![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanЗапасний Лозовий
19
-Серед кіл американської мафії ходила плітка, що Шмуель Шлагбаум користався покровительством президента Рейгана…- ностальгувала з приємністю Галина Яківна.
Рашель ввічливо кивала головою. Як-не-як, стара подруга батька, та і покійну маму вона знала. Тому робила вигляд, що слухає. Але їй будо до одного місця, що там згадує Галина Яківна. Тільки Ісаак Якович Лейтенант був в її голові. Все інше - не важливо. Крім тата. Але Шломо - мовчав і думав щось своє - таке, що говорити вголос не хотілося. Майже задрімав, відколи повернули електроенергію і відповідно світло. Заплющив свої хворі очі й поплив на дно хворого серця. Море ніби теж прихворіло: як застуджене плювалось величними хвилями, вітром розкидало пісок на пляжі і сіль на сусідньому столі.
-…а до того, - продовжувала ностальгиня, яку ці спогади навіть засвітла родили молодшою на десятки років, - Самуілу допомагав - на хвилиночку! - самісінький Теодор Рузвельт. Чи Франклін Делано Рузвельт? Оце я точно не пам’ятаю…
-Дура! - прокинувся Соломон Іванович.
-Хто?
-Ребека Хофман з третього ряда Привоза!
-Чого вона дура?
-Та це ти дура!
-Не хами мені, мішігене!
-Можна подумать, ти сильно розумна, стара карга?
-Та і ти вже не особливо молодий, сліпий поц!
-Перестаньте сваритись!!! - не витримала Рашель і грюкнула кулачком по деревяному столику. І на столі теж перекинулась сіль. - Ви можете чітко пояснити, про що мова?
На столі стояв її подарунок батькові - чорна коробочка з сірою стрічкою. Навіть бант. Нащо йому бант. Та і дорого, мабуть, так цей ящичек з подарком оформляти. Одначе, Шломо було приємно, що мала хоче порадіти таточка. І що може собі дозволити. Гроші, як казав ребе, то є обмін енергіями. Як секс. Як спільна вечеря. Як мандрівка разом байдуже-куди. Тому, вже не так і важливо, що там всередині. Він відтягував момент радості.
Або розчарування. Якщо там якийсь дешевий непотріб - значить, Рашель дякує йому за життя і турботу (хоча, вже не відомо, хто про кого більше турбується) не так, як рак. Ізмаїльські раки - це вам не жарти! Але треба дожити до завтра.
-Таки дура! От подумай головою: як йому допомагати Рузвельт - навіть той, що помолодше - коли Шлагбаум почав свій гешефт коли Рузвельт помер. Молодший. Ще скажи, що йому покровителем був Джордж Вашінгтон!
До сусіднього столика підійшла Пампушенція:
-Шановні добродії, ви ж збирались йти в море? Рушнички я вам давно принесло. - «давно» - це десь десять хвилин тому. Чи навіть сім. Вона просто дуже розраховувала на гарні чайові, а вони явно захмеліли.
-Передумали… Дай ще текіла. І лимончики. І солі…
Морський Рак - таки морський, виріс більше у бабусі, в Хорватії, на Макарській рів‘єрі. Але і Одеса - чим тобі не рів‘єра?. Йому все більше тут подобалось і ненавиділось. Місце концентрації емоцій. Місто вендети. Берег прощення. Але це не для нього. Для нього - це берег прощання. І хвилі б’ють в душу, як надзвукові ракети…
Він вже придумав. Але, як казав Хемінгвей біля моря: пиши п’яний - прав тверезий. Влада все ще виправить. Він все ще випрямить. А якщо не випрямить - то поламає.
-І так нам бракує добрих вістей в країні, в якій так багато дітей… - сказало радіо знову ж таки Жадановими словами, одначе цього разу голосом Слави Вакарчука.
-Цікаво, куди дівся той хлопчик в червоних трусиках? - задумалась вголос Галина. - Ця сім’я тут часто буває. Вони його час від часу тут забувають. Тоді я саджаю його на таксі. Вони потім дякують і повертають гроші. Приходять знов і з понтом лишають на чай стільки, ніби просять пробачення…
-Цікаво, куди дівся військовий комісар, якого ти пиздив, Козаче, а ми злегка притопили… - сказав один з хлопців по сусідству.
-Уявіть собі! - засміявся Клоун. - Мені вручили повістку. Як тільки я зайшов в готель по сусідству, щоб перевдягнутися в цей костюмчик. Сумно-веселий…
-Хто? - спитав Забіяка. - Хто сумно-печальний…
-Хто-хто? Горан Бреговіч, твою мать, сумно-печальний… - засміявся Влада. - Костюмчик у мене сумно-веселий…
Подумав ще, що і сам він нині сумно-веселий. Наче зрісся із своїм вбранням. Але говорити про це не хотів. Друзі - найкращий психолог. Але буває, що і на сеансі психотерапії не слід говорити про себе все. Потім буде важче, коли почнеш осмислювати, що наговорив. Бабуня з хорватського приморського села вчила говорити тільки все геть-чисто правда, як воно і було, тільки на сповіді в церкві. Але з того часу, як ним, тоді - тринадцятирічним - поглумився священник у тому ж селі - Влада вирішив не говорити все і священнику. Коли померла бабуся (вона, на щастя, так і не дізналася) - вирішив не ходити до церкви взагалі.
-І от, прикиньте, спускаюсь я в костюмі клоуна в фойє готелю. Дуже хотілося кави. Сідаю з таким прикидом за столик. А до мене підходить якийсь дурень і вручає повістку. Навіть не питає, яке у мене громадянство….
-А ти?
-А я розплакався? Отак! - Паяц надавив на свої клоунські знаряддя біля очей (він і сам забув, як вони називаються): два різких тонких струмені води розлетілися по боках. Вітер розніс крапельки аж до сусіднього столику. Шломо подумав, що це морський бриз. Галина зробила делікатне зауваження (клієнти, як-не-як, та і страшно з ними сваритись, судячи з усього). А Рашель було байдуже…
Блазень був хоч печальний і нетверезий, все ж, стало йому вмить незручно. Треба вибачитись.
-Ізвінявам се! - на автоматі сказав сербською.
А може, десь в надрах підсвідомості знайшовся маленький шматочок вугілля і повільно почав горіти: він хотів, щоб вона цого впізнала. Сюрпризу ж не вийшло.
Пампушка пліткувала з барменом:
-Стрьомні вони. Дивилась недавно кіно про єврейську мафію. Так там був персонаж Амальфі, який отак театрально себе поводив… - перервалась на півслові, бо її покликала Галина Яківна.
Комісара згадали недарма. Його «Тойота» якраз проїхала блокпост. Сержант-водій зупинив авто на березі Хаджибейського лимана:
-Даруйте, пане полковнику, терміново треба попісяти.
-Давай швидше.
Проте, вийшовши з машини, молодий чоловік у формі повернувся не в іншу сторону, а став обличчям (і не тільки обличчям до машини).
-Ти що, їбанувся? Зібрався сцяти на колесо? - сварився комісар. Це тобі не фура, а «Камрі». Моя… Зараз зніму ремня і надаю тобі по дупі так, що тиждень сидіти не зможеш.
Та водій різко відкрив задні двері і вдарив рукояткою пістолета по голові полковника. Не так сильно, щоб той вирубився, але все одно крепко. Ногою вдарив по велично-поважному животу, який, коли полковник сидів, випирав, ніби намагався кудись втекти від свого господаря.
-Це ти, сука продажна, маєш. - тихо і від того чомусь страшно сказав сержант. - Але не тиждень, а пожиттєво.
-Ееее…
-Не їбе! Всі знали, що ти, брудна свиня, роздаєш направо-наліво повістки, щоб потім самому ж за бабки відмазувати мобілізованих. Всі знали, що ти торгуєш правом за кордон для чоловіків призовного віку без поважної на то причини. Але те, що ти зливаєш інформацію ворогу - раніше ми не знали… - ще один удар ногою в живіт. Лівою - в щелепу. Правою - там же ствол - надавив в ліве око.
Полковник занив і захрипів. Сержант дивився на нього з такою насолодою, яку може дати тільки помста:
-Прийшов час розплати. Ти, брудна потвора, мав би сидіти до кінця свого життя у смердючій камері, але… - він зітхнув. - Є ризик, що твої покровителі в Києві тебе відмажуть навіть від такого. Тому прощавай, падло!
Клац-клац. Пістолет знятий із запобіжника. Полковник закрив вже і праве око й хаотично заворушився. Але - ні. Пострілу не було.
-Це було б занадто легкою участю для тебе. Занадто маленькою ціною. - дістав з кишені шприц. Укол в шию. Кілька секунд. З останніх сил потвора билась за життя. Але встати з сидіння - живіт затиснутий ногою водія. Зник біль. Військовий комісар поступово став переставити відчувати своє тіло. Навіть ліве око, яке напередодні частково витекло, нило вже не так нестерпно.
Сержант відкрив передні двері. Дістав з-під пасажирського сидіння свою нову зброю - маленьку чорну коробочку. Поставив її на голову покловника.
-Зрозумів, що це?
Військком волів просити прощати. Та не міг уже вичавити з себе жодного звука, крім шлункових газів. Вітер - це прекрасно. Лише кліпав правим оком і залишками лівого. Ще трішки боліло.
-Ні, кабан, це не міна з тих, які ви з генералом Брюквою та його жуліком-братом крадете зі складів. Це… - він постукав по прив’язаному до коробки скотчем найпростішим кнопочним телефоном. - А оце… - порився у кишенях, їх на цих чудових тактичних штанах було так багацько, що він плутався, тому знайшов не одразу такий самий телефончик. - Я тобі подзвоню! Через півгодини. Будеш чекати на мій дзвінок й згадувати тих людей, над якими знущався. Тих солдат, які загинули через те, що такі підари, як ти, розкрадають армію. Їхні душі спустяться з неба в саме пекло, знайдуть тебе там і будуть робити з тобою таке, що самі чорти потікають з переляку. Тисячі і тисячі років… Чекай! Вже скоро…
Комісар зрозумів, що повірив в Бога. А той, який ще кілька хвилин того був його водієм і хлопчиком для биття, на якого полковник постійно кричав без поважної на то причини - той задумався.
-Але і це буде для занадто легка участь. Прощатися треба ж красиво. - дістав з нагрудної кишені свого начальника пачку цигарок «Captain Black» й зажигалку.
Клац - клац. Затягнувся пишним димом:
-Смачно. Хоч і дорогущі, холєра… - з незвички до такого міцного тютюну закашлявся. Погасив шоколадного кольору сигаретку об лисувату голову комісара. Кілька волосинок загорілися і згасли. Той вже нічого не відчував. Але ще не згас. А сержант кудись пішов.
Клац-клац. Це багажник. Правим оком (ліве вже ніби зникло взагалі) полковник бачив, як його підлеглий з каністрою в руках, ніби із хоругвою з іконою Пресвятої Богородиці, здійснив хресний хід навколо машини. Запахи комісар ще, на жаль, відчував. Бензин поки-що був сильніше вітру. Але це тимчасово. Коли вітер, бензин і вогонь зіллються у спільний танок - трибунал Небесного Воїнства оголосить свій вирок.
- Всіх свиней рано чи пізно забивають. - повернувся Сержант. Облив дебеле тіло полковника з ніг до голови. Задумався. Чи не всіх? Мабуть, майже всіх. В житті завжди є місце для чародія на ім’я Виняток.
Повз них зрідка проїзджали поодинокі машини. Летіли швидко, аби встигнути до комендантської години. Ніхто не зупинився. Та полковник надіявся на чудо. І намагався в голові згадати слова молитви. Нічого не виходило, але надія ще не згасла. Він не міг змиритися з тим, що відбувається. Завжли гордився тим, що ніколи не здається.
- Готуйся до пекла, сволота! Це тобі, так сказать, для адаптаційного періоду. Як навчання на полігоні… - знову клацнула запальничка. - Але там буде гірше. - дорогезну папіросу цього разу він так і не підпалив. Поклав назад в пачку, а ту - в одну з кишень тактичних штанців. - Ні, це для мами. Вона любить міцний тютюн. А таких, напевне, і не курила ніколи. Все життя - у дитячому садочку. Артрит і хворі нирки. Такі дорогі ліки… Маленька пенсія - це велика біда. Мені так хочеться більше їй допомагати, вле заробляти солідно я ще не навчився. Зате вмію дещо інше. І придумав ще краще! - аж запишався своєю кмітливістю. - Я заберу у тебе цю коробочку і покладу під багажник. І таки зроблю дзвінок. Цей чорний ящичек має менше вибухівки, ніж ти думаєш, і потужність її не така велика. Винахід мого товариша-сапера, він геній хімії водночас, там трішки тринітротуолу з якимсь розчином, я в тому не розбираюсь… Але другу довіряю. Він єдиний, кому я зізнався про те, що збираюсь зробити. Він сказав, що це добре діло… - задзвонив його особистий телефон - «Samsung Galaxy», куплений в кредит. Хотів збити, але все ж: - Мамочка, я тобі передзвоню!.. Мама, я ще на службі… Я не зможу заїхати в аптеку, пробач… Я не знаю, коли я звільнюсь… Василя, мого друга, знаєш… Набери його, будь ласка… Він вже виписався з госпіталя… Вчора… Та набери його, він все тобі привезе… Я його попередив, що може бути така потреба… Добре, я зараз йому ще раз напишу… Добре-добре, він сам тобі подзвонить, раз тобі так вже незручно… Матусю, я дуже сильно тебе люблю! Прооо…прощшш…прообач мене, будь ласка. На добраніч.
Клац-клац. Це телефон. Хімік не тільки сапер, а і спражній Друг. Він подбає про Маму.
19
-Серед кіл американської мафії ходила плітка, що Шмуель Шлагбаум користався покровительством президента Рейгана…- ностальгувала з приємністю Галина Яківна.
Рашель ввічливо кивала головою. Як-не-як, стара подруга батька, та і покійну маму вона знала. Тому робила вигляд, що слухає. Але їй будо до одного місця, що там згадує Галина Яківна. Тільки Ісаак Якович Лейтенант був в її голові. Все інше - не важливо. Крім тата. Але Шломо - мовчав і думав щось своє - таке, що говорити вголос не хотілося. Майже задрімав, відколи повернули електроенергію і відповідно світло. Заплющив свої хворі очі й поплив на дно хворого серця. Море ніби теж прихворіло: як застуджене плювалось величними хвилями, вітром розкидало пісок на пляжі і сіль на сусідньому столі.
-…а до того, - продовжувала ностальгиня, яку ці спогади навіть засвітла родили молодшою на десятки років, - Самуілу допомагав - на хвилиночку! - самісінький Теодор Рузвельт. Чи Франклін Делано Рузвельт? Оце я точно не пам’ятаю…
-Дура! - прокинувся Соломон Іванович.
-Хто?
-Ребека Хофман з третього ряда Привоза!
-Чого вона дура?
-Та це ти дура!
-Не хами мені, мішігене!
-Можна подумать, ти сильно розумна, стара карга?
-Та і ти вже не особливо молодий, сліпий поц!
-Перестаньте сваритись!!! - не витримала Рашель і грюкнула кулачком по деревяному столику. І на столі теж перекинулась сіль. - Ви можете чітко пояснити, про що мова?
На столі стояв її подарунок батькові - чорна коробочка з сірою стрічкою. Навіть бант. Нащо йому бант. Та і дорого, мабуть, так цей ящичек з подарком оформляти. Одначе, Шломо було приємно, що мала хоче порадіти таточка. І що може собі дозволити. Гроші, як казав ребе, то є обмін енергіями. Як секс. Як спільна вечеря. Як мандрівка разом байдуже-куди. Тому, вже не так і важливо, що там всередині. Він відтягував момент радості.
Або розчарування. Якщо там якийсь дешевий непотріб - значить, Рашель дякує йому за життя і турботу (хоча, вже не відомо, хто про кого більше турбується) не так, як рак. Ізмаїльські раки - це вам не жарти! Але треба дожити до завтра.
-Таки дура! От подумай головою: як йому допомагати Рузвельт - навіть той, що помолодше - коли Шлагбаум почав свій гешефт коли Рузвельт помер. Молодший. Ще скажи, що йому покровителем був Джордж Вашінгтон!
До сусіднього столика підійшла Пампушенція:
-Шановні добродії, ви ж збирались йти в море? Рушнички я вам давно принесло. - «давно» - це десь десять хвилин тому. Чи навіть сім. Вона просто дуже розраховувала на гарні чайові, а вони явно захмеліли.
-Передумали… Дай ще текіла. І лимончики. І солі…
Морський Рак - таки морський, виріс більше у бабусі, в Хорватії, на Макарській рів‘єрі. Але і Одеса - чим тобі не рів‘єра?. Йому все більше тут подобалось і ненавиділось. Місце концентрації емоцій. Місто вендети. Берег прощення. Але це не для нього. Для нього - це берег прощання. І хвилі б’ють в душу, як надзвукові ракети…
Він вже придумав. Але, як казав Хемінгвей біля моря: пиши п’яний - прав тверезий. Влада все ще виправить. Він все ще випрямить. А якщо не випрямить - то поламає.
-І так нам бракує добрих вістей в країні, в якій так багато дітей… - сказало радіо знову ж таки Жадановими словами, одначе цього разу голосом Слави Вакарчука.
-Цікаво, куди дівся той хлопчик в червоних трусиках? - задумалась вголос Галина. - Ця сім’я тут часто буває. Вони його час від часу тут забувають. Тоді я саджаю його на таксі. Вони потім дякують і повертають гроші. Приходять знов і з понтом лишають на чай стільки, ніби просять пробачення…
-Цікаво, куди дівся військовий комісар, якого ти пиздив, Козаче, а ми злегка притопили… - сказав один з хлопців по сусідству.
-Уявіть собі! - засміявся Клоун. - Мені вручили повістку. Як тільки я зайшов в готель по сусідству, щоб перевдягнутися в цей костюмчик. Сумно-веселий…
-Хто? - спитав Забіяка. - Хто сумно-печальний…
-Хто-хто? Горан Бреговіч, твою мать, сумно-печальний… - засміявся Влада. - Костюмчик у мене сумно-веселий…
Подумав ще, що і сам він нині сумно-веселий. Наче зрісся із своїм вбранням. Але говорити про це не хотів. Друзі - найкращий психолог. Але буває, що і на сеансі психотерапії не слід говорити про себе все. Потім буде важче, коли почнеш осмислювати, що наговорив. Бабуня з хорватського приморського села вчила говорити тільки все геть-чисто правда, як воно і було, тільки на сповіді в церкві. Але з того часу, як ним, тоді - тринадцятирічним - поглумився священник у тому ж селі - Влада вирішив не говорити все і священнику. Коли померла бабуся (вона, на щастя, так і не дізналася) - вирішив не ходити до церкви взагалі.
-І от, прикиньте, спускаюсь я в костюмі клоуна в фойє готелю. Дуже хотілося кави. Сідаю з таким прикидом за столик. А до мене підходить якийсь дурень і вручає повістку. Навіть не питає, яке у мене громадянство….
-А ти?
-А я розплакався? Отак! - Паяц надавив на свої клоунські знаряддя біля очей (він і сам забув, як вони називаються): два різких тонких струмені води розлетілися по боках. Вітер розніс крапельки аж до сусіднього столику. Шломо подумав, що це морський бриз. Галина зробила делікатне зауваження (клієнти, як-не-як, та і страшно з ними сваритись, судячи з усього). А Рашель було байдуже…
Блазень був хоч печальний і нетверезий, все ж, стало йому вмить незручно. Треба вибачитись.
-Ізвінявам се! - на автоматі сказав сербською.
А може, десь в надрах підсвідомості знайшовся маленький шматочок вугілля і повільно почав горіти: він хотів, щоб вона цого впізнала. Сюрпризу ж не вийшло.
Пампушка пліткувала з барменом:
-Стрьомні вони. Дивилась недавно кіно про єврейську мафію. Так там був персонаж Амальфі, який отак театрально себе поводив… - перервалась на півслові, бо її покликала Галина Яківна.
Комісара згадали недарма. Його «Тойота» якраз проїхала блокпост. Сержант-водій зупинив авто на березі Хаджибейського лимана:
-Даруйте, пане полковнику, терміново треба попісяти.
-Давай швидше.
Проте, вийшовши з машини, молодий чоловік у формі повернувся не в іншу сторону, а став обличчям (і не тільки обличчям до машини).
-Ти що, їбанувся? Зібрався сцяти на колесо? - сварився комісар. Це тобі не фура, а «Камрі». Моя… Зараз зніму ремня і надаю тобі по дупі так, що тиждень сидіти не зможеш.
Та водій різко відкрив задні двері і вдарив рукояткою пістолета по голові полковника. Не так сильно, щоб той вирубився, але все одно крепко. Ногою вдарив по велично-поважному животу, який, коли полковник сидів, випирав, ніби намагався кудись втекти від свого господаря.
-Це ти, сука продажна, маєш. - тихо і від того чомусь страшно сказав сержант. - Але не тиждень, а пожиттєво.
-Ееее…
-Не їбе! Всі знали, що ти, брудна свиня, роздаєш направо-наліво повістки, щоб потім самому ж за бабки відмазувати мобілізованих. Всі знали, що ти торгуєш правом за кордон для чоловіків призовного віку без поважної на то причини. Але те, що ти зливаєш інформацію ворогу - раніше ми не знали… - ще один удар ногою в живіт. Лівою - в щелепу. Правою - там же ствол - надавив в ліве око.
Полковник занив і захрипів. Сержант дивився на нього з такою насолодою, яку може дати тільки помста:
-Прийшов час розплати. Ти, брудна потвора, мав би сидіти до кінця свого життя у смердючій камері, але… - він зітхнув. - Є ризик, що твої покровителі в Києві тебе відмажуть навіть від такого. Тому прощавай, падло!
Клац-клац. Пістолет знятий із запобіжника. Полковник закрив вже і праве око й хаотично заворушився. Але - ні. Пострілу не було.
-Це було б занадто легкою участю для тебе. Занадто маленькою ціною. - дістав з кишені шприц. Укол в шию. Кілька секунд. З останніх сил потвора билась за життя. Але встати з сидіння - живіт затиснутий ногою водія. Зник біль. Військовий комісар поступово став переставити відчувати своє тіло. Навіть ліве око, яке напередодні частково витекло, нило вже не так нестерпно.
Сержант відкрив передні двері. Дістав з-під пасажирського сидіння свою нову зброю - маленьку чорну коробочку. Поставив її на голову покловника.
-Зрозумів, що це?
Військком волів просити прощати. Та не міг уже вичавити з себе жодного звука, крім шлункових газів. Вітер - це прекрасно. Лише кліпав правим оком і залишками лівого. Ще трішки боліло.
-Ні, кабан, це не міна з тих, які ви з генералом Брюквою та його жуліком-братом крадете зі складів. Це… - він постукав по прив’язаному до коробки скотчем найпростішим кнопочним телефоном. - А оце… - порився у кишенях, їх на цих чудових тактичних штанах було так багацько, що він плутався, тому знайшов не одразу такий самий телефончик. - Я тобі подзвоню! Через півгодини. Будеш чекати на мій дзвінок й згадувати тих людей, над якими знущався. Тих солдат, які загинули через те, що такі підари, як ти, розкрадають армію. Їхні душі спустяться з неба в саме пекло, знайдуть тебе там і будуть робити з тобою таке, що самі чорти потікають з переляку. Тисячі і тисячі років… Чекай! Вже скоро…
Комісар зрозумів, що повірив в Бога. А той, який ще кілька хвилин того був його водієм і хлопчиком для биття, на якого полковник постійно кричав без поважної на то причини - той задумався.
-Але і це буде для занадто легка участь. Прощатися треба ж красиво. - дістав з нагрудної кишені свого начальника пачку цигарок «Captain Black» й зажигалку.
Клац - клац. Затягнувся пишним димом:
-Смачно. Хоч і дорогущі, холєра… - з незвички до такого міцного тютюну закашлявся. Погасив шоколадного кольору сигаретку об лисувату голову комісара. Кілька волосинок загорілися і згасли. Той вже нічого не відчував. Але ще не згас. А сержант кудись пішов.
Клац-клац. Це багажник. Правим оком (ліве вже ніби зникло взагалі) полковник бачив, як його підлеглий з каністрою в руках, ніби із хоругвою з іконою Пресвятої Богородиці, здійснив хресний хід навколо машини. Запахи комісар ще, на жаль, відчував. Бензин поки-що був сильніше вітру. Але це тимчасово. Коли вітер, бензин і вогонь зіллються у спільний танок - трибунал Небесного Воїнства оголосить свій вирок.
- Всіх свиней рано чи пізно забивають. - повернувся Сержант. Облив дебеле тіло полковника з ніг до голови. Задумався. Чи не всіх? Мабуть, майже всіх. В житті завжди є місце для чародія на ім’я Виняток.
Повз них зрідка проїзджали поодинокі машини. Летіли швидко, аби встигнути до комендантської години. Ніхто не зупинився. Та полковник надіявся на чудо. І намагався в голові згадати слова молитви. Нічого не виходило, але надія ще не згасла. Він не міг змиритися з тим, що відбувається. Завжли гордився тим, що ніколи не здається.
- Готуйся до пекла, сволота! Це тобі, так сказать, для адаптаційного періоду. Як навчання на полігоні… - знову клацнула запальничка. - Але там буде гірше. - дорогезну папіросу цього разу він так і не підпалив. Поклав назад в пачку, а ту - в одну з кишень тактичних штанців. - Ні, це для мами. Вона любить міцний тютюн. А таких, напевне, і не курила ніколи. Все життя - у дитячому садочку. Артрит і хворі нирки. Такі дорогі ліки… Маленька пенсія - це велика біда. Мені так хочеться більше їй допомагати, вле заробляти солідно я ще не навчився. Зате вмію дещо інше. І придумав ще краще! - аж запишався своєю кмітливістю. - Я заберу у тебе цю коробочку і покладу під багажник. І таки зроблю дзвінок. Цей чорний ящичек має менше вибухівки, ніж ти думаєш, і потужність її не така велика. Винахід мого товариша-сапера, він геній хімії водночас, там трішки тринітротуолу з якимсь розчином, я в тому не розбираюсь… Але другу довіряю. Він єдиний, кому я зізнався про те, що збираюсь зробити. Він сказав, що це добре діло… - задзвонив його особистий телефон - «Samsung Galaxy», куплений в кредит. Хотів збити, але все ж: - Мамочка, я тобі передзвоню!.. Мама, я ще на службі… Я не зможу заїхати в аптеку, пробач… Я не знаю, коли я звільнюсь… Василя, мого друга, знаєш… Набери його, будь ласка… Він вже виписався з госпіталя… Вчора… Та набери його, він все тобі привезе… Я його попередив, що може бути така потреба… Добре, я зараз йому ще раз напишу… Добре-добре, він сам тобі подзвонить, раз тобі так вже незручно… Матусю, я дуже сильно тебе люблю! Прооо…прощшш…прообач мене, будь ласка. На добраніч.
Клац-клац. Це телефон. Хімік не тільки сапер, а і спражній Друг. Він подбає про Маму.