За тебе. За твою й нашу незалежність

[don_katalan]

Diana Makarova
Я завжди думаю - краще не буду вірити в найкраще, щоб не розбились очікування. Краще я буду вірити в найгірше, а фініш тоді мене приємно здивує. Ну, такий щит виставляю. Щит обережності.
А як дивує іноді фініш, як же він дивує.
... я ж пам'ятаю референдум. От я була тоді здивована. От не очікувала такого масового прагнення звільнення від залежності. І я повірила тоді в Україну.
А потім знову перестала сильно вірити.
Революція на граніті. Тріумфальне внесення символів до Ради. Ох, я тоді й повірила в Україну.
А потім - шо ж, ви самі знаєте...
2004, віра - а потім...
2014, яке було піднесення патріотизму. Його зім'яли і спалили в байдужості.
Я й мої рідні - ми були на вістрі, в нас я вірила. Я вірила в друзів, що крокують поруч. Але як знати, хто підтримає і чи підтримають? Тому кожен бій був як востаннє.
В лютому 2022 я прощалась з домом, я йому сказала:
- Ми повернемось.
Але чи сильно я тоді в це вірила?
Я втікала з дому, щоб знову бути на вістрі. І Україна особисто мене сильно здивувала. Тому я вже давно не вірю в доморощену процентність, хто за, хто проти України та хто вірить чи ні її рішучому НІ залежності. Залежності від вбивць і катів нашого народу. Тому я просто звірію, коли мені розказують про якісь там 25, 93, 73 проценти. Процентщики не знають власної країни. Як не знала і я в хвилини (дні, роки) зневіри.
Коли мої сусіди рятували наш прапор і переховували його - звичайні люди, в патріотичність яких до того я не дуже й вірила.
Коли тітки в окупованій Оленівці збирали наших поранених по полях і переховували у своїх підвалах та коморах - звичайні донбаські тітки.
Коли гуцули шкребли потилиці у роздумах - тікати в гори й розконсервовувати старі криївки чи перти на Донбас - і обирали перти на Донбас.
Коли менти, найзвичайнісінькі менти Луганщини, здавалося б, де мент, а де патріотизм, але вони кидали все нажите, хапали сім'ї, переходили нетривку ще ленточку фронту, сяк-так влаштовували сім'ї в гуртожитках і йшли воювати за Україну.
Коли пацани йшли до Бузкового парку на смерть.
Коли шістнадцятирічна дитина, зовсім хлопчик, довів усій країні, що таке наша незалежність - довів своєю смертю.
НЕ вірити у нашу НЕзалежність НЕ можна.
Пробач, мамо, каюсь. Були хвилини, дні, роки зневіри. Але у мене є виправдання, мамо. Я і тоді боролась.
За тебе.
За твою й нашу незалежність.
Не в тебе я не вірила - а в те, що позаду армія. Армія військових та цивільних, добровольців та мобілізованих, тилових і тих, хто за кордоном. Тим, хто попереду, завжди здається, що вони самі. Пробач зневіру (іноді), пробач.
Бо в нашій борні ми іноді забували основне. Що бути українцем - бути незалежним.
ні-ні-ні, я не про всіх. Слова ВСІ взагалі не існує. Я про українців. Реальних, справжніх українців. Якої б національності вони не були.
Аз єсмь.
ТИ єсть.
Ми будемо.
Зі святом, з твоїм Днем Незалежності.
Але дорога нам ще довга. Йти і йти.
Фото з Донбасу і Карпат, автори Костя Андрійович Oleksandra Makarova

Comments

[notabler]

З Днем Незалежностi!