Diana Makarova · ПРО ЩАСТЯ
May. 7th, 2023 09:21 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalan- Ді, ну, ось ти повернулась з фронту. Чому ти так радієш? Ти ж з фронту! Ти маєш кричати "людоньки, схаменіться, у нас війна!" і розповідати купу страшилок. Щоб людоньки схаменулись. Ну, звідки оці гигишечки, ти що, не бачила на фронті горя і біди?
Хто, я?
Та весь наш фронт - це горе і біда на кожному кроці, на кожному кілометрі наших доріг! Та я у кожному рейсі пливу цим морем горя і біди. І розгрібаю горе і біду руками, та іноді хвилі захлестують з головою тим горем і бідою.
- Ну, так у чому річ? Ти ж мусиш, ти повинна кричати й битись об людей, доводити й доносити їм горе і біду. Кидати реквізити і погрожувати, що чашка кави стане в людей в горлі, якщо вони не пожертвують еквівалент на твій волонтерський фонд.
В смислі?
Нікому і нічого я не мушу, нікому і нічого я не винна. Крім грошей за генератори, оптику та зарядні станції (партєйку) на кіловат і на два кіловати кожна, між іншим. Я знову влізла до боргів...
Але кожного дня кричати й битись у риданнях по фронту взагалі некорисно. І трішки тупо. Ще й чашку кави виривати з рота, та чи ж ми звірі?
Я розкажу вам, чому така щаслива.
... була зима 2014-2015 років. Найтяжча наша зима періоду Довторгнення. І ми сиділи в придорожньому кафе одного з містечок, з якого йде дорога на Пєскі.
Та ну, корочє! Сиділи ми в "Попугаї", хто знає, той згадає.
Ми були змученими, бо щойно вилетіли з Пєсків, чи Водяного, вже не пам'ятаю. Треба було чи когось дочекатись, чи знайти нічліг, чи просто поїсти - і тут вони пішли.
Ми їх почули і побачили. Ми вискочили з Попугаячого цього кафе і стали на узбіччі. Ми дивились і не могли відірвати очей, а вони йшли і йшли повз, гримлячи гусянками і ревучи двигунами. Нескінченним ланцюгом, суворо вишикуваною зграєю йшли танки в Пєскі, чи то пак, в Тоненьке, а чи в Желанне, щоб потім розповзтись по цьому шмату фронту. Танки, танки, я вам точно кажу. Але інша броня теж йшла у цьому ланцюгу, подовжуючи нескінченність.
І я запам'ятала те відчуття, поклавши його глибоко до серця як найцінніший скарб - як йдуть великі, грізні машини на підмогу фронту. Це відчуття і досі є моїм найсвятковішим почуттям періоду Довторгнення? Чи ж знала я тоді, як було діло з танками в 2014 році?
... ми їхали в Дебальцеве. Була зима 2015, самий її початок. Нас обганяли колони броні, і пливли вони нескінченною рікою, як грізний сон, як віра та надія. Веселі хлопці сиділи на броні, ми щосили махали їм руками і прапорами, білі зуби посмішок блискали нам у відповідь. Йшла до Дебальцевого підмога. І я взяла те відчуття свого серця, і поклала глибоко до серця.
Коли я втратила те відчуття?
Коли ми почали здавати відвойовані вже території? Коли намагалась уявити, хто вижив з тих веселих хлопців, хто вийшов, а хто ні?
Ні. Коли пішли колони на ротацію.
... колони виходили з фронтової зони, а ми мчали назустріч, тобто на фронт. Колони йшли додому, то була перша серйозна ротація змучених роком війни бригад, і було це так, неначе ми їдемо лишатись на фронті, а вони нас покидають. Ми розуміли, що це всього-навсього ротація, одні виходять, інші заходять, але відчуття вселенської самотності лягло на серце і задавило все. І так лишилось на роки війни.
Моє священне відчуття щастя від колон підмоги, що йде на фронт, я пам'ятала. Але пам'ятати і відчувати - це різне.
... кілька днів тому ми повертались з фронту.
Перша колона з'явилась вже десь під фронтовою зоною. Потім було ще кілька.
Найсучасніша техніка світу перла на фронт. Йшли важкі звірі дорогами, цепом, один за одним - перли динозаври, що вищились десь високо над асфальтом, над грандіозними колесами,
летіли приземкуваті черепашки на розставлених широко колесах,
жовті слони навіть не похитували корзинами погоничів, таким рівним був їхній політ.
Йшли швидко й гордо, серед білого дня, навіть особливо не маскуючи стволи - і я, сповнена щастя, раптом упіймала відчуття першого року війни, коли супроводжувала а чи йшла назустріч тим давнім колонам. Я підняла це відчуття з денця свого серця і стала щасливою. Неначе ці новенькі звірі якимось чином передали вітання тим старим танкам 2014 року і прийняли естафету.
Цей пост мав би бути набагато коротшим і звучати так:
- Колони новітньої техніки, що йдуть на фронт - це щастя.
І я вам точно говорю - це так і є.
От чому я щаслива. От чому, повернувшись з фронту, я не розказую вам страшилок і не репетую - людоньки, схаменіться, і далі за текстом.
А просто - ловіть моє щастя, люди. Бо нескінченні колони новітньої закордонної техніки, що йдуть на фронт спокійно й гордо, не ховаючись і не соромлячись - це дуже здорово.
Здорово для країни.
фото взяте з інтернету, звичайно. Просто слоник з корзинкою для погонича. А хто там динозаври, хто черепашки - ви вже шукайте самі.
Хто, я?
Та весь наш фронт - це горе і біда на кожному кроці, на кожному кілометрі наших доріг! Та я у кожному рейсі пливу цим морем горя і біди. І розгрібаю горе і біду руками, та іноді хвилі захлестують з головою тим горем і бідою.
- Ну, так у чому річ? Ти ж мусиш, ти повинна кричати й битись об людей, доводити й доносити їм горе і біду. Кидати реквізити і погрожувати, що чашка кави стане в людей в горлі, якщо вони не пожертвують еквівалент на твій волонтерський фонд.
В смислі?
Нікому і нічого я не мушу, нікому і нічого я не винна. Крім грошей за генератори, оптику та зарядні станції (партєйку) на кіловат і на два кіловати кожна, між іншим. Я знову влізла до боргів...
Але кожного дня кричати й битись у риданнях по фронту взагалі некорисно. І трішки тупо. Ще й чашку кави виривати з рота, та чи ж ми звірі?
Я розкажу вам, чому така щаслива.
... була зима 2014-2015 років. Найтяжча наша зима періоду Довторгнення. І ми сиділи в придорожньому кафе одного з містечок, з якого йде дорога на Пєскі.
Та ну, корочє! Сиділи ми в "Попугаї", хто знає, той згадає.
Ми були змученими, бо щойно вилетіли з Пєсків, чи Водяного, вже не пам'ятаю. Треба було чи когось дочекатись, чи знайти нічліг, чи просто поїсти - і тут вони пішли.
Ми їх почули і побачили. Ми вискочили з Попугаячого цього кафе і стали на узбіччі. Ми дивились і не могли відірвати очей, а вони йшли і йшли повз, гримлячи гусянками і ревучи двигунами. Нескінченним ланцюгом, суворо вишикуваною зграєю йшли танки в Пєскі, чи то пак, в Тоненьке, а чи в Желанне, щоб потім розповзтись по цьому шмату фронту. Танки, танки, я вам точно кажу. Але інша броня теж йшла у цьому ланцюгу, подовжуючи нескінченність.
І я запам'ятала те відчуття, поклавши його глибоко до серця як найцінніший скарб - як йдуть великі, грізні машини на підмогу фронту. Це відчуття і досі є моїм найсвятковішим почуттям періоду Довторгнення? Чи ж знала я тоді, як було діло з танками в 2014 році?
... ми їхали в Дебальцеве. Була зима 2015, самий її початок. Нас обганяли колони броні, і пливли вони нескінченною рікою, як грізний сон, як віра та надія. Веселі хлопці сиділи на броні, ми щосили махали їм руками і прапорами, білі зуби посмішок блискали нам у відповідь. Йшла до Дебальцевого підмога. І я взяла те відчуття свого серця, і поклала глибоко до серця.
Коли я втратила те відчуття?
Коли ми почали здавати відвойовані вже території? Коли намагалась уявити, хто вижив з тих веселих хлопців, хто вийшов, а хто ні?
Ні. Коли пішли колони на ротацію.
... колони виходили з фронтової зони, а ми мчали назустріч, тобто на фронт. Колони йшли додому, то була перша серйозна ротація змучених роком війни бригад, і було це так, неначе ми їдемо лишатись на фронті, а вони нас покидають. Ми розуміли, що це всього-навсього ротація, одні виходять, інші заходять, але відчуття вселенської самотності лягло на серце і задавило все. І так лишилось на роки війни.
Моє священне відчуття щастя від колон підмоги, що йде на фронт, я пам'ятала. Але пам'ятати і відчувати - це різне.
... кілька днів тому ми повертались з фронту.
Перша колона з'явилась вже десь під фронтовою зоною. Потім було ще кілька.
Найсучасніша техніка світу перла на фронт. Йшли важкі звірі дорогами, цепом, один за одним - перли динозаври, що вищились десь високо над асфальтом, над грандіозними колесами,
летіли приземкуваті черепашки на розставлених широко колесах,
жовті слони навіть не похитували корзинами погоничів, таким рівним був їхній політ.
Йшли швидко й гордо, серед білого дня, навіть особливо не маскуючи стволи - і я, сповнена щастя, раптом упіймала відчуття першого року війни, коли супроводжувала а чи йшла назустріч тим давнім колонам. Я підняла це відчуття з денця свого серця і стала щасливою. Неначе ці новенькі звірі якимось чином передали вітання тим старим танкам 2014 року і прийняли естафету.
Цей пост мав би бути набагато коротшим і звучати так:
- Колони новітньої техніки, що йдуть на фронт - це щастя.
І я вам точно говорю - це так і є.
От чому я щаслива. От чому, повернувшись з фронту, я не розказую вам страшилок і не репетую - людоньки, схаменіться, і далі за текстом.
А просто - ловіть моє щастя, люди. Бо нескінченні колони новітньої закордонної техніки, що йдуть на фронт спокійно й гордо, не ховаючись і не соромлячись - це дуже здорово.
Здорово для країни.
фото взяте з інтернету, звичайно. Просто слоник з корзинкою для погонича. А хто там динозаври, хто черепашки - ви вже шукайте самі.