don_katalan

Алі Татар-заде
десь у нульових ще тоді свіжеспечений президентік РФ "маладой" путін на зустрічі з пресою видернув одного головреда зі словами:
- Свобода слова, кажете? Ви, якщо не помиляюся, в совітський час працювали на "Радіо Свобода"...
- Былъ такой грехъ, - смущонно відповів журналіст.
- А тепер ви очолюєте один з федеральних каналів. От яка свобода слова!
і по залу прокотилися натужні лояльні смішки і посмішки
Відповідь головреда (який, вдумайтесь, встиг пожити в Мюнхені, Празі... але не припинив бути московитом) як ніщо гарно ілюструє прошиту в народі Московії рабську психологію.
Який ґрехъ, чуваче?
Він казав се нібито в жарт: мовляв, отут є дуже розумні люди, то вони здогадаються що я троллю самого президентика. А хто потупіше (включно з президентиком) той нехай не здогадається.
Тон нашкодившого школяра перед суворим вчителем - максимум фронди на який здатний дуже прогресивний московит.
А тепер про 9 березня.
Шевченко відкрито і жорстоко висміював всю імператорську родину, включно з Нікалаєм І.
На таке не міг наважитись жоден московит, навіть в еміграції: хто його зна як життя повернеться, сьогодні ти в Лондоні-Бадені, а завтра у кращому разі в радной Кастрамє...
Тоді як солдат, кріпак, в'язень, холоп - коротше всі козирі проти нього - міг се собі дозволити.
В дусі Хармса закінчу:
отим, власне, і відрізняється українська література від "вєлікой російськой".
=====
Алі Татар-заде
сто літ тому вийшов один з перших системних антиколоніяльних романів, до того ж високо оцінений сучасниками і нащадками.
"Прогулянка по Індії" Едарда Форстера (A Passage to India, 1924).
уваги до роману додало і те, що після карколомного успіху свого твору (здається, вже п'ятого поспіль) письменик Форстер замовк.
Він прожив ще понад 50 років, нічого худоржнього не публікуючи!
і це при тому, що він не утік в монастир, продовжував жити і діяти у всіх на очах: вів передачи на Бібісі, займався інформаційною війною проти нацистів, створив підручники для починаючого і для маститого письмеників етс.
Чим далі довжилась мовчанка автора, що кинув перо в зеніті слави, тим прискіпливіше вчитувались в його книгу.
Далеко не одразу до сучасників дійшло навіть те, що автор антиколоніяльний.
Низка героїв роману - білі англійські расисти, які хто зі зневагою, хто з ненавистю ставляться до індусів (так вони звуть всіх мешканців Індостану - в тому числі мусульман чи буддістів).
Деякі ліберальні сучасники навіть дорікали Форстеру, що даремно він так переконливо (!) вкладає расистські теорії в уста персонажів, від них і так продиху нема ітд.
Одразу дам ширший контекст ніж книга.
Зараз це біла пляма, яку не люблять "чухати", проте расистські теорії до війни з гітлером пливли в мейнстримі європейсько-американської науки, літератури, мистецтва і навіть філософії.
Такі діячі як Штайнер, Блаватская, Олькот вносили расизм навіть в мистерію, містику.
Ось чому першим читачам (звісно білим, а не індусам) Форстера пространні монологи расистів здавалися чимсь нормальним.
Потім стало все помітніше, наскільки стереотипи про Індію несправедливі. Але змінювалися читачі і до них із запізненням доходило, що Форстер не продовжувач Кіплінга або Конрада, а їхній "гробовщик".
Стисло роман присвячений тому чи можливі дружба і довіра поміж колонізатором і колонизуємим.
Літерально на перших сторінках герой індус каже, що "френдитися з англійцем можна в Англії, але не в Індії".
роман закінчується уточненням - також реплікою героя - про те що
дружба можлива, але тільки після того як Індія перестане бути колонією Англії.
дружба... довіра... про рівність не згадує навіть сам індус.
1924 рік, нагадаю.
60 років по тому (1984) за романом знято повноекранне кіно.