила.
Норм експеримент я поставила над собою. Развалінами удовлєтворєна. Тригерить. Капець як тригерить.
... але "Щасти вам" цим росіянам в українській формі ми побажали від щирого серця. Що ж, вони будь-якої миті теж можуть загинути. Якщо це не була ДРГ
(останнє - жарт)