don_katalan

Diana Makarova
Це, мабуть, якийсь психологічний виверт, але я чую, що багато хто після окупації та деокупації, почав робити в домі ремонт. Навіть у тому домі чи квартирі, які не було тронуто вибухами чи мавпячим розгромом. Ми теж серед таких, ми робимо ремонт. Наш дім не було тронуто, я сама в прогнозах наступного нападу скоріше песимістка - так, він може відбутись ще раз - але ми робимо ремонт, який розпочали давно. Ну, бо в нас взагалі немає виходу, ми живемо як на вокзалі, де сили брати?
Можливо, це дійсно психологічна заморочка, ми всі це робимо наче назло, як після нападу 24 лютого, збираючись до евакуації, та ще не знаючи, втікати таки будемо чи наші їх проженуть і все обійдеться - мій чоловік час від часу кидав ті збори і йшов збирати щойно куплену шафу. Наче назло. Неначе таким чином він протестував проти нашої евакуації та й взагалі проти окупації.
Майже одразу після звільнення, Київщина почала відбудовувати склади й супермаркети. Я дивувалась - ну, це вже не назло. А раптом наступний напад? Куди ви гроші вкладаєте, бізнесмени? Але, гадаю, гроші в них вже відбились, особливо ті, що було вкладено в будівельні магазини.
Але буйне прикрашання населених пунктів, але оці бордюри, бруківка, фасади й озеленення, а особливо озеленення однорічними рослинами - це з іншої опери. Я розкажу, з якої.
... Новотошківка - це таке село, що вісім років довгої війни перебувало суто на лінії фронту. Фронт спочатку був близько, потім його було відкинуто кілометра на півтора-три, але Новотошківці добряче діставалось. Летіли вікна, тріщали дахи.
Та в'їжджаючи до Новотошківки, ми завжди бачили новісінькі пластикові вікна, новеньку бляху замість старих шиферних покрівель - і ми не припиняли дивуватись людській упертості. От як людиська ці, тобто ми, влаштовані - нас луплять, а ми все гнізда мостимо. Це навіть було красиво.
Красу цього буття і мощення гнізда розвалив один скептичний коментарій. Хтось з військових цинічно сплюнув і сказав, що місцева влада іноді спеціально домовляється про обстріли з ворогом, аби потім до Новотошківки знову приїхала комісія і виділила гроші на відбудову. Бо, виявляється, виділялось завжди більше, ніж мала потребу маленька Новотошківка.
Я й зараз не знаю, що це було - плітка чи реальна обставина. Я не перевіряла. Але я точно знаю, що НА ВІДБУДОВУ після війни, після обстрілів, після бомбометання світ завжди дає грошей охочіше, ніж на ЗУПИНЕННЯ війни. Мовляв, ви тут бийтесь самі, а ми потім вам відбудуємо. Я також добре розумію, як легко й просто можна пиляти ці гроші. Було. Кажуть, зараз з світовими грошима складніше, кажуть, за цим слідкують. Але хто хоче розпиляти - той шпарину знайде.
Тому оце бурхливе вкидання грошей в фонтани рая тилу, та навіть і не дуже тилу, зрозуміти можна. Звичайно, якщо розуміти з погляду чиновника, який хоче нахапати у власні кишені. Ніде й ніколи не було легше вкрасти гроші, ніж на будівництві, це теж не секрет. От і весь психологічний виверт окремо взятого мера, окремо взятих чиновників.
І якщо середньостатистична тьотя Галя командує раптом середньостатистичному своєму Кольці:
- Так, всьо. Робимо ремонт. Бо он Васька сусідський получив субсидію за свою розвалену хату і відбудовує, а ми що, рижі?
а Колька їй і каже:
- Галь, ти шо. Ми ж субсидію не получили, наша хата ціла. Де я тобі грошей візьму на ремонт?
а Галька йому:
- Нічого не знаю. Он підеш чистити ліс, там добре платють. Бо Васька буде жити в новій хаті, а ми шо, рижі?
то цю високоповажну сімейну пару я можу зрозуміти. На край Галька дістане з ліфона заховану від Кольки тищу доларів і вкладе вже в той ремонт. А ще п'ять тисяч з ліфона не достане. А що ви думали, чого ото у Гальки п'ятий розмір?
То в мера окремо взятого містечка зовсім інші резони. І вони зазвичай такі амбіційні, що в ліфон подруги не дуже і сховаєш. Тим більше, що на ліфон дружини, коханки і доньок теж треба десь заробити. П'яті розміри з неба не падають.
А що війна? Ну, й що, що війна. Вони в разі чого здиміти встигнуть.
А те, що люди бунтують, вдови з дітьми виходять під мерію, вимагають повертати гроші громади у першу чергу на фронт - та побунтують і перестануть.
Система ламається довго й складно. Іноді система не ламається, а продавлюється - але суть системи в тому, що вона пружна як гума. Ти її продавлюєш, а вона потім - раз! - і вертається на місце.
Система, знову ж, страшно далека від народу. Така далека, що не завжди вміє відцифрувати, коли в народа урветься терпець. Так було вже з одним системним хозяйствєнніком. Не відцифрував, коли варто відступити під натиском народу. Правда, замість нього прийшов наступний хозяйствєннік. Теж почав гребти. Потім в систему прийшли нові й голодні. А в них же теж жінки, коханки, доньки. І всі хочуть п'ятий розмір грудей. Крутиться система як може. А що війна? Ну, й що війна. Війна далеко.
Усе це розуміє навіть наша Галька та її коханий Колька. Розуміє і обурюється системою. Але біда в тому, що, прийшовши раптом до влади...
ну, раптом?
І Галька, і Колька, і сусід їх клятий Васька будуть так само гребти в свої кишені та ліфони.
Так само. Правда, за одним виключенням. Коли прийде повістка Кольці і Галька заплаче, але вийме з ліфона ще тищу доларів на тепловізор Кольці, і побіжить по сусідоньках, збираючи йому на каску та мультикам - тоді вони обоє замисляться.
Можливо.
Ну, хоч ненадовго.
... щоправда, потім Колька прийде з фронту. Контужений, поранений, але живий. І вдячна громада обере його місцевим депутатом, а то й старостою.
І дуже скоро Гальчин ліфон знову наповниться.
Бо обоє вони, і сусід їхній Васька, є продуктами системи. Тієї системи, в цінностях й правилах якої вони зростали і ставали повноправними членами суспільства.
Навіть незважаючи на те, що Васька, отримавши повістку разом з Колькою - так і лишився лежати в полі десь під Соледаром.
... сум.

=====
Теж саме. Я одразу після деокупації зробив дві справи які відкладав багато років як занадто муторні (Ф_К)