Diana Makarova · ХТО ЯК НЕ МИ, ПАСУЄМО ТОБІ, КРАЇНО?

[don_katalan]

Вранці у Львові, перед дорогою додому, в Київ, ми вирішили піти до ресторації Бачевських, сніданок 340 гривень, фуршет в оранжереї, бери що хочеш, прекрасна піаністка грається з клавішами фортепіано. Ми готувались до останнього стрибка в поверненні додому. Ми їхали з-за кордону. Вперше в житті я виїхала за кордон.
... коли з усіма стався безвіз, мене він оминув. В мене була війнонька. Не та, що почалась для багатьох в лютому 2022 року - а справжня війна Росії проти України, що почалась в лютому 2014 року. Не та, що називається сором'язливо масовим вторгненням - а та, що несла всі попередні вторгнення Росії - Кримське, Іловайське, Дебальцевське. І я була на тій війні з її справжнісінького початку, і війна руйнувала моє тіло. В болю я жила, але біль тіла є ніщо порівняно з болем серця за загиблими протягом дев'яти плюс років війни. Болю душі за сплюндрованими та окупованими землями моєї країни. Чи заважав мені біль тіла працювати на фронті? Звичайно, заважав, але не зупиняв. Чи допомагав мені біль серця і душі? Звичайно, допомагав. Стояла і стою за Україну - всю Україну, від Донбасу до Закарпаття, від Волині до Херсону.
Але пройшло вже більше року з часу останнього масового вторгнення і я нарешті дозволила собі те, чого не дозволяла раніше. То була моя власна схима, власні вериги. Все після перемоги, казала я собі. Аж тут я раптом зрозуміла, що до перемоги я можу просто не дожити. І я взяла кілька днів відпустки від волонтерських справ, зняла вериги і виїхала за кордон. Насправді ні. Робота й там продовжувалась. Але було море і гори. Прекрасні данці говорили нам, що вони моляться за нас. Британці тиснули нам руки і казали, що ми форпост перед страшною навалою. Греки дивувались, чому ми повертаємось назад, адже це так небезпечно.
- Наша країна потребує нас. - відповідали ми.
А самі вже рвались додому, до власної своєї, змученої, непереможної Ітаки - України.
Литовці разом з нами стояли на кам'янистому березі прозорої затоки і з посмішкою ми всі спостерігали, як весела полька, балансуючи на протезі нижньої кінцівки, сміливо заходить в море і сама регоче назустріч хвилям. Молодий іспанець послизнувся на камінні і полька, яка щойно зняла протез, запропонувала позичити йому третю ногу, всі знову зареготали, і все це було так невимушено, хоч я чудово розуміла, через що їй прийшлось пройти, щоб з такою сміливою посмішкою ставитись до своєї фізичної вади.
За останній рік я змирилась зі своїм станом і вперше сказала собі:
- Ти інвалід. Не пнись за здоровими, ти їх не наздоженеш. Живи як можеш.
Чи комплексую я, коли вишу на палиці і ледве дихаю? Чи комплексую, коли на заправці опускаюсь на підлогу так вдало, як тільки вміє влягтись людина з досвідом падінь. Звичайно, так. Я комплексую завжди. Всі тридцять років моєї вади плюс дев'ять років війни, яка ще більше покоробила і знівечила моє тіло. Завжди, коли мені потрібна чиясь допомога, я комплексую. Коли із-за власного шкутильгання я не змогла вчасно добігти до сховища під обстрілом - мій друг повернувся за мною, щоб вмерти поруч зі мною, так близько падало смертоносне. Ми не загинули, він витягнув мене, хапаючи за шкірку, за волосся, яке у мене ще тоді було. Я потім страшно комплексувала. Ти кульгава, куди ти поперлась, повторювала я собі. О, звісно, я комплексувала.
Завжди.
Крім тих кількох днів, які провела я в іншому світі. Коли в аеропортах мені одразу подавали візочок і одного, ба навіть двох супроводжуючих. Мовчки і без прохань з нашого боку, виростали за моєю спиною ці супроводжуючі і котили мого візочка, і допомагали в усьому. Відмахуючись від подяк і навіть дивуючись ним. Це все звична справа, це наша робота, відповідали вони.
А біля трапу після прильоту на мене чекав мікроавтобус - о, я червоніла від сорому, навіщо ж так, адже я можу ходити, правда, недовго й недалеко, але так було, вочевидь, дешевше, аніж чекати, доки я дошкутильгаю, тому я згоджувалась на все - і на автобус, і на візочок, і на привілей зайти до літака майже першою, ось тільки нехай зайде якийсь чоловік, ці літуни вірять в прикмети, я теж, тому терпляче очікувала.
- Як вона їздить на фронт? - питались польські супроводжуючі.
- Отак і їздить. - відповідали за мою спиною.
- Я бачив, вам було тяжко виходити з води. - сказав литовець.
- Коли мене витягували? Ах, то просто був приступ. - відмахнулась я.
- Який? - здивувався він.
- Контузія. - коротко відповіла я, щоб не вдаватись до подробиць.
Він здивувався. Мабуть, образ почтенної матрони з ключкою в руках ніяк не асоціювався з певним фронтовим комбатанством. Та я й не комбатант, ми чесно пояснювали, що я лише волонтер, боже збав, не плутайте мене з воїнами, я лише обоз...
Але зникали мої комплекси. Така от дивовижа. Біль тіла не зникав, а комплекси зникали.
- Вже дуже багато українців такі як вона. - сказала я литовцю, кивнувши на польку з протезованою кінцівкою. - Скоро нас таких буде набагато більше. Воїни, цивільні. Діти. Ампутовані кінцівки, покорчені болем і пораненнями тіла. Контузії. Ми спостерігаємо, як тут справляються з цим і вчимось. Як вміють непомітно і ненав'язливо запропонувати допомогу людині з фізичними проблемами. Ми мусимо вчитись, нам скоро це буде дуже потрібно.
Він кивнув. Що він міг сказати?
Я помилилась.
Не скоро, ні. Це нам потрібно ВЖЕ і терміново.
... ми вийшли з ресторації Бачевських, 340 гривень сніданок, фуршет в оранжереї, ми ще чекали на друзів. Ми закурили. Чекав останній марш додому, а потім знов на фронт, і ми були щасливими від цього.
- Ти хочеш сісти? - спитала в мене донька.
Я покрутила головою, я сильна, мовляв, я справлюсь. Але раптом я подумала - а якого чорта? Чому б не сісти, коли можна сісти? Чому б не сісти, коли тобі так буде легше? І я згодилась. Доня побігла до ресторації і винесла мені стілець.
З сусіднього ресторану поспішно вийшов чи то бармен чи офіціант, підійшов до мене і досить неприязно попросив пересісти від їхнього ресторанчику.
- Ви тут сидите й курите перед нашим рестораном. Це не пасує. - сказав він.
Ми здивувались, але я пересіла подалі. Дівчатка, що були зі мною, лишились стояти перед ресторанчиком. Одна з них курила теж.
- Можливо, вони взагалі проти куріння. - сказала я. - Тоді, звичайно, зрозуміло, ми згодні.
- Та ні. Ніде жодного попередження, і он стоїть спеціальна курильна урна. - відповіли мені.
Ми докурили і вирішили зайти до цього ресторанчику, аби все ж взнати - що саме не пасує. І нам одразу пояснили.
- Дівчатам стояти й курити можна. А вам не можна було сидіти перед нашим рестораном. - пояснив той же офіціант.
- Чому? - здивувались ми.
- Не пасує.
І тут я нарешті зрозуміла.
До їх ресторану не пасувала стара жінка-інвалід. Здається, вони боялись, що таке видиво відлякає їм клієнтів. Їм навіть не було соромно, вони були впевненими в своїй правоті. Вони сказали це чітко, словами через рот - дівчатам стояти і навіть курити можна, жодних претензій. Старій жінці з фізичним обмеженнями сидіти біля ресторану не можна.
Уточнимо для тих, хто не побачить відео в коментах і тих, хто не знайомий з нами - ми всі були вдягненими в сучасні ранкові літні шати, ми виглядали з біса пристойно, дехто навіть прекрасно для будь-якого дрескоду. Яскраві юні дівчатка вивели люблену і холену маму на ранкову прогулянку, десь так ми виглядали. Звичайно, в такій компанії складно було побачити фронтових людей.
- Сьогодні ви вигнали фронтового волонтера. - констатували дівчата.
- Неважливо, хто я. - тут же відгукнулась я. - Я можу бути побитою фронтом людиною, військовою чи волонтеркою. Але ваше ставлення може торкнутись і звичайних цивільних людей, не так давно витягнутих з-під завалів будинків, людей, поранених ворожими обстрілами. Ба навіть інвалідів дитинства і мирного часу це може торкнутись. І колись ви отак все ж відженете військового без ніг та рук. Просто за те, що він спиниться на своєму візочку перед входом до вашого ресторану. ЦЕ НЕДОПУСТИМО.
Офіціант, який відганяв мене від ресторану, не те що не збирався вибачатись - ні, він, підвищуючи голос і просто грубо бикуючи, тут же повторив, що от дівчатам можна стояти перед рестораном, а мені отак сидіти (він покосився на мою палицю) - ні.
- Але в нашій країні вже є і скоро буде ще більше інвалідів. - сказала я. - Це і військові, і цивільні. Над усією країною літають ракети.
Дівчина за стійкою раптом хмикнула і реготнула.
- Вас насмішили ракети? - спитала я.
- Ой, тільки не треба маніпулювати війною. - відповіли нам.
Адміністратор, всміхаючись гумовою неживою посмішкою, вибачилась. Ми вибачень не прийняли і вийшли. Нам було вже сильно ніколи. Ми поспішали до Марсового Поля. На мене там чекали, я вірила в це. Вони чекали на мене рік, я все не могла дійти до них, в мене була війна.
Я підійшла до них і лягла між ними просто на землю. Мене вже не тримали ноги. Я лягла і почала тихо вити - як я не вила навіть рік тому, коли ховала їх, моїх названих синів. Тоді я ще трималась, а зараз вже не змогла.
Я вила в землю, намагаючись вивернутись так, щоб погладити то одну дорогу могилу, то іншу. Я повернулась і поцілувала дошки могильного квітника в Руслана, а потім у Вані. І мені стало легше. Я ще полежала, бо встати не мала сил.
Була неділя, шуміло прапорами Марсове Поле. Йшли люди до дорогих своїх могил. І мені було все одно, що подумають люди, що я лежу ось тут і вию. А люди все подумали правильно.
Я знала точно - тут я пасувала.
Потім я знайшла ще трохи сил пройти до Саші і біля нього трохи посиділа. Ми розповідали, що знали його як Богомола і як йому пасував цей позивний. Хотілось далі обійти всіх, але я вже не могла. Стирчав кілок у грудях і ввинчувався глибше, щоб вийти зі спини. Ми лишили квіти в горщиках у Вані, Ультраса і Богомола, квіти лишались ще, тому ми знайшли кілька занедбаних могил і поставили ці квіти там. Вдова і сплакана мама, що сиділи недалечко, біля могили свого, кивнули, тому ми знали точно - ці квіти вони теж будуть политі.
- Простіть, хлопчики. - сказали ми.
І мене повезли до аптеки, рятувати серце.
Аптеці я пасувала теж.
- Давайте одразу не поїдемо, вам треба ще посидіти десь в прохолоді, може, в кафе. - сказали мені дівчатка.
- О, ні, боюсь, що до львівських кафе я не пасую. - гірко сказала я.
Мене нагло відбуцнули всього від одного львівського закладу, але чомусь, покидаючи Львів, я сказала:
- До Львову я не пасую.
До святкового, туристичного, яскравого й величного, примхливого й вишуканого Львову - де моє серце лише на Марсовому полі.
Я б дуже хотіла кинути клич до фейсбуку одразу, коли мені сказали, що я не пасую тому ресторану. Я хотіла покликати волонтерів та поранених бійців, адже у Львові я мала купу знайомих волонтерів та бійців, я знала точно - я мріяла, щоб всі ці побиті, покручені війною люди прийшли і сіли навкого того ресторану. Щоб ми сиділи перед рестораном, розкинувши свій бівуак на всю пішохідну частину - безногі та безрукі, сліпі, на милицях, з тростинами, протезами і мовчки доводили країні - хто, як не ми пасуємо тобі, країно?
Але не мала більше сил.
Але:
- Я не пасую. - повторювала я собі весь час.
Я, що не плакала на жодному похороні рідних, а мій особитий цвинтар безмежний як Марсове поле - зараз ледве стримувала сльози.
... моя історія - одна краплина в морі.
Я повернулась додому, запхала поглибше свої інвалідські комплекси і знову готуюсь до виїзду на фронт. Я знаю, фронту я пасую.
Але ви, хто лишається в світлих, мирних ще містах - зважте на те, що скоро країну буде переповнено людьми з тілами, покрученими і побитими війною. Навчитись непомітно подавати руку допомоги цим людям, навчитись доводити їм щомиті, що вони такі ж як всі, ба навіть в чомусь кращі, навчитись доводити власній країні, що ми пасуємо їй як ніхто - одна з задач нашої країни після перемоги.
Про це - в тому числі про це! - шумлять прапори на Марсовому полі.
Львів, ресторан MAD bar’s house, вулиця Шевська, 10
"MAD bar’s house – великий п’яний дім у самому центрі Львова. Тобі тут можна і тобі тут завжди раді..." - з реклами закладу.
Уточнимо рекламу
"Якщо ти не інвалід"
https://www.facebook.com/mad.lviv
mad lviv
Відео та фото співробітника Максима, що відганяє від ресторану тих, хто не пасує, в коментах.

Звичайно, я не прошу ні про що - але все ж мрію, щоб такі як я, військові й волонтери, цивільні люди, всі побиті і покалічені війною - прийшли до входу того ресторану, сіли перед ним і довели
ХТО ЯК НЕ МИ, ПАСУЄМО ТОБІ, УКРАЇНО!