![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalan... Танк під'їхав до магазинчика, старанно розвернувся, перетворюючи підсохле болото під'їзду до стану абсолютної багнюки.
Ми стояли з мінометкою, ми пили каву, куплену в цьому ж затрапезному магазинчику - який, втім, переживав золоті часи збагачення. Якщо не буде прямого влучання. Ну, тут вже лотерея. Десь фоном йшов акомпанемент виходів, і звуки ці тішили. Виходи завжди тішать.
- На каву хлопчики приїхали. - посміялись ми.
Санді пішла знайомитись і питати дозволу на фотографування.
Мінометка стала на низький старт, можливо, треба допомога в переговорах.
- А, ні. Вона вже сама розібралась. - засміялись хлопці, спостерігаючи, як легкою пір'їнкою Санді злетіла на броню і почала там діловито походжати.
- Це завжди круто, коли вони йдуть. - замріяно сказала я, згадавши ланцюг броні, що пер на Пєскі, а ми це бачили в 2014 року біля "Попугая", що в Красноармєйську, нині Покровськ. - А тільки ж які вони були... Пам'ятаєте?
Хлопці всміхнулись - ні, вони не могли цього пам'ятати.
- Ви з якого року? - спитала я.
- Я з дев'ятнадцятого. - відповів один.
- Я з двадцять другого. З початку війни. - відповів другий.
- Війна почалась в чотирнадцятому році. - машинально поправила я його.
- Вибачте. - зтушувався він.
Я милостиво зробила ручкою, мовляв, нічого, пробачаю. Але більше так не кажи. І продовжила.
- На три танки один ходив, але не стріляв. Другий стріляв, але не їхав. А на той, що їхав і стріляв ще треба було знайти бажаючих до екіпажу. Були абсолютно героїчні танкісти, безбашенні, ізвініті за тавтологію, так на них молились рвали до себе по всьому фронту. Але їх було мало.
- Бачили танчик по дорозі? - спитала я і назвала населений пункт.
- Ну да.
- Так то взагалі легенда. За вісім років до вторгнення вона обросла такими подробицями, стільки бригад і батальйонів доказували, що то їхні, що справжня історія розкопується вже як дорогоцінний історичний інсайд. А як його переховували, щоб, не дай боже, не порізали на метал. Як потім ставили на площадку пам'ятником. І досі претендують і Дніпро, і 93, і 17, і ПС...
співав у гіллі соловейко. Ой, вибачте, шпак.
Співала я, мрійливо згадуючи славні роки Довторгнення. Слухали бійці іронічно, хоч і досить уважно. Здавалось, ось-ось пролунає жадібне питання:
- Ану, скажіть ще щось на Довторженчєском!
Санді пташкою злетіла з танку. Їй подали маленьку гільзочку у подарунок. Маленьку, як третина Санді.
Санді охопила трофей руками і понесла до нас.
- Правильно. Мені в саду не вистачає попільничок. - задоволено сказала я.
Мінометка зірвалась на ноги, помчала на допомогу. Я подивилась услід. Ну, в цих хлопців вже є що мені розповісти. Цих розповідей буде набагато більше, ніж моїх волонтерських спостережень. Ще кілька років, і їхні розповіді будуть слухати як дорогоцінний історичний інсайд.
Якщо вони захочуть розповідати.
Ми стояли з мінометкою, ми пили каву, куплену в цьому ж затрапезному магазинчику - який, втім, переживав золоті часи збагачення. Якщо не буде прямого влучання. Ну, тут вже лотерея. Десь фоном йшов акомпанемент виходів, і звуки ці тішили. Виходи завжди тішать.
- На каву хлопчики приїхали. - посміялись ми.
Санді пішла знайомитись і питати дозволу на фотографування.
Мінометка стала на низький старт, можливо, треба допомога в переговорах.
- А, ні. Вона вже сама розібралась. - засміялись хлопці, спостерігаючи, як легкою пір'їнкою Санді злетіла на броню і почала там діловито походжати.
- Це завжди круто, коли вони йдуть. - замріяно сказала я, згадавши ланцюг броні, що пер на Пєскі, а ми це бачили в 2014 року біля "Попугая", що в Красноармєйську, нині Покровськ. - А тільки ж які вони були... Пам'ятаєте?
Хлопці всміхнулись - ні, вони не могли цього пам'ятати.
- Ви з якого року? - спитала я.
- Я з дев'ятнадцятого. - відповів один.
- Я з двадцять другого. З початку війни. - відповів другий.
- Війна почалась в чотирнадцятому році. - машинально поправила я його.
- Вибачте. - зтушувався він.
Я милостиво зробила ручкою, мовляв, нічого, пробачаю. Але більше так не кажи. І продовжила.
- На три танки один ходив, але не стріляв. Другий стріляв, але не їхав. А на той, що їхав і стріляв ще треба було знайти бажаючих до екіпажу. Були абсолютно героїчні танкісти, безбашенні, ізвініті за тавтологію, так на них молились рвали до себе по всьому фронту. Але їх було мало.
- Бачили танчик по дорозі? - спитала я і назвала населений пункт.
- Ну да.
- Так то взагалі легенда. За вісім років до вторгнення вона обросла такими подробицями, стільки бригад і батальйонів доказували, що то їхні, що справжня історія розкопується вже як дорогоцінний історичний інсайд. А як його переховували, щоб, не дай боже, не порізали на метал. Як потім ставили на площадку пам'ятником. І досі претендують і Дніпро, і 93, і 17, і ПС...
співав у гіллі соловейко. Ой, вибачте, шпак.
Співала я, мрійливо згадуючи славні роки Довторгнення. Слухали бійці іронічно, хоч і досить уважно. Здавалось, ось-ось пролунає жадібне питання:
- Ану, скажіть ще щось на Довторженчєском!
Санді пташкою злетіла з танку. Їй подали маленьку гільзочку у подарунок. Маленьку, як третина Санді.
Санді охопила трофей руками і понесла до нас.
- Правильно. Мені в саду не вистачає попільничок. - задоволено сказала я.
Мінометка зірвалась на ноги, помчала на допомогу. Я подивилась услід. Ну, в цих хлопців вже є що мені розповісти. Цих розповідей буде набагато більше, ніж моїх волонтерських спостережень. Ще кілька років, і їхні розповіді будуть слухати як дорогоцінний історичний інсайд.
Якщо вони захочуть розповідати.