don_katalan

Чому вечір у травматичному пункті однієї з районних лікарень перетворився у вікторину "Що? Де? Коли?"
Чому і лікарі, і сестри, і навіть молодший персонал питались одне в одного:
- Ну, як? Як так можна?
... знаєте, одного разу я розбила власного носа до крові власними ж колінами. Я просто сиділа на дивані, охопивши коліна руками і закуняла. І бумсь.
... одного разу я ледь не виколола собі око голкою. Яку тримала у руці. Тому що шила. Я просто захопилась процесом. І бумсь.
А вчора все почалось з того, що киця постукала до вікна.
- Ні, ти неправильно розповідаєш. Все почалось з того, що раптом розпочалась люта злива. - поправив мене мій чоловік.
Ну ок. Але тоді все почалось з тяжкого дня.
День розпочався тяжко.
Десь йшов бій, але я ще про це не знала. Бої йдуть всюди, я знала. Але про цей ще не знала.
Я прокинулась з високим тиском. Можливо, причина була в тому що я відчувала бій, який йшов десь. Можливо, причина була в очікуваній зливі. А можливо, в тому що я зарапортувалась і забула приймати свої постійні ліки. Без них я можу бути три дні. Пять вже не зможу. А я забула цілих п'ять днів. Була робота, я просто забула. Бо бої йдуть скрізь. Наша робота - знати про бої і допомагати, чим можемо. І тут не завжди до власного здоров'я.
Тиск скочив, я боролась, десь йшов бій, тут насувалась злива, я чекала на неї, бо злива прориває все - тиск, біль. І злива впала. Мені одразу полегшало і тиск, я відчувала, почав знижуватись.
Наші тварини помчали додому. Коти, собака. А одна киця Еліс загальмувала і вирішила сховатись від зливи на підвіконні. Та злива дістала її й там. Киця Еліс - знаєте, ми підібрали її в Словянську, на располазі наших хлопців.
- Та вона ось-ось здохне. - втішали нас наші хлопці, коли ми взяли за шкірку цей міхурець кісток, обтягнених брудним колючим хутром.
- Та вона ось-ось здохне. - казали нам вони, коли ми роздивлялись страшну балабуху замість ока.
А один нічого не казав і просто всміхався, спостерігаючи за нашими діями.
Так от, киця Еліс була врятована. І виросла в чудову елегантну кішку, якою ми, понятно, пишались. І наші хлопці, приїжджаючи до нас, казали тепер вже гордовито своїм новеньким:
- А бачили б ви, якою вона була! Всі думали, що вона здохне. А вона і не здохла.
А один нічого не казав і просто всміхався.
Тож зрозуміло, що коли впала злива і киця Еліс почала жалібно нявкати на підвіконні - я кинулась до вікна, аби відкрити його і запустити кицю Еліс. А на вікні стояло багато хламу, бо в домі перманентний ремонт, і якраз зараз він у розпалі. І стояв на вікні балон з будівельною піною і ще багато усіляких корисних речей. Тож, коли я нарешті смикнула вікно, і киця Еліс чорною тінню шугонула до кімнати - якось раптово з вікна все і посипалось.
Я почала хапати в руки все, що сиплеться, бо воно цінне.
Але мої руки скоро скінчились.
Все це тяглось долі секунд.
А балон з будівельною піною падав, як у кіно, де сповільнена зйомка.
А будь-який балон - це тиск.
І балон нарешті повільно долетів до підлоги.
І вибухнув.
Бумсь.
... - Як? Ну, як це можливо??? - питались стиха лікарі і сестри за дверима приймального покію, а ми все чули. - Балон. Вибухнув. Врізався в живіт, а потім в ногу?
- Ну, розумієш, вони повинні точно розуміти картину. - стиха пояснювала я Санді. - Бо все це страшенно схоже на брутальне побиття. А в такому разі вони мусять знати, що відбулось.
На правій стороні мого живота розпливався розкішний, нереально-грандіозний, багрово-синій синець в долоню величиною. Бедро було розсічене. Там теж синець з багровим ореолом.
- Болить? - спитав лікар, обробляючи рану.
- Нічого не болить. - буркнула я.
- Чому ж тоді їхали? - хмикнув він.
- Бо це живіт. - суворо сказала я.
Він знову хмикнув, але вже схвально.
- Ми мусимо вас госпіталізувати. - сказала хірург. - Бо це живіт, самі розумієте.
Звичайно, я розуміла.
- Тошнить? Голова крутиться? - спитав у мене травматолог.
- Тошнить і крутиться. - відповіла я. - Але у мене з ночі гіпертонічний стрибок, можливо, крутиться саме тому.
- А щось приймаєте?
- Приймаю постійно. З часів інсульта. - відповіла я.
- А розжиджуючі?
- Так, з часів інфаркта. - відповіла я.
Лікар звів брови.
- Хоча коли у неї крутиться голова, ми ніколи не знаємо, чому це. Вона тоді хилиться - сказала Санді. - Але ж це в неї з часів, коли їй почали ставити міастенію. Після контузії.
- Таааааак... - розпрямився лікар і почухав носа. - А оцей шрам, це що видаляли?
- Це матку і придатки.
- А чому такий великий?
- Пухлина була дуже велика, я дотягла до краю.
- Все пройшло добре? - зацікавлено спитав лікар.
- Та не дуже. Після операції почалась кровотеча, то перероблювали, заново оперували. Але пухлина була надто великою, вона вросла до внутрішніх органів, то під час операції зачепили жовчний. І через кілька місяців мусіла видаляти вже жовчний.
- Ага! - весело сказав лікар.
- Ага. - весело відповіла я. - Відгукуюсь на кличку Щасливчик.
Лікар нарешті зареготав.
- Добре, що я не сказала їм, що маю діабет. - сказала я, коли ми повертались додому. - Тоді б точно додому не випустили.
Санді зітхнула. Вона лишилась при своїй думці. А на думку Санді я мусила все ж лишитись при стаціонару.
Вдома на нас чекала кухня, залита вибухом будівельної піни. Жива і здоровісінька киця Еліс. І новини про бій. Там всі вийшли. Там врятувався підрозділ.
Але один, хто нічого не казав і просто всміхався...